— Мій батько сподівався, що я вам видамся прийнятною партією.
— Та ти щеня,— презирливо розреготався Дааріо Нагарне.— Королеві потрібен чоловік, а не малий скиглій. Ти не годишся в чоловіки такій жінці. Либонь, ще й досі, облизуючи губи, ти відчуваєш на них смак матусиного молока?
Почувши такі слова, сер Герис Дринквотер потемнів з обличчя.
— Припни язика, перекупний меч. Ти говориш до княжича Дорнського.
— І до його мамки, я бачу,— небезпечно посміхнувся Дааріо, погладивши великими пальцями руків’я своїх мечів.
Скагаз нахмурився, як умів хмуритися тільки він.
— Для Дорну хлопець, може, й підійшов би, але Міріну потрібен король гіскарської крові.
— Знаю я цей Дорн,— сказав Резнак мо Резнак.— Дорн — це піски і скорпіони, а ще похмурі червоні гори, які шкваряться на сонці.
Йому відповів княжич Квентин.
— Дорн — це п’ятдесят тисяч списів і мечів, готових служити нашій королеві.
— П’ятдесят тисяч? — глузливо кинув Дааріо.— Я налічив тільки три.
— Годі,— припечатала Данерис.— Княжич Квентин перетнув півсвіту, щоб піднести мені свій подарунок, і я не дозволю поводитися з ним так нешанобливо,— сказала вона й обернулася до дорнян.— Шкода, що ви не прибули рік тому. Я вже заручена зі шляхетним Гіздаром зо Лораком.
— Ще не пізно...— почав був сер Герис.
— Про це судити мені,— мовила Данерис.— Рензаче, потурбуйтеся, щоб княжича і його компаньйонів оселили в покоях відповідно до їхнього високого походження й подбали про їхні потреби.
— Як зволите, ваша ясновельможносте.
— Тоді на сьогодні все,— підвелася королева.
Дааріо і сер Баристан рушили за нею нагору, в її палати.
— Це все змінює,— заговорив літній лицар.
— Нічого це не змінює,— озвалася Дані, в той час як Іррі знімала з неї корону.— Яка користь із трьох людей?
— Трьох лицарів,— сказав Селмі.
— Трьох брехунів,— похмуро мовив Дааріо.— Вони мене обдурили.
— І підкупили, не сумніваюся.
Він навіть не заперечував. Дані розгорнула пергамент і ще раз його роздивилася. «Браавос. Це укладалося у Браавосі, коли ми мешкали в особняку з червоними дверима». Чому це змушувало її так дивно почуватися?
Їй пригадався нічний кошмар. «Іноді сни справджуються». Може, Гіздар зо Лорак працює на ворожбитів, і саме це й означав сон? Може, сон — це послання? Може, боги кажуть їй забути про Гіздара й натомість побратися з дорнським княжичем? У голові заворушився якийсь спогад.
— Пане Баристане, який герб дому Мартелів?
— Променисте сонце, пробите списом.
«Син сонця». Її прошив дрож.
— Тіні й шепоти...
Що ще тоді сказала Квейт? «Кобила біла і син сонця. Був там ще лев і дракон. Чи дракон — це я?» Стережися напахченого сенешаля. Це вона добре пам’ятала.
— Сни і пророцтва. Чому вони завжди такі загадкові? Ненавиджу! Ох, залиште мене, сер. Завтра весілля.
Уночі Дааріо Нагарне робив з нею все, що тільки чоловік може робити з жінкою, і вона охоче віддавалася. Останнього разу, коли сонце вже сходило, вона вустами змусила його прутень затверднути, як колись давно навчила її Дорея, а потім, осідлавши його, скакала так шалено, що в нього знову відкрилася рана, й на одну солодку мить Дані не могла б сказати, чи це він у ній, чи це вона у ньому.
Та коли в день її весілля встало сонце, встав і Дааріо Нагарне, вдягнувся і застебнув пояс із мечем і стилетом, прикрашеними блискучими золотими розпусницями.
— Ти куди? — запитала Данерис.— Забороняю тобі сьогодні робити вилазку.
— Королево, ти жорстока,— сказав капітан.— Якщо я не матиму змоги порубати трохи твоїх ворогів, як мені втішатися, поки ти братимеш шлюб?
— До ночі в мене вже не буде ворогів.
— Ще тільки світанок, солодка королево. День довгий. Є час для останньої вилазки. Привезу тобі весільний подарунок — голову Брунатного Бена Плама.
— Ніяких голів,— наполягала Дані.— Колись ти привозив мені квіти.
— Нехай Гіздар возить тобі квіти. Він, звісно, не такий, щоб самому нахилися й зірвати кульбабу, але у нього є слуги, які радо це зроблять за нього. Можна мені вже йти?
— Ні.
Їй хотілося, щоб він залишився й обійняв її. «Одного дня він поїде й не повернеться,— подумала вона.— Одного дня груди йому проб’є який-небудь лучник, або на нього накинуться зі списами, мечами й топорами десятеро солдатів — десятеро майбутніх героїв». П’ятеро з них загинуть, але від цього її горе не стане менш нестерпним. «Одного дня я його втрачу, як втратила сонце-й-місяць свій. Але, боги, будь ласка, не сьогодні».
— Вертайся в ліжко й поцілуй мене,— сказала вона. Ніхто ніколи не цілував її, як Дааріо Нагарис.— Я — твоя королева, і я наказую тобі кохатися зі мною.
Вона сказала це жартома, але на цих словах погляд його очей став твердим.
— Кохатися з королевами — робота королів. Цим займеться шляхетний Гіздар, коли ви поберетеся. Якщо він занадто високородний для такої пітної роботи, він має слуг, які радо за нього робитимуть і це. А можеш вкласти до себе в ліжко дорнського малого, а ще його красунчика-приятеля, чом би й ні?
Він широкими кроками вийшов зі спальні.
«Він таки зробить вилазку,— збагнула Дані,— і якщо він відрубає голову Бенові Пламу, то зайде просто на весільний бенкет і кине її мені під ноги. Семеро спасіть! Чому він не шляхетнішого роду?»
Коли він пішов, Місанді принесла королеві простий сніданок — козиний сир і оливки, а на солодке — родзинки.
— Одним вином ваша світлість не може снідати. Ви така мініатюрна, а сьогодні вам знадобляться сили.
Почувши ці слова від такої дрібної дівчинки, Дані не стримала сміху. Вона у стількох речах покладалася на маленьку тлумачку, аж іноді забувала, що дівчинці виповнилося всього одинадцять років. Поїли разом на терасі. Поки Дані гризла оливку, наатянка, подивившись на неї очима кольору розплавленого золота, промовила:
— Запізно вже казати, що ви передумали виходити заміж.
«Запізно»,— сумно подумала королева.
— У жилах Гіздара тече давня шляхетна кров. Наш шлюб поєднає моїх вільновідпущеників і його людей. Якщо ми станемо одним цілим, таким стане і наше місто.
— Ваша світлість не кохає шляхетного Гіздара. Віддана вам думає, що ви б радо побралися з деким іншим.
«Сьогодні я не повинна думати про Дааріо».
— Королева кохає того, кого мусить, а не кого хоче.
Апетит пропав остаточно.
— Забери їжу,— сказала Дані до Місанді.— Час мені брати купіль.
Після купелі, поки Джикі витирала Дані насухо, прийшла Іррі з токаром. Дані заздрила, що дотрачки можуть ходити в шароварах з пісочного шовку й фарбованих безрукавках. У такому одязі їм набагато прохолодніше, ніж буде їй у токарі, з важкою оздобою з крихітних перлин.
— Допоможіть мені замотатися в цей токар, будь ласка. Сама я з цими перлами не впораюся.
Вона знала, що мала б нетерпляче очікувати весілля та шлюбної ночі. Їй пригадалася ніч її першого весілля, коли під чужим зоряним небом хал Дрого позбавив її цноти. Їй пригадалося, яка вона була перелякана і яка збуджена. З Гіздаром буде так само? «Ні. Я вже не та дівчинка, якою була, а він — не мій сонце-й-місяць».
З піраміди знову з’явилася Місанді.
— Резнак і Скагаз просять честі провести вашу світлість у Храм грацій. Резнак наказав приготувати ваш паланкін.
Мірінці рідко їздили верхи в місті. Надавали перевагу паланкінам, ношам, портшезам, які на плечах носили раби. «Коні бруднять вулиці,— сказав їй один чоловік з родини Жаків,— а раби ні». Дані звільнила рабів, але паланкіни, ноші й портшези і досі з’являлися на вулицях, і в повітрі вони трималися зовсім не чарами.
— День занадто спекотний, щоб сидіти в тісному паланкіні,— сказала Дані.— Осідлайте мою сріблясту. Не поїду я до свого лорда-чоловіка на спинах носіїв.