— Ваша світлосте,— мовила Місанді,— віддана вам дуже перепрошує, але ви не зможете їхати верхи в токарі.
Маленька тлумачка, як це дуже часто траплялося, мала рацію. Токар не призначений для їзди верхи. Дані скривилася.
— Як скажеш. Але все одно в паланкіні не поїду. Я за тими завісами задихнуся. Нехай мені приготують портшез.
Якщо вже доводиться вдягнути довгі вуха, то нехай усі кролі це бачать.
Коли Дані спустилася, Резнак і Скагаз прихилили коліна.
— Ваша вельможність сяє так яскраво, що засліпить будь-кого, хто наважиться поглянути на вас,— промовив Резнак. Сенешаль був у токарі з бордової парчі з золотими торочками.— Гіздарові зо Лораку страшенно пощастило з вами... а вам — з ним, дозволю собі сміливість сказати. Цей шлюб врятує наше місто, от побачите.
— Ми всі за це молимося. Я хочу посадити оливкові дерева й дочекатися плодів.
«Хіба не байдуже, що Гіздарові поцілунки не тішать мене? Мене потішить мир. Я королева чи просто жінка?»
— Сьогодні люду буде, наче мух,— зронив Гирявий, який вдягнув складчасту чорну спідницю і рельєфний нагрудник, а під пахвою ніс бронзовий шолом у формі зміїної голови.
— Не мені боятися мух. Ваші бронзові бестії захистять мене від будь-якого лиха.
Усередині Великої піраміди завжди панували сутінки. Стіни завтовшки тридцять футів приглушували гамір вулиць і не пропускали спеку, отож усередині було прохолодно й напівтемно. Під брамою вже шикувався почет. Коней, мулів і віслюків тримали у стайнях у західних стінах, а слонів — у східних. Разом з пірамідою Дані отримала цих трьох дивних гігантів. Вони нагадували їй лисих сірих мамонтів, от тільки бивні їм підрізали й позолотили, а очі в них були сумні.
Дужий Бельвас їв виноград, а Баристан Селмі спостерігав, як конюший підтягує попругу на його сірому в яблуках коні. З ним було троє дорнян — вони розмовляли, але миттю урвали розмову, щойно з’явилася королева. Княжич опустився на одне коліно.
— Ваша світлосте, я мушу ще раз вас просити. Сили вже полишають мого батька, але його відданість вашій справі й досі міцна. Якщо ви незадоволені моїм поводженням або мною особисто, мені дуже прикро, але...
— Якщо хочете, щоб я була задоволена, просто порадійте за мене,— сказала Данерис.— Сьогодні в мене весілля. У Жовтому місті танцюватимуть на радощах, не сумніваюся,— зітхнула вона.— Підведіться, княжичу, й усміхніться. Одного дня я повернуся у Вестерос, щоб відвоювати батьківський престол, і звернувся в Дорн по допомогу. Але сьогодні моє місто взяли в сталеве кільце юнкайці. Я можу загинути, так і не побачивши своїх Сімох Королівств. Гіздар може померти, а море може проковтнути Вестерос... Ходімо,— поцілувала його Дані в щоку.— Час мені брати шлюб.
Сер Баристан допоміг їй сісти у портшез. Квентин повернувся до своїх дорнян. Дужий Бельвас гаркнув, щоб відчиняли браму, і Данерис Таргарієн випливла на сонце. Поряд з нею їхав Селмі на сірому в яблуках коні.
— Скажіть мені,— заговорила Дані, коли процесія повернула до Храму грацій,— якби мої батьки могли вільно слухатися свого серця, з ким би вони побралися?
— Це було дуже давно. Ваша світлість їх не знає.
— Але ви знаєте. Скажіть мені.
Літній лицар схилив голову.
— Для вашої матері-королеви обов’язок завжди був на першому місці,— мовив він. У своїх срібно-золотих обладунках і білому плащі він був дуже вродливий, але говорив з болем, так наче кожне слово — тяжкий камінь, який йому доводиться нести.— Але в дівоцтві... колись вона була закохана у юного лицаря зі штормових земель, який бився на турнірі, пов’язавши її стрічку, й оголосив її королевою кохання і краси. Але тривало це недовго.
— Що сталося з цим лицарем?
— Того дня, коли ваша мама вийшла за вашого батька, він назавжди відклав списа. Став дуже побожний і, подейкують, казав, що в його серці місце королеви Рейли може зайняти тільки Діва. Це кохання від самого початку було приречене. Помісний лицар не може стати консортом для панни королівської крові.
«А Дааріо Нагарне — простий перекупний меч, який навіть не заслужив золоті остроги помісного лицаря».
— А мій батько? Була у нього жінка, яку він кохав більше за свою королеву?
Сер Баристан посовався в сідлі.
— Не... не те щоб кохав. Можливо, більше пасує слово «жадав», але... це просто кухонні плітки, пересуди праль і конюших...
— Я хочу знати. Я не знала батька. Хочу знати про нього все. Добре і... всяке.
— Як накажете,— мовив лицар і почав розповідати, ретельно добираючи слова.— Королевич Ейрис... замолоду він знався з однією леді з Кичери Кастерлі, кузиною Тайвіна Ланістера. Коли ж вона побралася з Тайвіном, ваш батько на весіллі випив забагато вина і, кажуть, дуже шкодував, що для лордів скасоване право першої ночі. Це був п’яний жарт, не більше, але Тайвін Ланістер не з тих, хто забуде такі слова і... вільності, які дозволив собі ваш батько під час вкладання нареченої у ліжко,— почервонів він.— Я забагато вам наговорив, ваша світлосте. Я...
— Вітаємо, ласкава королево!
До її процесії приєдналася ще одна, й до королеви зі свого портшеза усміхнувся Гіздар зо Лорак, «Мій король». Дані подумала про Дааріо Нагариса — де він і що робить. «Якби це було у казці, він би прискакав на коні в ту мить, коли ми входили б у храм, і кинув Гіздарові виклик у боротьбі за мою руку».
Пліч-о-пліч почет королеви і почет Гіздара зо Лорака повільно їхали через Мірін, поки перед ними не постав Храм грацій, сяючи на сонці золотими банями. «Як гарно»,— говорила собі королева, але всередині її сиділа дурна дівчинка, яка несамохіть шукала очима Дааріо. «Якби він мене кохав, то примчав б з мечем і силою забрав мене, як Рейгар забрав свою північанку»,— наполягала дівчинка, але королева знала, що це дурниці. Навіть якби капітан, геть утративши голову, спробував так учинити, бронзові бестії зарубали б його ще за сто ярдів від неї.
Галаза Галар очікувала під дверима храму в оточенні сестер, вбраних у білі, рожеві, червоні, блакитні, золоті й фіолетові мантії. «Щось їх мало,— подумала Дані, шукаючи очима Езару й не знаходячи.— Невже різачка забрала і її?» Хоча королева залишила астапорців голодувати під мурами міста, щоб зупинити поширення різачки, хвороба все одно наступала. Захворіло чимало людей — вільновідпущеників, перекупних мечів, бронзових бестій, навіть дотраків, тільки нікого з незаплямованих поки що не зачепило. Дані щиро сподівалася, що найгірше вже позаду.
Грації винесли крісло зі слонової кістки й золоту миску. Елегантно притримуючи токар, щоб не наступити на кайму, Данерис Таргарієн опустилася на оксамитове сідало крісла, а Гіздар зо Лорак опустився навколішки, розшнурував на ній сандалії й під спів п’ятдесятьох євнухів омив їй ноги, а за ним спостерігало десять тисяч очей. «У нього ніжні руки.— подумала Дані, поки пальці її купалися в запашних оліях.— Якщо у нього й серце ніжне, може, з часом я і прихилюся до нього».
Омивши їй ноги, Гіздар витер їх м’яким рушником, знову зашнурував на ній сандалії й допоміг їй підвестися. Тримаючись за руки, вони удвох рушили за зеленою грацією у храм, де повітря повнилося фіміамом, а боги стояли у своїх альковах, горнучись у сутінки.
А за чотири години вони вийшли з храму чоловіком і дружиною, прикуті одне до одного по руках і ногах золотими ланцюгами.
Джон
Королева Селіза несподівано з’явилася б Чорному замку разом з донькою і доньчиним блазнем, служницями і фрейлінам й цілим почтом лицарів, присяжних мечів і солдатів — усього їх налічувалося п’ятдесят. «Рать королеви,— здогадався Джон Сноу.— Прислужують Селізі, але насправді служать Мелісандрі». Червона жриця попередила його про їхніх приїзд майже за день до того, як прилетів з таким самим повідомленням крук зі Східної варти.
Джон вийшов до стайні зустрічати королівську валку в супроводі Шовка, Бовена Марша й півсотні братів у довгих чорних плащах. Якщо бодай половина з того, що кажуть про королеву, правда, то не можна виходити до неї, не прихопивши власного почту. Ще переплутає його з конюшим і вручить йому повіддя свого коня.