Сніговій нарешті перемістився на південь і дав їм спокій. Коли Джон Сноу ставав перед королевою-південкою на одне коліно, в повітрі навіть відчувався натяк на тепло.
— Ваша світлосте, ласкаво просимо вас і ваших підданих у Чорний замок.
Королева Селіза поглянула на нього згори вниз.
— Дякую. Будь ласка, проведіть мене до лорда-командувача.
— Брати цією посадою пошанували мене. Я — Джон Сноу.
— Ви? Казали, що ви юний, але...
Обличчя у королеви Селізи було бліде, з запалими щоками. На голові — корона червоного золота у формі язиків полум’я, близнючка Станісової корони.
— ...можете підвестися, лорде Сноу. Це моя донька Ширін.
— Королівно.— уклонився Джон. Ширін і так була не дуже гарна, але ще більше її спотворила сіролуска, через яку шия і частково одна щока лишилися нерухомими, сірими й потрісканими.— Ми з братами до ваших послуг,— мовив Джон до дівчинки.
— Дякую, мілорде,— почервоніла вона.
— Гадаю, ви знайомі з моїм родичем, сером Акселем Флорентом? — провадила королева.
— Тільки через круків...— («І через плітки». В листах, які Джон отримував зі Східної-варти-на-морі, писалося про Акселя Флорента багато, але дуже мало доброго).— Пане Акселю.
— Лорде Сноу,— відповів на привітання Флорент, кремезний чолов’яга з короткими ногами й широкими грудьми. Щоки й подвійне підборіддя в нього поросли жорстким волоссям, і таке саме волосся стирчало з вух і ніздрів.
— А це мої віддані лицарі,— вела далі королева Селіза.— Сер Нарберт, сер Бенетон, сер Брас, сер Патрек, сер Малегорн, сер Ламберт, сер Перкін.
Усі достойники по черзі вклонилися. Блазня королева не збиралася представляти, але бубонці на його рогатій шапці-вушанці й картате татуювання на пухких щоках одразу його видавали. Картатий. У листах Котера Пайка згадувалося і про нього. Пайк писав, що він дурник.
Потім королева жестом підкликала ще одного дивного члена свого почту: високого й худого як тичка чоловіка, чий зріст ще й підкреслювався заморським триярусним капелюхом з фіолетового фетру.
— А це шановний Тайко Несторис, агент Залізного банку Браавоса, який приїхав на переговори до його світлості короля Станіса.
Оголивши голову, банкір низько уклонився, махнувши капелюхом.
— Лорде-командувачу, дякую вам і вашим братам за гостинність.
Загальною мовою він володів бездоганно, з ледь помітним натяком на акцент. На півфута вищий за Джона, браавосянин мав тоненьку бороду, схожу на мотузку, яка з підборіддя звисала мало не до пояса. Мантія на ньому була темно-фіолетова, облямована горностаєм. Вузьке обличчя обрамляв високий жорсткий комір.
— Сподіваюся, ми не надто вас обтяжимо,— мовив банкір.
— Аж ніяк, мілорде. Ми вам дуже раді.
«Раді набагато більше, ніж королеві, якщо по правді». Котер Пайк заздалегідь послав крука, щоб попередити про прибуття банкіра. Відтоді Джон Сноу тільки про нього і думав.
Джон знову обернувся до королеви.
— Палати в Королівській вежі вже чекають на вашу світлість. Це наш лорд-стюард Бовен Марш. Він розмістить ваших людей.
— Дуже мило з вашого боку, що ви згодні потіснитися заради нас,— сказала королева дуже ввічливо, але в її тоні вчувалося: «Це ваш обов’язок, і моліться, щоб ці палати мені сподобалися».— Ми не затримаємося надовго. Щонайбільше на кілька днів. Щойно перепочинемо, плануємо продовжити подорож у наш новий замок — Ночефорт. Мандрівка зі Східної варти дуже нас утомила.
— Як скажете, ваша світлосте,— мовив Джон.— Але ви, певно, змерзли і зголодніли. В їдальні на вас чекають гарячі страви.
— Дуже добре,— зронила королева і роззирнулася.— Але спершу ми б хотіли перемовитися з леді Мелісандрою.
— Певна річ, ваша світлосте. Її покої також у Королівській вежі. Сюди, будь ласка.
Кивнувши, королева Селіза взяла доньку за руку й дозволила повести їх геть зі стайні. За ними рушили сер Аксель, браавоський банкір і решта почту, як за качкою каченята, вбрані у вовну й хутро.
— Ваша світлосте,— заговорив Джон Сноу,— мої будівничі зробили все можливе, щоб Ночефорт зміг вас прийняти... але там ще багато чого не відбудовано. Це великий замок, найбільший на Стіні, тож ми поки що змогли відновити його лише частково. Можливо, вам зручніше буде в Східній варті.
— Годі з нас Східної варти,— пирхнула королева Селіза.— Нам там не подобалося. Королева має бути господинею під своїм дахом. А ваш Котер Пайк нечемний і неприємний, сварливий і скупий.
«Чули б ви, як Котер відгукується про вас».
— Мені дуже прикро, але, боюся, у Ночефорті вашій світлості сподобається ще менше. Це ж фортеця, а не палац. Похмуре й холодне місце. А Східна варта...
— У Східній варті небезпечно,— сказала королева й поклала руку доньці на плече.— Ось законна спадкоємиця короля. Одного дня Ширін сидітиме на Залізному троні та правитиме Сімома Королівствами. Її потрібно берегти, а напад буде саме на Східну варту. Мій чоловік обрав нашим замком цей Ночефорт, і там ми й зупинимося. Ми... ой!
З-за руїн Вежі лорда-командувача з’явилася велетенська тінь. Королівна Ширін вереснула, а троє королівських лицарів одностайно ахнули. Ще один зронив: «Семеро спасіть»,— від шоку геть забувши про свого нового червоного бога.
— Не бійтеся,— сказав Джон.— Він нешкідливий, ваша світлосте. Це Вун-Вун.
— Вун Вег Вун Дар Вун,— прогуркотів велет голосом, який нагадував грім каменюки, яка котиться схилом гори, й опустився перед ними навколішки. Навіть у такому положенні він усе вивищувався над людьми.— Королева уклінників. Маленька королева,— промовив він слова, яких, без сумніву, його навчив Шкіряк.
У королівни Ширін очі стали завбільшки з два тарелі.
— Та він велет! Справжній велет, як у казках. Але чому він так кумедно розмовляє?
— Поки що він знає лише кілька слів загальною мовою,— пояснив Джон.— У своєму краю вони розмовляють давньою мовою.
— А можна його торкнутися?
— Ліпше не треба,— застерегла мати.— Поглянь на нього. Він брудний.
Королева, нахмурившись, обернулася до Джона.
— Лорде Сноу, що це чудовисько робить з нашого боку Стіни?
— Вун-Вун — гість Нічної варти, як і ви.
Королеві така відповідь не сподобалася. Так само і її лицарям. Сер Аксель бридливо скривився, сер Брас нервово хихикнув, а сер Нарберт мовив:
— А я чув, усі велети давно вимерли.
— Майже всі.
«Як їх оплакувала Ігритта!»
— У темряві мерці танцюють,— почав човгати ногами Картатий у химерному танку.— Знаю, знаю, о-о-о!
У Східній варті хтось для нього пошив блазенський костюм з бобрових і заячих шкурок і з овчини. Роги його шапки-вушанки були обвішані бубонцями, а вуха були з брунатного білячого хутра. Кожен крок викликав дзвін.
Вун-Вун зачаровано роззявив рота, роздивляючись його, та щойно велет простягнув руку, блазень відскочив, брязнувши бубонцями.
— О ні, о ні, о ні.
Вун-Вун скочив на ноги. Королева, схопивши Ширін, забрала її подалі, лицарі потяглися по мечі, а Картатий перелякано позадкував, втратив рівновагу й сів задом просто у сніговий замет.
Вун-Вун розреготався. Сміх велета дасть фору й ревінню дракона. Картатий затулив вуха, королівна Ширін сховала обличчя в материній шубі, а найсміливіший з королівських лицарів виступив наперед з крицею в руці. Джон підніс руку, перегороджуючи йому дорогу.
— Не варто його сердити. Сховайте клинок, сер. Шкіряче, заберіть Вун-Вуна назад у Гардинову вежу.
— Вун-Вун їсти? — запитав велет.
— Їсти,— погодився Джон, а до Шкіряка сказав: — Я накажу принести кошик овочів для нього і м’яса для вас. Розпаліть вогонь.
— Авжеж, м’лорде,— широко всміхнувся Шкіряк,— але у Гардиновій вежі холод пробирає до кісток. Може, м’лорд пришле нам і трохи вина зігрітися?
— Тільки для вас. Не для нього.
Вун-Вун у житті не пив вина, поки не потрапив у Чорний замок, та щойно скуштував його, страшенно полюбив. «Занадто полюбив»,— подумав Джон, якому досить було клопотів і без п’яного велета. Він знову обернувся до королівських лицарів.