У колишніх покоях мейстра Еймона було так тепло, що хмарка пари, яка вихопилася звідти, коли Маллі відчинив двері, засліпила їх обох. У коминку горів нещодавно розпалений вогонь, і дрова тріщали та плювалися іскрами. Джон переступив гору мокрого одягу.
— Сноу, Сноу, Сноу,— кракали над головою круки. Дівчинка скулилася біля вогню, закутавшись у чорний вовняний плащ, утричі більший за неї, і міцно спала.
Вона була справді настільки схожа на Арію, аж Джон здригнувся, але тривало це лише мить. Висока, худенька, цибата дівчина, самі лікті й коліна, каштанове волосся заплетене в товсту косу й зав’язане шкіряними шнурочками. Довге обличчя, гостре підборіддя, маленькі очі.
Й вона була старша, набагато старша. «Ця дівчина одного віку зі мною».
— Вона поїла? — запитав Джон у Маллі.
— Тільки хліба з юшкою, м’лорде,— підвівся з крісла Клайдас.— Краще не квапитися, завжди казав мейстер Еймон. Забагато з’їсть — і не зможе перетравити.
Маллі кивнув.
— У Данела була одна з тих Гобових ковбасок, він їй запропонував шматочок, але вона і не торкнулася.
Джон не здивувався. Гобові ковбаски були здебільшого з сала, солі й різного такого, про що краще взагалі не знати.
— Мабуть, нехай поки що відпочиває.
І тут дівчина сіла, притискаючи плащ до маленьких білих грудей. Вигляд у неї був збентежений.
— Де...
— У Чорному замку, міледі.
— Ні Стіні,— на очі їй набігли сльози.— Я тут.
— Бідолашна дитина,— наблизився Клайдас.— Скільки тобі років?
— На іменини буде шістнадцять. І я не дитина, а доросла розквітла жінка,— позіхнула вона, затуляючи рота плащем. Крізь складки прозирнула гола колінка.— У вас немає ланцюга. Ви мейстер?
— Ні,— відповів Клайдас,— але я служив у мейстра.
«Вона і справді трохи схожа на Арію,— подумав Джон.— Заморена голодом і худенька, однак у неї і коси того самого кольору, і очі».
— Мені сказали, ви мене питали. Я...
— ...Джон Сноу,— дівчина відкинула косу за спину.— Наші з вами доми зв’язують кров і честь. Вислухайте мене, як родич. За мною женеться мій дядько Креган. Не дозволяйте йому забрати мене назад у Картвердь.
Джон придивився пильніше. «А я її знаю». Було щось знайоме у її очах, у тому, як вона трималася, як говорила. Якусь мить він не міг пригадати. А потім зрозумів.
— Аліс Карстарк.
У неї на вустах з’явилася тінь усмішки.
— Я не була впевнена, що ви мене згадаєте. Коли ми бачилися востаннє, мені було шість років.
— Ви приїздили у Вічнозим з батьком...— («З батьком, якому потім відрубав голову Роб»).— Не пам’ятаю, з якого приводу.
— Щоб познайомити мене з вашим братом,— спалахнула вона.— Ні, звісно, був якийсь формальний привід, але справжня причина була саме в цьому. Я була з Робом майже одного віку, й батько подумав, що ми б могли побратися. Був бенкет. Я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже ввічливий і сказав, що я чудово танцюю. А ви дулися. Батько сказав: чого ще очікувати від байстрюка.
— Пригадую,— майже не збрехав Джон.
— Ви й зараз трішки дуєтеся,— сказала дівчина,— але я вас пробачу, якщо врятуєте мене від дядька.
— А ваш дядько... це лорд Арнольф?
— Ніякий він не лорд,— презирливо сказала Аліс.— Законний лорд — мій брат Гарі, а я за законом — його спадкоємиця. Донька по лінії наступництва йде перед дядьком. Дядько Арнольф — просто каштелян. Узагалі-то він — мій двоюрідний дідусь, дядько нашого тата. Але ми завжди кликали його дядьком. Креган — його син, і тепер вони хочуть, щоб я взяла його за чоловіка,— вона стиснула кулак.— До війни я була заручена з Дарином Горнвудом. Ми тільки чекали, коли я розквітну, щоб можна було взяти шлюб, але у Лопотючому лісі Дарин загинув від руки Царевбивці. Батько писав, що підшукає мені чоловіка з південних лордів, але так цього і не встиг. Ваш брат Роб йому голову відрубав за те, що він убив Ланістерів,— вона скривила вуста.— Я думала, вони й пішли на південь убивати Ланістерів.
— Усе було... не так просто, як здається. Лорд Карстарк убив двох полонених, міледі. Неозброєних хлопчаків, ув’язнених зброєносців.
Дівчина, схоже, не здивувалася.
— Батько ніколи не горлопанив, як Великий Джон, але у гніві він був не менш небезпечний. Але він уже мертвий. Так само, як і ваш брат. А ми з вами тут, ми ще живі. Між нами ж немає кровної ворожнечі, лорде Сноу?
— Чоловік, вбираючись у чорне, всі ворожнечі залишає у минулому житті. Нічна варта не сварилася ні з Картвердю, ні з вами.
— Це добре. Я боялася... Я благала батька залишити за каштеляна когось із моїх братів, але ж ніхто з них не хотів проґавити славу й відкупне, яке чекає на півдні. А тепер Тор і Ед мертві. Гарі, коли ми востаннє про нього чули, був у полоні в Дівоставі, але то було майже рік тому. Може, він уже теж мертвий. Я не знала, до кого ще звернутися, крім як до останнього сина Едарда Старка.
— А чом не до короля? Картвердь присягнула Станісові.
— Мій дядько присягнув Станісові в надії, що цим спровокує Ланістерів і вони відрубають бідолашному Гарі голову. Якщо мій брат помре, Картвердь перейде до мене, але права на неї хочуть отримати мої дядьки. Щойно я народжу Креганові дитину, я вже йому й потрібна не буду. Він уже поховав двох дружин,— вона сердито витерла сльозу — точно як це зробила б Арія.— Ви мені допоможете?
— Шлюб і спадкоємство — це питання, які розглядає король, міледі. Я напишу Станісові від вашого імені, але...
Аліс Карстарк розсміялася, але у цьому сміхові вчувався відчай.
— Напишіть, але відповіді не чекайте. Станіс не встигне отримати вашого листа — на той час він уже загине. Мій дядько про це подбає.
— Про що ви?
— Арнольф квапиться у Вічнозим, це правда, але з однією метою: встромити кинджал у спину вашого короля. Він уже давно знюхався з Рузом Болтоном... в обмін на золото, обіцянку прощення і голову бідолашного Гарі. Лорд Станіс іде назустріч своїй погибелі. Він не зможе мені допомогти, та навіть якби й міг, не став би,— сказала Аліс і опустилася перед Джоном навколішки, притискаючи до себе чорний плащ.— Ви — моя єдина надія, лорде Сноу. Благаю вас іменем вашого батька. Захистіть мене.
Сліпа дівчинка
Ночами їй світили далекі зорі й мерехтіння місячного сяйва на снігу, але на світанку вона прокидалася у темряву.
Вона розплющила очі й невидюще витріщилася в пітьму, яка її огортала; сон уже танув. «Як було гарно!» Вона облизала вуста, пригадуючи. Мекання овець, жах в очах вівчаря, скавчання собак, яких вона одного по одному загризла, гарчання зграї. Відтоді як почався сніг, здобичі стало менше, але цієї ночі вовки побенкетували. Баранина, собачатина і людське м’ясо. Дехто з її маленьких сірих родичів боявся людей, навіть мертвих, та тільки не вона. М’ясо завжди м’ясо, і люди — також здобич. Вона — нічна вовчиця.
Та тільки уві сні.
Сліпа дівчинка перевернулася на бік, сіла, скочила на ноги, потягнулася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям матрац на холодній кам’яній полиці, тож прокидалася вона завжди заклякла й задубіла. Босими загрубілими ногами вона, тиха як тінь, рушила до миски, плеснула собі в обличчя холодною водою, витерлася насухо. «Сер Грегор,— подумала вона.— Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Її ранкова молитва. Чи ні? «Ні,— подумала вона,— не моя. Я — ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, занюхає їхній страх, відчує смак їхньої крові. Одного дня».