«Ні»,— подумала вона.
— Так,— відповіла вона.
— Брешеш. Ось чому тобі доведеться походити в темряві, поки не побачиш правильний шлях. Якщо, звісно, не хочеш піти від нас. Достатньо тільки попросити — й отримаєш свої очі назад.
«Ні»,— подумала вона.
— Ні,— відповіла вона.
Того вечора, після вечері й короткої гри у вірю-не-вірю, сліпа дівчинка зробила собі пов’язку, щоб заховати нікчемні очі, відшукала свою жебрацьку мисочку й попросила приблуду допомогти їй одягнути личину Бет. Коли у дівчинки забрали очі, приблуда поголила їй голову: це називалося «лицедійською стрижкою», адже так робило чимало лицедіїв, щоб краще сиділи перуки. Однак цим користувалися і жебраки, щоб не заводилися воші. Проте перуки було мало.
— Я можу вкрити тебе виразками,— сказала приблуда,— однак тоді власники заїздів і таверн ганятимуть тебе з-під своїх дверей.
Натомість вона обсипала її віспинами та приліпила на одній щоці фальшиву бородавку, з якої росло темне волосся.
— Вона бридка? — запитала сліпа дівчинка.
— Не надто гарна.
— Добре.
Дівчинка ніколи не переймалася, чи вона гарна, навіть коли була дурненькою Арією Старк. Тільки батько називав її гарною. «Він, а ще іноді Джон Сноу». Мама казала, що вона могла би стати гарною, якби помилася, зачесала волосся і трохи краще вдягалася, як-от сестра. Для сестри, її подружок і всіх інших вона була просто Арією Кобилою. Але всі вони вже мертві, навіть Арія,— усі, крім брата Джона. Бувало, вечорами вона чула в тавернах і борделях Лахмітникової гавані розмови про нього. Чорний байстрюк зі Стіни — ось як назвав його один чоловік. «Закладаюся, навіть Джон не впізнав би Бет». Від цього їй стало сумно.
Вбрана вона була в лахміття, поблякле і пошарпане, але тепле і чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві й один у піхвах ззаду на поясі. Переважно браавосяни — люди добрі, вони швидше допоможуть бідолашній сліпій жебрачці, ніж образять її, однак завжди серед них можуть трапитися погані, які подумають, що її легко пограбувати або зґвалтувати. Ножі призначалися саме для таких, але поки що їй не доводилося ними скористатися. Доповнювали ансамбль тріснута дерев’яна жебрацька мисочка й мотузяний очкур, яким вона підперізувалася.
Щойно заревів Титан, провіщаючи захід сонця, вона вийшла за двері храму та спустилася донизу, рахуючи сходинки, відтак, стукаючи паличкою попереду себе, перетнула міст над каналом і зійшла на острів Богів. З того, як липнув до тіла одяг і як на голі руки сідала волога, дівчинка зрозуміла, що стоїть густий туман. Як вона з’ясувала, тумани Браавоса теж дивно впливають на звуки. «Сьогодні півміста осліпне».
Проминаючи храми, дівчинка чула, як співають до вечірньої зорі послушники культу зоряної мудрості нагорі своєї башти магічного кристала. В повітрі висіли клуби ароматного диму, вказуючи дорогу до виткої стежки, що вела до храму Царя світла, перед яким червоні жерці запалили великі залізні жаровні. Незабаром у повітрі вже відчувалося тепло, а віряни Р’глора підносили голоси в молитві.
— Ніч-бо темна і повна жахіть,— молилися вони.
«Не для мене». Її ночі купалися в місячному світлі й повнилися піснями зграї, і смаком червоного м’яса, обгризеного з кісток, і теплими знайомими запахами сірих родичів. Лише вдень дівчинка була самотня і сліпа.
Набережну вона знала дуже добре. Серед причалів і провулків Лахмітникової гавані ходила Кет, торгуючи Брасковими мідіями, устрицями й молюсками. У лахмітті, з поголеною головою і з бородавкою, дівчинка не схожа була на себе колишню, але про всяк випадок трималася подалі від «Корабля», «Веселого порту» й решти місць, де добре знали Кет.
Усі заїзди і таверни вона впізнавала за запахом. У «Чорному човнярі» пахло ропою. У Пінто тхнуло кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не міняв одягу й не мив голови. Димне повітря у «Вітрильщику» завжди було присмачене ароматом смаженини. В «Сімох ліхтарях» пахло фіміамом, а в «Атласному палаці» — парфумами гарненьких дівчат, які мріяли стати куртизанками.
Для кожного місця були характерні й свої звуки. У Морого та в «Зеленому вугрі» майже щоночі виступали співці. В «Заїзді банітів» завжди юрмилися гондольєри, сперечаючись щодо богів, куртизанок і щодо того, дурень чи ні володар моря. В «Атласному палаці» було набагато тихіше: тут чувся ласкавий шепіт, тихий шурхіт шовкових суконь і хихикання дівчат.
Щовечора Бет ходила жебрати в різні місця. Ще на початку вона затямила, що власники заїздів і таверн терпітимуть її присутність, якщо вона до них занадто не вчащатиме. Вчорашній вечір вона провела під «Зеленим вугром», тож сьогодні після Кривавого мосту повернула не ліворуч, а праворуч, і рушила в інший кінець Лахмітникової гавані, до Пінто, який розташувався майже біля самого Затонулого Міста. Хай він горластий і смердючий, але під брудним одягом і вічним галасом у Пінто ховається добре серце. Частенько він пускав дівчинку в свій заклад погрітися, якщо було не надто людно, а час до часу навіть пригощав кухлем елю і скоринкою й розповідав їй свої історії. Якщо його послухати, замолоду Пінто був сумнозвісним піратом на Східцях і тепер понад усе любив розводитися про свої пригоди.
Сьогодні дівчинці пощастило. У таверні майже нікого не було, тож її пустили в тихий куточок біля вогню. Не встигла вона сісти, схрестивши ноги, як щось торкнулося її стегна.
— Знову ти? — зронила сліпа дівчинка. Вона почухала кота за вухом, і той стрибнув їй на коліна й замуркотів. У Браавосі повно котів, а тим паче у Пінто. Старий пірат вірив, що вони приносять удачу й не пускають у таверну шкідників.— Ти мене впізнав, еге ж? — прошепотіла дівчинка. Котів не обдуриш фальшивими бородавками. Вони пам’ятають Кет з каналів.
Сліпій дівчинці випала гарна ніч. Пінто був у веселому гуморі, тож налив їй кухлик розведеного вина і дав шматок смердючого сиру й половинку пирога з вугром.
— Пінто дуже добрий,— оголосив він, сідаючи навпроти й починаючи розповідь про часи, коли він захопив корабель з прянощами: цю історію вона вже чула з дюжину разів.
З плином годин таверна наповнювалася людом. Незабаром у Пінто вже не було часу займатися дівчинкою, але кількоро його завсідників опустили монетки в її жебрацьку мисочку. За іншими столиками сиділи незнайомці: ібенські китобої, від яких смерділо кров’ю і ворванню; пара бравів з пахучою олією у чупринах; товстун з Лората, який нарікав, що кабінки у Пінто маленькі — не влазить його живіт. А пізніше з’явилося троє лісянців, матросів з «Доброго серця» — побитої штормом галери, яка вчора вночі доповзла у Браавос, а вранці її вже арештували охоронці володаря моря.
Лісянці, зайнявши столик найближче до вогню, попивали чорний морський ром і тихо перемовлялися, не підвищуючи голосів, щоб ніхто більше не почув їх. Але ж дівчинка — ніхто, тож вона чула майже кожне слово. А в якусь мить їй здалося, що вона й бачить їх вузькими зіницями кота, який вуркотів у неї на колінах. Один був літній, другий — молодий, а третій — без вуха, однак усі троє були біляві, з гладенькою білою шкірою, як у всіх лісянців, бо в їхніх жилах тече кров стародавнього фрігольду.
Наступного ранку, коли добрий чоловік запитав дівчинку, які речі вона дізналася, яких не знала досі, вона була готова.
— Я дізналася, чому володар моря арештував «Добре серце». Галера перевозила рабів. Сотні рабів — жінок і дітей, зв’язаних разом у трюмі.