Браавос заснували раби-втікачі, тож тут работоргівля заборонена.
— Я дізналася, звідки ці раби. Це були дикуни з Вестеросу, з місця під назвою Крутодім. Це старе зруйноване містечко, воно прокляте.
Удома, у Вічнозимі, коли вона ще була Арією Старк, стара Нан розповідала їй казки про Крутодім.
— Після великої битви, в якій загинув король-за-Стіною, дикуни повтікали, а полісунка сказала, що як вони підуть у Крутодім, то туди припливуть кораблі й заберуть їх у теплі краї. Але замість кораблів припливло двоє лісянських піратських галер — «Добре серце» та «Слон», які штормом закинуло на північ. Вони стали на якорі біля Крутодому на ремонт і побачили дикунів, але тих були тисячі, на всіх не вистачило б місця, тож на борт узяли тільки жінок і дітей. Дикуни не мали що їсти у Крутодомі, тому чоловіки відіслали на кораблі жінок і доньок, але щойно галери відпливли, як пірати позаганяли дикунок у трюм і пов’язали. Хотіли продати їх у Лісі. Аж тут потрапили ще в один шторм, який їх роз’єднав. «Добре серце» так постраждало, що у капітана не було вибору — довелося причалювати тут, а «Слон», можливо, і повернувся в Ліс. Лісянці у Пінто вважають, що «Слон» візьме з собою ще кораблі й повернеться у Крутодім. Ціни на рабів ростуть, казали вони, а в Крутодомі ще тисячі жінок і дітей.
— Це корисно знати. Ти дізналася дві речі. А є і третя?
— Так. Я дізналася, що це ви мене б’єте.
Її паличка метнулася, врізала йому по пальцях — і його власний дрючок з гуркотом полетів на підлогу.
Жрець, скривившись, відсмикнув руку.
— І звідки сліпа дівчинка могла це дізнатися?
«Я вас бачила».
— Я повідомила вам три речі. Я не зобов’язана повідомляти чотири.
Можливо, завтра вона розповість йому про кота, який учора ввечері проводжав її додому від Пінто: кіт, ховаючись під дахом, згори спостерігав за ними. «А може, й не розповім». Якщо у доброго чоловіка є секрети, то можуть бути й у неї.
На вечерю Ума подала засмажених у солі крабів. Коли сліпій дівчинці простягнули її кухлик, вона, зморщивши носа, випила його за гри великі ковтки. А тоді, хапнувши ротом повітря, впустила кухлик на підлогу. Язик палав, а коли вона глитнула цілий кубок вина, вогонь проник і в горло, і в ніс.
— Вино не допоможе, а вода тільки розпалить полум’я,— сказала приблуда.— З’їж оце.
В руку дівчинці вклали окраєць хліба. Дівчинка запхала його в рота, прожувала, проковтнула. Допомогло. Наступний кусень допоміг ще більше.
А вранці, коли нічна вовчиця зникла й дівчинка розплющила очі, вона побачила лойову свічку, що горіла на тому місці, де ще вчора не було ніякої свічки, і її мінливе полум’я хиталося, як повія у «Веселому порту». Дівчинка в житті не бачила нічого прекраснішого.
Привид у Вічнозимі
Мерця зі звернутою шиєю знайшли біля підніжжя внутрішнього муру: тільки ноги стирчали зі снігу, якого намело за ніч.
Якби його не відкопали собаки Ремсі, він, може, там пролежав би до весни. Заки Бен Бабкуватий їх відтягнув, Сіра Джейн уже так обгризла обличчя мерця, що лише ближче до обіду в замку нарешті точно визначили, хто це був: сорокачотирьохрічний солдат, який прибув на північ з Роджером Рисвелом.
— П’яниця,— заявив Рисвел.— Закладаюся, що хотів посцяти з муру. Послизнувся і впав.
Ніхто не заперечував. Але Теон Грейджой не міг зрозуміти, навіщо людині серед глупої ночі дертися слизькими сходами на мур, щоб посцяти.
Поки гарнізон снідав черствим хлібом, підсмаженим на салі з шинки (саму шинку з’їли лорди й лицарі), розмови на лавках точилися переважно про труп.
— У Станіса є друзі в замку,— пробурмотів один підтоптаний сержант. Він був з вояків Толгарта, з трьома вишитими деревами на пошарпаному сюрко. Саме змінилися чатові. З холоду заходили солдати, тупали ногами, обтрушуючи сніг з чобіт і бриджів. Почали виносити обід — кров’янку, праж і гарячий чорний хліб.
— У Станіса? — зареготав один з кавалеристів Руза Рисвела.— Та Станіс уже в снігу замерз. Або, піджавши підмороженого хвоста, побіг назад на Стіну.
— А може, він стоїть табором з тисячею війська за п’ять футів від наших мурів,— сказав лучник, одягнений у кольори Сервинів,— а ми й не бачимо через цю завірюху.
Нескінченний, невпинний, немилосердний сніг валив і день, і ніч. Під мурами росли кучугури, снігу понамітало між зубцями нагорі, білі покривала встелили всі дахи, під його вагою прогиналися намети. Між різними будівлями натягнули линви, щоб люди, перетинаючи двори, не губилися. Чатові купчилися у вартових башточках, гріючи задубілі руки над жаровнями, а службу лишаючи на сніговиків, яких наліпили зброєносці та які в таку негоду щоночі ставали дедалі більшими й химернішими. На списах, затиснутих у снігових кулачиськах, понаростало бурульок. Ніхто як Гостін Фрей, який запевняв, що не боїться дрібного сніжку, відморозив вухо.
Найбільше потерпали коні у дворі. Якщо забували регулярно міняти покривала, які захищали тварин від снігу, тканина промокала і примерзала намертво. А коли запалювали багаття, щоб трохи зігріти коней, від цього шкоди було більше, аніж користі. Бойові коні боялися вогню й намагалися вирватися, шарпалися на конов’язі, ранячи сусідніх коней і ранячись самі. Лише у стайні було добре й тепло, але стайня й так була вже переповнена.
— Боги відвернулися від нас,— казав у великій залі старий лорд Лок.— Це їхній гнів. Вітер крижаний, як шляк, і сніг не вщухає. На нас упало прокляття.
— Це на Станіса упало прокляття,— заперечив один з вояків Страхфорту.— Це він зараз у заметіль застряг посеред поля.
— А може, лордові Станісу тепліше, ніж ми тут уявляємо,— заперечив якийсь туполобий вільний вершник.— Його чаклунка вміє викликати вогонь. Може, її червоний бог розтопить ці сніги.
«Дурницю впоров»,— миттєво збагнув Теон. Чоловік бовкнув це надто голосно, так що чули і Жовтий Дик, і Квасний Алін, і Бен Бабкуватий. Коли це дійшло до Ремсі Болтона, він послав по того вільного вершника Байстрючих хлоп’ят, які витягнули його на сніг.
— Якщо ти так любиш Станіса, ми тебе до нього і відішлемо,— сказав Ремсі. Деймон Потанцюй кілька разів ляснув чоловіка своїм довгим засмальцьованим батогом. А потім, поки Шкуролуп і Жовтий Дик закладалися, наскільки швидко замерзне кров, Ремсі наказав тягнути вільного вершника до Бійничної брами.
Велика центральна брама Вічнозиму була замкнена на всі засуви, обмерзла й так заметена снігом, що зі звідних ґрат, перш ніж їх піднімати, доведеться зрубувати лід. Добряче заметена була і Мисливська брама, але там бодай льоду не намерзло, бо нею нещодавно користувалися. Брамою королівського гостинцю не користувалися, тому там намертво закрижаніли ланцюги, які тримали підйомний міст. Отож лишалася тільки Бійнична брама — маленька аркова потерна у внутрішньому мурі. Насправді то було навіть півбрами: тут був підйомний міст через замерзлий рів, але не було виходу в зовнішньому мурі, тож ця брама забезпечувала вихід тільки на фортечні вали, а не за межі замку.
Закривавленого вільного вершника, який намагався протестувати, перенесли через підйомний міст, підняли сходами на зовнішній мур. А потім Шкуролуп і Квасний Алін схопили його за руки-ноги та скинули на землю з вісімдесятифутової висоти. Снігові кучугури там були такі високі, що так і проковтнули чоловіка... але лучники пізніше запевняли, що бачили, як він тягнув по снігу зламану ногу. Один з лучників навіть прикрасив йому зад пір’ям зі стріли.
— За годину помре,— запевняв лорд Ремсі.
— Або ще до заходу сонця смоктатиме у лорда Станіса,— огризнувся Хвойдозгуб Амбер.
— Хай тільки постарається нічого йому не відламати,— розреготався Рикард Рисвел.— У таку хуртовину прутень у кого завгодно замерзне.
— Лорд Станіс збився зі шляху в цій метелиці,— сказала леді Дастін.— Він за багато льє звідси, помер уже чи помирає. Хай зима бере своє. Ще кілька таких днів — і сніг поховає і його самого, і його військо.
«І нас також»,— подумав Теон, дивуючись її дурості. Леді Барбрі — північанка, могла б шануватися бодай трохи. А раптом давні боги слухають?
На вечерю подали горохвяну кашу й учорашній хліб, і тут уже почалися нарікання серед простолюду: лорди й лицарі, які розташувалися вище солі, їли шинку.