Теон сидів, схилившись над дерев’яною мискою і доїдаючи свою порцію горохвяної каші, коли відчув легенький дотик до плеча й від несподіванки впустив ложку.
— Ніколи не торкайся мене,— сказав він, нахиляючись підібрати з підлоги ложку, поки в неї в не вчепилася одна з дівчаток Ремсі.— Ніколи не торкайся мене.
Біля нього — дуже близько, аж занадто — присіла одна з Абелених праль. Ця була молоденька, років п’ятнадцятьох-шістнадцятьох, з розкошланим білявим волоссям, яке давно пора помити, і пухкенькими вустами, які давно пора поцілувати.
— Дівчата люблять торкатися,— сказала вона з півусмішкою.— З ласки м’лорда, я — Голлі.
«Голлі гольтіпака»,— подумав Теон, зате вона була гарненька. Колись давно він, може, розсміявся б і всадовив її собі на коліна, але ті дні в минулому.
— Чого тобі?
— Хочу подивитися оті крипти. Де вони, м’лорде? Ви мені покажете? — Голлі гралася пасмом волосся, намотуючи його собі на мізинець.— Кажуть, вони глибокі й темні. Гарне місце, щоб когось торкнутися. А всі мертві королі хай дивляться.
— Це Абель тебе підіслав до мене?
— Можливо. А можливо, я сама прийшла. Але якщо вам потрібен Абель, можу його привести. Він заспіває для м’лорда гарну пісню.
Кожне її слово переконувало Теона, що це якась хитрість. «Але хто за цим стоїть і з якою метою?» Чого Абелеві може бути потрібно від Теона? Це ж простий співець, звідник з лютнею й облудною посмішкою. «Він хоче знати, як мені вдалося взяти замок, але зовсім не для того, щоб скласти про це пісню». І тут Теона осінило. «Він хоче знати, як ми сюди потрапили, щоб вирватися звідси». Вічнозим зараз — як немовля у сповитку. Ніхто не може ні зайти, ні вийти без дозволу лорда Болтона. «Він хоче утекти разом зі своїми пралями». Теон не міг йому за це докоряти, але все одно мовив:
— Не хочу мати справу ні з Абелем, ні з тобою, ні з твоїми сестрами. Дай мені спокій.
А надворі кружляв-танцював сніг. Теон продерся до муру, зайшов у Бійничну браму. Мало не прийняв двох чатових за сніговиків Малого Волдера, але побачив пару, що вихоплювалася з їхніх ротів.
— Хочу повартувати на мурі,— сказав Теон, який також видихав хмарки пари.
— Там, нагорі, збіса зимно,— застеріг один з чатових.
— Тут, унизу, теж збіса зимно,— сказав другий,— але роби як знаєш, Перекинчику.
Він махнув рукою, пропускаючи Теона у браму.
Сходи були засніжені та слизькі, в темряві підступні. Коли Теон виліз нагору, недовго й шукав місце, з якого скинули вниз вільного вершника. Збивши свіжий сніг, який уже почало намітати між зубцями, Теон визирнув. «А я міг би стрибнути,— подумалося йому.— Він вижив, то чому й мені не вижити?» Так, він міг би стрибнути і... «І що? Зламати ногу й лишитися лежати під снігом? Відповзти подалі й замерзнути в снігу?»
Це божевілля. Ремсі зацькує його своїми дівчатами. Якщо боги зглянуться, Руда Джейн, Джез і Гелісента роздеруть його на шмаття. Гірше буде, якщо його привезуть назад живим.
— Я маю пам’ятати своє ім’я,— прошепотів він.
Наступного ранку на старому замковому цвинтарі знайшли мертвим сивого вояка, що служив зброєносцем сера Ейніса Фрея: він був цілком голий і просто замерз; обличчя вкрилося таким шаром паморозі, що здавалося, наче він у масці. Сер Ейніс вирішив, що чоловік напився й заблукав через заметіль, але ніхто не міг пояснити, навіщо він роздягнувся догола, виходячи надвір. «Ще один пияк»,— подумав Теон. Вино здатне потопити цілу армію підозр.
А до вечора одного з арбалетників, присяжних Флінта, знайшли у стайні з розбитою головою. Кінь хвицнув, заявив лорд Ремсі. «Більше схоже на дрючок»,— подумав Теон.
Усе це було страшенно знайомо, як балаганна вистава, яку він уже бачив. Тільки лицедії помінялися. Тепер та роль, яку в попередній виставі грав Теон, дісталася Рузові Болтону, а мерці грають ролі Аґара, Гініра Червононосого й Гелмара Грізного. «І Смердюк там також був,— пригадав Теон,— тільки інший Смердюк — Смердюк, у якого руки в крові, а з вуст ллється медова олжа. Смердюк, Смердюк, римується з „хитрюк“».
Після тих смертей лорди, зібрані Рузом Болтоном, почали у великій залі відкриту сварку.
— Скільки ще нам тут сидіти й чекати на короля, який не збирається приходити? — почав вимагати сер Гостін Фрей.— Треба нам самим вийти на бій до Станіса й покінчити з ним.
— Вийти з замку? — буркнув однорукий Гарвуд Стаут. З його тону було очевидно, що він радше дасть відрубати собі й другу руку.— Хочете, щоб ми сліпо кинулися в сніговій?
— Щоб вийти на бій з лордом Станісом, треба спочатку його знайти,— зауважив Руз Рисвел.— Наші пластуни виходять через Мисливську браму на розвідку, але останнім часом ніхто з них не повертається.
Лорд Вайман Мандерлі плеснув себе по величезному череву.
— Біла Гавань не боїться і піде з вами, пане Гостіне. Ведіть нас, і мої лицарі поїдуть за вами.
— Ага, щоб устромити мені списа в спину,— накинувся на товстуна сер Гостін.— Де мої родичі, Мандерлі? Скажіть-но. Ваші гості, які привезли вам назад сина.
— Ви хотіли сказати — його кості,— Мандерлі наколов кинджалом шматок шинки.— Пригадую їх. Балакучий сутулий Рейгар. Хоробрий сер Джаред, який любить з будь-якого приводу вихоплювати меча. Саймонд, який тільки й дзвенить монетами, скуповуючи інформаторів. Вони привезли додому Венделеві кості. А Вайліса, цілого й неушкодженого, мені повернув Тайвін Ланістер, як і обіцяв. Лорд Тайвін — людина слова, Семеро спасіть його душу,— мовив лорд Вайман, закинув м’ясо до рота й почав жувати, гучно плямкаючи, а потім, облизавши губи, провадив: — На дорозі підстерігає багато небезпек, сер. Коли ми виїжджали з Білої Гавані, я вручив вашим братам прощальні подарунки. Ми домовилися зустрітися знову на весіллі. Наше прощання бачило чимало свідків.
— Чимало свідків? — глузливо перепитав Ейніс Фрей.— Це ви і ваші люди?
— Ви на що натякаєте, Фрею? — лорд Білої Гавані витер рота рукавом.— Мені не подобається ваш тон, сер. Трясця, зовсім не подобається.
— Ану ходімо надвір, ти, лантух сала, і я тебе так пригощу! — вигукнув сер Гостін.
Вайман Мандерлі розреготався, але півдюжини його лицарів уже було на ногах. Довелося Роджерові Рисвелу й Барбрі Дастін їх заспокоювати. Руз Болтон не зронив ані слова, однак Теон Грейджой помітив у його очах вираз, якого досі ще не бачив: занепокоєння, навіть натяк на страх.
Уночі нова стайня рухнула під вагою снігу. Загинуло двадцять шість коней і двоє грумів — їх причавило дахом або привалило снігом, і вони задихнулися. Майже весь ранок відкопували трупи. Лорд Болтон ненадовго вийшов у зовнішній двір, щоб побачити все на власні очі, а потім наказав уцілілих коней завести в замок разом з тими, що були на конов’язі у дворі. Але не встигли хлопці відкопати мерців і порубати дохлих коней, як знайшли ще один труп.
Цю смерть не можна було списати на п’яне падіння чи брикливого коня. Мрець виявився одним з улюбленців Ремсі: приземкуватий золотушний потворний солдат на прізвисько Жовтий Дик. Не відомо, наскільки пожовтів від страху цей дик, коли йому відтяли прутня й запхали в рота, причому з такою силою, що зламали три зуби. Коли кухарі знайшли його поблизу кухні, по шию заметеного снігом, Жовтий Дик був синій від холоду.
— Тіло спаліть,— наказав Руз Болтон,— і дивіться, щоб не поповзли плітки. Я не дозволю тут поширювати чутки.
Але чутки все одне поширилися. До середини дня про це вже чула більша частина Вічнозиму, переважно з вуст Ремсі Болтона, адже Жовтий Дик був з його «хлоп’ят».
— Коли ми знайдемо того, хто це зробив,— пообіцяв лорд Ремсі,— я з нього шкіру злуплю, підсмажу її до хрусту, а потім змушу його її з’їсти до останнього шматочка.
Почали переказувати, що за ім’я убивці дають золотого дракона.
До вечора у великій залі почало відчутно тхнути. Коли під одним дахом тіснилися сотні коней, собак і людей, підлога була слизька від багнюки, талого снігу, кінських кізяків, собачого лайна й навіть людських випорожнень, а в повітрі стояв дух мокрої псятини, мокрої вовни і мокрих кінських опон, на лавках уже годі було шукати затишку, але тут можна було поїсти. Кухарі роздавали шматки свіжої конини, обвугленої ззовні, а всередині з кров’ю, до конини — смажену цибулю й ріпу... і бодай раз прості солдати наїлися не гірше за лордів і лицарів.