— І дім Рисвелів також,— сказав Роджер Рисвел.
— Навіть Дастіни Кургантонські,— розтягнула леді Дастін вуста в тонкій і хижій посмішці.— Північ усе пам’ятає, Фрею.
Губи Ейніса Фрея обурено затремтіли.
— Старк нас зганьбив. Ось що вам, північанам, краще пам’ятати.
Руз Болтон потер потріскані вуста.
— Сварки нам не допоможуть,— сказав він і, обернувшись до Теона, махнув пальцями.— Можеш іти. Й обережніше там блукай. Щоб тебе завтра не знайшли з кривавою усмішкою.
— Як скажете, м’лорде.
Натягнувши рукавички на скалічені долоні, Теон вийшов, накульгуючи скаліченою ногою.
В годину вовка він і досі не спав: горнучись у шари цупкої вовни й засмальцьованого хутра, ходив по колу на внутрішньому мурі, сподіваючись нарешті виснажитися й заснути. Ноги обліпило снігом по коліна, голову і плечі вкрив білий саван. На цьому відтинку муру вітер дув у обличчя, і сніг, танучи на щоках, котився, наче крижані сльози.
А тоді Теон почув ріжок.
Протяжний низький стогін повис над зубчастими стінами, надовго затримавшись у чорному повітрі, пронизуючи до самих кісток кожного, хто його почув. По всьому замку чатові на мурах обернулися на звук, стискаючи в кулаках ратища списів. У зруйнованих палатах і фортецях Вічнозиму лорди шикали на інших лордів, іржали коні, по темних кутках пробуджувалися поснулі. Не встиг затихнути ріжок, як загуркотів барабан: БУМ-дум-БУМ-дум-БУМ-дум. І з вуст присутніх почало зриватися ім’я, написане маленькими білими хмарками пари з рота, й передаватися по колу. «Станіс,— шепотіли люди.— Станіс тут, Станіс прийшов, Станіс, Станіс, Станіс».
Теона пронизав дрож. Баратеон чи Болтон — йому нема різниці. Станіс на Стіні об’єднався з Джоном Сноу, а Джон відітне Теонові голову не замислюючись. «Мене вирвуть з лабетів одного байстрюка, щоб я загинув від рук іншого,— яка іронія!» Теон би й розсміявся, якби давно не розучився цього робити.
Барабан, здавалося, лине з вовчого лісу за Мисливською брамою. «Вони вже під мурами». Теон разом з дюжиною інших людей рушив хідником на стіні в тому напрямку. Та навіть коли вони дійшли аж до самих башт обабіч брами, за білим серпанком не було нічогісінько видно.
— Вони намірилися здути наші мури? — пожартував хтось із Флінтів, коли ріжок засурмив знову.— Мабуть, Станіс гадає, що відшукав ріжок Джорамуна.
— Невже Станіс такий бовдур, що братиме замок штурмом? — зронив якийсь чатовий.
— Він не Роберт,— заявив вояк з Кургантона.— Він ще довго тут сидітиме, ось побачите. Спробує нас голодом заморити.
— Та він собі раніше яйця відморозить,— мовив чатовий.
— Ми маємо вийти до нього і дати бій,— оголосив один з Фреїв.
«Уперед,— подумав Теон.— Їдьте просто в заметіль і вмирайте там. Залиште замок мені та привидам». Руз Болтон радо вчинив би саме так. «Йому потрібно цьому всьому покласти край». Замок занадто переповнений, щоб витримати довгу облогу, й тут зібралося забагато лордів, на чию відданість не можна покластися. Тлустий Вайман Мандерлі, Хвойдозгуб Амбер, представники дому Горнвудів і дому Толгартів, Локи, і Флінти, і Рисвели — всі вони північани, які стільки поколінь були присяжними дому Старків, що й не злічити. Їх тут тримає тільки дівчина, кров і плоть лорда Едарда, але ж дівчина — це чистий балаган, овечка в деривовчій шкурі. То чом не вислати північан на бій до Станіса, поки цей балаган не провалився? «Бійня в снігу. Що більше людей загине, то менше ворогів залишиться у Страхфорту».
Цікаво, чи дозволять взяти участь у бою Теонові. Тоді він принаймні зможе загинути як чоловік, з мечем у руці. Такого дарунка годі чекати від Ремсі, а от лорд Болтон міг би й зглянутися. «Якщо я його дуже попрошу. Я зробив усе, що від мене вимагалося, я зіграв свою роль, я видав дівчину заміж».
Смерть — найсолодше визволення, на яке він тільки може сподіватися.
У богопралісі сніг і досі танув, щойно торкаючись землі. Над гарячими ставками здіймалася пара, що пахла мохом, мулом і гнилизною. В повітрі висів теплий туман, перетворюючи дерева на чатових — на високих солдатів, закутаних у мрячні плащі. Вдень у паруючий гай приходило чимало північан помолитися давнім богам, але в цю годину Теон Грейджой тут опинився сам-один.
А в серці гаю чекало віродерево з проникливими червоними очима. Теон, зупинившись на березі ставка, похилив голову перед червоним різьбленим ликом. Навіть сюди долинав гуркіт барабанів — БУМ-дум-БУМ-дум-БУМ-дум. Як далекий грім, цей звук, здавалося, лине водночас звідусіль.
Ніч була безвітряна, сніг падав з холодного чорного неба прямо, проте листя серце-дерева шелестіло його ім’я. «Теон,— здавалося, шепотіло воно,— Теон».
«Давні боги,— подумав Теон.— Вони мене впізнали. Вони знають моє ім’я. Я був Теоном з дому Грейджоїв. Я був годованцем Едарда Старка, другом і братом його дітей».
— Будь ласка,— упав він навколішки.— Меч — це єдине, чого я прошу. Дозвольте мені померти як Теон, а не як Смердюк,— по його щоках побігли сльози, до неможливості гарячі.— Я був залізнородним. Сином... сином Пайку, з Островів.
Згори злетів листок, торкнувся чола, упав у ставок. Лежав на воді, червоний і п’ятипалий, як закривавлена рука. «...Бран»,— прошепотіло дерево.
«Вони все знають. Боги знають. Вони бачили те, що я зробив». І на якусь химерну мить Теонові здалося, що це Бранове обличчя вирізьблене на білому стовбурі віродерева, що це воно дивиться на нього згори вниз червоними очима, мудрими й сумними. «Бранів привид»,— подумав Теон, але ж це божевілля. Навіщо Бранові його переслідувати? Він любив хлопчика і в житті його не скривдив. «Ми ж убили не Брана. Не Рикона. Це ж були малі мірошниченки з млина на Жолудевих Водах».
— Мені потрібні були дві голови, бо в іншому разі з мене глузували б... сміялися... вони...
— До кого ти говориш? — почувся голос.
Теон рвучко розвернувся, нажаханий, що його знайшов Ремсі, але то були пралі — Голлі, Горобина і ще одна, чийого імені він не знав.
— До привидів,— випалив він.— Вони шепочуть до мене. Вони... вони знають моє ім’я.
— Теон Перекинчик,— викрутила йому вухо Горобина.— Тобі потрібні були дві голови, еге ж?
— В іншому разі з нього посміялися б,— сказала Голлі.
«Вони не розуміють». Теон вирвався.
— Чого вам треба? — запитав він.
— Тебе нам треба,— озвалася третя праля — старша, з низьким голосом, з сивиною в косах.
— Я ж тобі казала: люблю торкатися, Перекинчику,— посміхнулася Голлі. В її руці з’явився ніж.
«Можу закричати,— подумав Теон.— Хтось почує. В замку повно озброєних людей». Звісно, не встигнуть вони сюди добігти, як він уже лежатиме мертвий, просочуючи землю кров’ю, щоб напоїти серце-дерево. «І що в цьому поганого?»
— Торкнися,— сказав він.— Убий мене.
В голосі його було більше відчаю, ніж виклику.
— Ну ж бо. Покінчіть зі мною, як покінчили з іншими. З Жовтим Диком і рештою. Це ж були ви.
— Як ми могли таке вчинити? — розсміялася Голлі.— Ми — жінки. Цицьки і поцьки. Нас порають, а не бояться.
— Байстрюк тебе образив? — запитала Горобина.— Відрізав пальчики, так? Злупив з них шкіру? Вибив тобі зубки? Бідолаха! — поплескала вона його по щоці.— Цього більше не буде, обіцяю. Ти помолився — і боги послали нас. Хочеш померти як Теон? Ми тобі це забезпечимо. Це буде швидка й легка смерть, ти навіть болю не відчуєш,— посміхнулася вона.— Але спершу тобі доведеться поспівати перед Абелем. Він чекає на тебе.
Тиріон
— Лот номер дев’яносто сім,— ляснув батогом торгаш.— Пара карликів, навчених розважати публіку.
Торжище влаштували біля ріки, де широкий брунатний Скагазадан впадає в Невільничу бухту. Тиріон Ланістер відчував у повітрі запах моря, змішаний зі смородом стічних канав, викопаних позаду загород для рабів. Його не так мучила спека, як вологість. Повітря, здавалося, причавлює, лягаючи на голову і плечі, наче вогке покривало.