— Що ми зробили?
— Багато чого,— сказав наглядач.— Хіба Нянько вам не казав, що вас винагородять, якщо потішите свого батечка? Хоча шляхетний Єзан дуже не хоче розлучатися зі своїми маленькими коштовностями, Юрхаз зо Юнзак переконав його, що дуже егоїстично не показувати нікому таких кумедних блазнів. Радійте! На святі з нагоди укладення миру ви матимете честь виступити у Великому кублі Дазнака. Поглянути на вас прийдуть тисячі! Десятки тисяч! І там ми порегочемо, ох порегочемо!
Джеймі
Крукодерево — старовинний замок. Між древнього каміння густо проріс мох, помережавши мури, як вени мережать старечі ноги. Обабіч центральної брами височіли дві величезні башти, а менші захищали замок по всіх рогах муру. Все тут було квадратне. Круглі й півкруглі вежі краще витримують обстріл з катапульт, адже каміння переважно відскакує від вигнутих стін, але Крукодерево будувалося раніше, ніж зодчі до такого додумалися.
Замок розташувався на широкому родючому поділлі, яке і на картах, і в народі називалося Чорнолісою долиною. Це і була долина, понад усякий сумнів, однак ліс тут не ріс уже кілька тисяч років — ні чорний, ні брунатний, ні зелений. Так, колись він тут був, однак відтоді сокири давно все вичистили. Де колись росли високі дуби, зараз виросли хати, млини та тверджі. Земля була гола й багниста, тут і там у латочках підталого снігу.
Але всередині замкових мурів трохи лісу ще зосталося. Дім Блеквудів шанував давніх богів і молився їм, як молилися перші люди в далекі дні до появи у Вестеросі андалів. Деякі з дерев у їхньому богопралісі, подейкують, такі самі старі, як і квадратні вежі Крукодерева, особливо серце-дерево — велетенське віродерево, верхнє гілля якого видно за багато льє від замку: його кістляві пальці шкрябають небо.
Коли Джеймі Ланістер з почтом їхав пагористою місцевістю в долину, від господарств, садів і ланів навколо Крукодерева мало що залишилося: земля і попіл, а подекуди — почорнілі кістяки хат і млинів. У цьому запустінні проросли бур’яни, реп’яхи і кропива, але ніде не видно було зернових. Хай куди гляне, Джеймі бачив батькову руку: він приклався навіть до тих кісток, які лежали при дорозі. Переважно там були овечі кості, але серед них траплялися і кінські, і коров’ячі, а де-не-де і людський череп або безголовий скелет, між ребер якого проросла трава.
На відміну від Річкорину, навколо Крукодерева не стояло великого війська. Така собі маленька облога, останнє па у танці, що триває вже багато століть. Джонос Бракен привів під замок щонайбільше п’ятсот вояків. Джеймі не побачив ані рухомих башт, ані таранів, ані катапульт. Бракен не збирався ані пробивати брами Крукодерева, ані штурмувати його високі товсті мури. Він вирішив заморити ворога голодом, адже нема звідки чекати порятунку. Без сумніву, на початку облоги траплялися і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли, але за півроку всі втомилися від цих дурниць. Гору взяли нудьга й рутина, вороги дисципліни.
«Давно пора покласти цьому край»,— подумав Джеймі Ланістер. Оскільки Річкорин нарешті в руках Ланістерів, на Тризубі вже нема чого робити й можна повертатися на Королівський Причал. «До короля»,— запевняв себе Джеймі, але якась часточка у ньому шепотіла: «До Серсі».
Доведеться поговорити з нею віч-на-віч. Якщо верховний септон, звісно, ще не стратить її до його повернення. «Негайно приїзди,— писала вона в листі, якого Джеймі наказав Пекові спалити в Річкорині.— Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди». Він і справді їй був зараз потрібен, тут немає сумнівів. Що ж до решти... вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися... Навіть якщо Джеймі повернеться, навряд чи йому вдасться її врятувати. Вона винна в усіх злочинах, у яких її звинувачують, а в нього навіть правої руки немає.
Коли з полів клусом виїхала колона, чатові витріщилися на вершників не так зі страхом, як з цікавістю. Сигналів тривоги не подавали, і Джеймі це порадувало. Розшукати шатро лорда Бракена виявилося неважко: воно було найбільше в таборі й розташоване в найкращому місці — на невисокому горбку біля струмка, з чудовим краєвидом на дві брами Крукодерева.
Шатро було коричневе, як і штандарт, який виляскував на центральній жердині й на якому червоний жеребець дому Бракенів стояв дибки на золотому щиті. Джеймі звелів спішуватися і дозволив своїм воякам розбрестися по табору, якщо схочуть.
— Тільки не ви двоє,— звернувся він до двох своїх штандарт-юнкерів.— Далеко не відходьте. Багато часу це не забере.
Зістрибнувши з Гонора, Джеймі сягнистим кроком зайшов у шатро Бракена, побрязкуючи мечем у піхвах.
Вартові на вході, побачивши його, обмінялися тривожними поглядами.
— Мілорде,— сказав один,— повідомити про ваш прихід?
— Я сам повідомлю,— озвався Джеймі й, відкинувши запону золотою рукою, пірнув усередину.
Коли він увійшов, парочка була настільки заглиблена у свою справу, що жоден з двох коханців не звернув уваги на його появу. Дівчина лежала з заплющеними очима, руками вчепившись у жорстке каштанове волосся у Бракена на спині. З кожним його поштовхом вона ахала. Голова його милості ховалася в неї між грудей, а руки обхопили її за сідниці. Джеймі прокашлявся.
— Лорде Джоносе!
Дівчина рвучко розплющила очі й перелякано скрикнула. Джонос Бракен скотився з неї, схопив піхви з мечем і кинувся до Джеймі з оголеною крицею в руці, сиплючи прокльонами.
— Кляте сьоме пекло,— почав він,— та хто посмів...
Тут він побачив білий плащ і золотий нагрудник Джеймі. Кінчик меча опустився до землі.
— Ланістер?
— Перепрошую, що завадив вашим розвагам, мілорде,— промовив Джеймі з півусмішкою,— але я трохи поспішаю. Можна з вами побалакати?
— Побалакати. Ага,— сховав лорд Джонос меча в піхви. Він був не такий високий, як Джеймі, але кремезніший, з м’язистими плечима й руками, яким позаздрив би й коваль. Щоки й підборіддя вкривала каштанова щетина. Карі очі погано приховували злість.— Ви заскочили мене зненацька, мілорде. Мені не повідомили про ваш прихід.
— І я, схоже, зірвав вам задоволення,— посміхнувся Джеймі, поглянувши на дівчину в ліжку. Однією рукою вона затуляла груди, а другою — міжніжжя, але праве персо все одно було видно. Пипки в неї були темніші, ніж у Серсі, й утричі більші. Побачивши, що Джеймі на неї дивиться, вона затулила груди обома руками, але таким чином відкрила інше місце.— Усі табірні повії такі сором’язливі? — поцікавився Джеймі.— Якщо хтось хоче продати ріпу, має її виставити.
— Та ви на мою ріпу витріщаєтеся, сер, відколи зайшли,— сказала дівчина й, намацавши покривало, натягнула його до пояса, а потім відкинула з очей волосся.— А ця ріпа не продається, до речі.
— Перепрошую,— знизав Джеймі плечима,— якщо я вас прийняв за когось іншого. Мій менший брат знався з сотнями повій, я певен, але я спав лише з однією.
— Вона — воєнний трофей,— сказав Бракет, піднявши свої бриджі та труснувши їх.— Належала одному з присяжних мечів Блеквудів, але я розколов йому голову навпіл. Опусти руки, жінко. Мілорд Ланістер хоче добре роздивитися твої цицьки.
Джеймі проігнорував його слова.
— Ви задом наперед одягаєте штани, мілорде,— промовив він до Бракена. Джонос лайнувся, а дівчина зісковзнула з ліжка, щоб позбирати свій розкиданий одяг, руками нервово закриваючи то груди, то міжніжжя, коли доводилося то нахилятися, то розвертатися, то тягнутися. Ці намагання затулитися були на диво збудливі — набагато більше, ніж якби вона голяка спокійно збирала свої речі.— У вас є ім’я, жінко? — поцікавився Джеймі.
— Мати назвала мене Гільді, сер,— озвалася вона, натягнувши через голову брудну довгу сорочку й вивільнивши волосся. Обличчя в неї було майже таке саме брудне, як і підошви, а між ногами росло таке густе волосся, що вона б зійшла за Бракенову сестру, але все одно в ній було щось принадливе. У цьому кирпатому носику, у цій гриві... або у тому, як вона, вдягнувши спідницю, легенько присіла в реверансі.— Ви не бачили мій другий черевичок, м’лорде?