Таке питання збісило лорда Бракена.
— Я тобі що — клята покоївка, щоб тобі носити черевики? Ходи боса. Забирайся звідси.
— Тобто м’лорд не візьме мене з собою додому, щоб помолитися разом з його маленькою дружиною? — засміялася Гільді, а потім кинула на Джеймі гарячий погляд.— А у вас є маленька дружина, сер?
«Ні, у мене є сестра».
— Якого кольору в мене плащ?
— Білого,— озвалася вона,— зате рука у вас зі щирого золота. Мені такі чоловіки подобаються. А вам які жінки подобаються, м’лорде?
— Цнотливі.
— Я мала на увазі жінок, а не доньок.
Джеймі подумав про Мірселлу. «Їй теж доведеться розповісти». Дорнянам це може не сподобатися. Доран Мартел заручив її зі своїм сином, бо вірив, що вона Робертової крові. «Самі вузли»,— подумав Джеймі, уявляючи, як добре було б розрубати їх усі одним швидким ударом меча.
— Я дав обітницю,— втомлено промовив він до Гільді.
— Тоді вам ріпа не дістанеться,— задирливо промовила дівчина.
— Геть! — гаркнув лорд Джонос.
Вона вийшла. Але, прослизаючи повз Джеймі з одним черевичком і оберемком одягу в руках, вона простягнула руку і крізь бриджі стиснула його прутень.
— Гільді,— нагадала вона йому, перш ніж кинутися геть із шатра, так до кінця й не вдягнувшись.
«Гільді»,— подумав Джеймі.
— І як поживає ваша леді-дружина? — поцікавився він у лорда Джоноса, коли дівчина пішла.
— Звідки я знаю? Спитайте в її септона. Коли ваш батько спалив наш замок, вона вирішила, що це нас боги покарали. Тепер вона тільки те й робить, що молиться,— сказав Бракен, нарешті правильно повернувши бриджі й зашнуровуючи їх на собі.— Що привело вас сюди, мілорде? Це через Чорнопструга? Ми чули, що він утік.
— Справді? — присів Джеймі на похідний стільчик.— Випадково не від нього самого?
— До мене сер Бринден точно не прибіжить. Ні, він мені подобається, я не заперечую. Але це не завадить мені закувати його в кайдани, якщо він з’явиться у моїх володіннях. Він знає, що я прихилив коліно. Йому слід було вчинити так само, але він завжди був ще той упертюх. Його брат вам би підтвердив.
— Тайтос Блеквуд не прихиляв коліна,— зауважив Джеймі.— Міг би Чорнопструг заховатися у Крукодереві?
— Міг би, але для цього йому б довелося пройти через мої блокадні лінії, а крила він собі, наскільки я знаю, ще не відростив. А вже скоро Тайтосові й самому доведеться десь ховатися. Вони вже тут перебиваються з остюків на пацюків. Ще до наступної повні він змушений буде здатися.
— Він здасться ще до заходу сонця. Я хочу запропонувати йому наші умови й повернути йому королівський мир.
— Зрозуміло,— сказав лорд Джонос, одягаючи брунатну вовняну сорочку з вишитим спереду червоним жеребцем Бракенів.— Мілорд не вип’є ріг елю?
— Ні, але ви пийте без мене.
Бракен налив собі ріг елю, випив половину, витер рота.
— Ви казали про умови. Які вони?
— Звичайні. Лорд Бракен повинен буде визнати, що вчинив державну зраду, і зректися своєї присяги Старкам і Таллі. Він має урочисто присягнутися перед богами і людьми надалі бути відданим васалом Гаренхолу й Залізного трону, а я від імені короля дарую йому прощення. Візьмемо з нього ще горщик-другий золота, певна річ. Така ціна заколоту. Також візьмемо заручників, щоб Крукодерево більше не думало повставати.
— Його доньку,— підказав Бракен.— У Блеквуда шестеро синів, але тільки одна донька. Він труситься над нею. Це мала шмаркачка, не більш як семирічна.
— Маленька, але може й підійти.
Лорд Джонос допив ель і відкинув ріг.
— А як щодо земель і замків, обіцяних нам?
— А які це були землі?
— Східний берег Вдовиних Вод від Арбалетного пасма до Гінної луки, а також усі острови на річці. Два млини — Жорна і Лордів млин; руїни Мулистого Палацу, Викрадення, Ратна долина, Старокузня, села Пряжка, Чорнопряжка, Пам’ятники і Твань, а також ринкове містечко біля Могили. Осоліс, Лоргенів ліс, Зелений Пагорб і Барбині Цицьки. Блеквуди їх називають Цицьками Міссі, але Барбиними вони були раніше. Медодерево і вся пасіка. Ось, я все позначив, якщо мілорд воліє поглянути,— порився він на столі й дістав пергаментну карту.
Джеймі взяв її здоровою рукою, але довелося допомагати золотою, щоб розгорнути її і розрівняти.
— А це чимало землі,— зазначив він.— Ви збільшуєте свої володіння на чверть.
Бракен уперто стиснув губи.
— Колись ці всі землі належали Стоунгеджу. Блеквуди украли їх у нас.
— А як щодо оцього села між Цицьок? — Джеймі постукав по карті золотою кісточкою.
— Міднодерево. Теж колись було наше, але вже сотню років воно належить короні. Його не рахуйте. Ми просимо тільки землі, вкрадені Блеквудами. Ваш лорд-батько обіцяв їх повернути, якщо ми допоможемо скорити лорда Тайтоса.
— Коли я під’їжджав, бачив на мурах прапори Таллі, ще й деривовка Старків. Схоже, лорда Тайтоса скорити не вдалося.
— Ми вигнали його людей з полів і замкнули у Крукодереві. Дайте мені людей, щоб було з ким штурмувати мури, мілорде, і я скорю там усіх, загнавши у могили.
— Якщо я дам вам людей, це вони скорять заколотників, а не ви. А в такому разі й нагороду я заберу собі,— Джеймі знову скрутив карту.— З вашого дозволу, я це залишу собі.
— Карта ваша. Землі наші. Кажуть, Ланістери завжди сплачують свої борги. Ми воювали за вас.
— Проти нас ви воювали вдвічі довше.
— Король дарував нам прощення. Від ваших мечів загинули мій небіж і мій незаконний син. Цей ваш Гора-на-коні покрав усе моє збіжжя, а що не вдалося вивезти, попалив. Мій замок він спалив, а одну з моїх доньок зґвалтував. Я хочу отримати відшкодування.
— Гори більше немає, так само як і мого батька,— сказав Джеймі,— і я сказав би, що ваша голова, яка досі на плечах, достатнє відшкодування. Ви присягнули Старкові та зберігали йому вірність, допоки його не вбив лорд Волдер.
— Не просто вбив — закатрупив, разом з дюжиною моїх добрих родичів,— відвернувшись, лорд Джонос сплюнув.— Так, я зберігав вірність Юному Вовкові. Так само я зберігатиму вірність і вам, якщо ви обійдетеся зі мною справедливо. Я прихилив коліно, бо не бачив сенсу вмирати за мерця чи проливати кров Бракенів за програну справу.
— Розважливо,— мовив Джеймі, а сам подумав: «Але багато хто скаже, що лорд Блеквуд чинить благородно».— Ви отримаєте свої землі. Принаймні частково. Адже ви частково скорили Блеквудів.
Це, схоже, заспокоїло лорда Джоноса.
— Нас вдовольнить і те, що мілорд нам вирішить виділити. Але дозвольте дати вам пораду: не варто надто потурати цим Блеквудам. Зрада у них у крові. Перш ніж у Вестерос прийшли андали, річкою правив дім Бракенів. Ми були королями, а Блеквуди — нашими васалами, але вони нас зрадили й узурпували владу. Блеквуди вже народжуються перекинчиками. Коли укладатимете з ними угоду, пам’ятайте про це.
— Обов’язково,— запевнив Джеймі.
Він рушив з табору Бракенів до брами Крукодерева, і перед ним поїхав Пек з мирним прапором. Поки вони наближалися до замку, з прибрамних укріплень за ними спостерігало двадцять пар очей. Джеймі зупинив Гонора на краю рову — глибокої траншеї з кам’яними стінками й зеленою пінистою водою. Джеймі вже збирався наказати серові Кеносу сурмити в ріжок Герока, коли почав опускатися підйомний міст.
У зовнішньому дворі назустріч Джеймі виїхав лорд Тайтос Блеквуд на дестрієрі такому самому худореброму, як і його господар. Дуже високий і дуже сухорлявий, лорд Крукодерева мав гакуватий ніс, довге волосся й нерівну бороду, в якій уже переважала сивина. На його полірованих шарлатних обладунках виднілася срібна інкрустація: біле дерево, голе й мертве, з якого злітала зграя оніксових круків. З плечей лорда звисав плащ із кручого пір’я.
— Лорде Тайтосе,— привітався Джеймі.
— Сер.
— Дякую, що дозволили в’їхати.
— Не скажу, що вам тут раді. Але й не заперечуватиму, що я сподівався на ваш приїзд. Вам потрібен мій меч.
— Мені потрібно покласти цьому всьому край. Ваші люди билися доблесно, але ви програли війну. Ви готові здатися?