— Королю. Не Джоносові Бракену.
— Розумію.
Блеквуд якусь мить повагався.
— Ви хочете, щоб я зліз із коня і просто тут прихилив перед вами коліно?
На них дивилися сотні очей.
— Вітер холодний, а у дворі брудно,— сказав Джеймі.— Зможете це зробити на килимі у своїй світлиці, коли ми погодимо всі умови.
— Дуже шляхетно з вашого боку,— мовив лорд Тайтос.— Ходімо, сер. У нас, можливо, бракує частування, але не бракує ґречності.
Блеквудова світлиця містилася на другому поверсі величезної дерев’яної фортеці. Коли вони увійшли, в коминку горів вогонь. Кімната була велика і простора, високу стелю тримали товсті бантини з темного дуба. На стінах висіли вовняні гобелени, а подвійні ґратчасті двері виходили на богопраліс. Крізь їхні товсті ромбовидні шибки з жовтого скла Джеймі побачив сукуваті гілки дерева, яке й дало назву замку. Це віродерево було старезне й величезне, удесятеро більше за віродерево в Кам’яному садку в Кичері Кастерлі. Тільки це дерево було голе й мертве.
— Його отруїли Бракени,— повідомив господар.— Уже тисячу років на ньому не розпускається ані листочка. Ще за тисячу років воно перетвориться на камінь, кажуть мейстри. Віродерево не гниє.
— А круки? — запитав Джеймі.— Де вони?
— Прилітають надвечір і ночують. Їх сотні. Обсідають дерево, як чорне листя, кожну гілку й кожну галузку. Вони прилітають сюди вже тисячі років. Як і чому — ніхто не знає, але дерево кличе їх щоночі,— Блеквуд сів у крісло з високою спинкою.— Честь вимагає запитати у вас про мого сюзерена.
— Сера Едмура як мого бранця везуть у Кичеру Кастерлі. Його дружина залишиться у Близнючках, поки не народить дитину. Тоді вони удвох приєднаються до нього. Якщо Едмур не робитиме спроб утекти чи знову вчинити заколот, він проживе довге життя.
— Довге й гірке. Життя без честі. До самої його смерті люди казатимуть, що він злякався бою.
«Це несправедливо,— подумав Джеймі.— Він злякався за свою дитину. Він розумів, чий я син, набагато краще за мою рідну тітку».
— Він зробив такий вибір. Його дядько хотів пустити нам кров.
— З цим я можу погодитися,— мовив Блеквуд голосом, який не зраджував його справжніх почуттів.— Дозвольте запитати: що ви зробили з сером Бринденом?
— Запропонував йому вбратися в чорне. Він не схотів і втік,— усміхнувся Джеймі.— Ви тут його випадково не ховаєте?
— Ні.
— А якби ховали — сказали б мені?
Тут уже прийшла черга лорда Тайтоса всміхатися.
Джеймі склав долоні, сплівши живі пальці й золоті.
— Мабуть, час обговорити умови.
— Це зараз я маю ставати навколішки?
— Якщо хочете. Або можемо вдати, що ви вже стали.
Лорд Бракен лишився сидіти. Досить швидко погодили основні умови: зізнання, присягу, прощення, суму в золоті та сріблі, яку потрібно буде сплатити.
— Які землі ви хочете забрати? — запитав лорд Тайтос. Коли Джеймі вручив йому карту, він глянув одним оком — і хихикнув.— Ну певна річ. Перекинчик має отримати свою винагороду.
— Так, але меншу, ніж він намріяв, адже й послуга була менша. Які з цих земель ви згодні віддати?
Лорд Тайтос хвильку поміркував.
— Вудгедж, Арбалетне пасмо й Пряжку.
— Руїни, пасмо пагорбів і кілька халуп? Ну ж бо, мілорде. За зраду треба трішки постраждати. Бракен захоче принаймні один з млинів.
Млин — цінне джерело податків. Лорд отримує десятину всього зерна, яке там мелють.
— Тоді Лордів млин. Жорна наші.
— І ще одне село. Пам’ятники?
— У мене пращури поховані під камінням Пам’ятників,— сказав Блеквуд і знову поглянув на карту.— Віддайте йому Медодерево з пасікою. Від солодкого він розтовстіє і зіпсує собі зуби.
— Тоді погоджено. І ще останнє.
— Заручник.
— Так, мілорде. Я так розумію, у вас є донька.
— Бетані,— приголомшено мовив лорд Тайтос.— А ще у мене двоє братів і сестра. Пара овдовілих тітоньок. Племінниці, племінники, кузени. Я думав, ви погодитеся...
— Це має бути ваша рідна дитина.
— Бетані всього вісім. Вона дуже лагідна і смішлива. Вона ніколи далеко не від’їжджала від нашого палацу.
— То чом би їй не подивитися Королівський Причал? Його світлість майже одного з нею віку. Він зрадіє новій подрузі.
— Яку зможе повісити, якщо батько подруги викличе його невдоволення? — запитав лорд Тайтос.— У мене четверо синів. Може, візьмете одного з них? Бенові дванадцять, він мріє про пригоди. Може стати вашим зброєносцем, мілорде.
— У мене зброєносців стільки, що я не знаю, куди їх подіти. Щоразу як іду посцяти, вони починають битися за право потримати мені прутень. І у вас шестеро синів, а не четверо.
— Було. Меншенький був Роберт, але він мав слабке здоров’я. Він помер дев’ять днів тому від бігунки. Лукаса вбили на Червоному весіллі. Четверта дружина лорда Фрея була з Блеквудів, але родичів у Близнючках шанують не більше, ніж гостеправо. Я б хотів поховати Лукаса під деревом, але Фреї не віддають мені його кістки.
— Я подбаю, щоб віддали. Лукас був найстарший?
— Другий. Найстарший, мій спадкоємець, Бринден. Далі йде Гостер. Боюся, він занадто залюблений у книжки.
— На Королівському Причалі багато книжок. Пригадую, мій молодший брат їх почитував час до часу. Можливо, і ваш син захоче на них поглянути. Я прийму Гостера як заручника.
Блеквудове полегшення було очевидне.
— Дякую, мілорде,— промовив він і мить повагався.— Дозволю собі сміливість дати пораду: візьміть заручника і в лорда Джоноса також. Одну з його доньок. Хай який він бабій, а так і не довів, що він справжній чоловік, здатний зробити сина.
— У нього був син-байстрюк, який загинув на війні.
— Справді? Гарі був байстрюк, авжеж, а от чи батько йому Джонос — то вже складніше питання. Він був білявий і симпатичний. А Джонос — ні те, ні те,— сказав лорд Тайтос і звівся на ноги.— Зробите мені честь, повечерявши зі мною?
— Іншим разом, мілорде,— сказав Джеймі: замок і так голодує, негоже Джеймі об’їдати людей.— Я не можу затримуватися. На мене чекає Річкорин.
— Річкорин? Чи Королівський Причал?
— Обидва.
Лорд Тайтос і не намагався його переконувати.
— Гостер буде готовий до від’їзду за годину.
І він справді був готовий за годину. Хлопець чекав на Джеймі біля стайні з оберемком сувоїв під пахвою і скаткою з речами через плече. Йому було не більш як шістнадцять, однак він виявився навіть вищим за батька — майже сім футів колін, гомілок і ліктів: довготелесий простакуватий хлопчина з вихром у чуприні.
— Лорде-командувачу,— привітався він,— я — ваш заручник, Гостер. Мене всі кличуть Гос,— усміхнувся він.
«Він думає, що все це жарти?»
— Хто це — всі?
— Друзі. Брати.
— Я тобі не друг і не брат.
Це швидко стерло усмішку з обличчя хлопчини. Джеймі обернувся до лорда Тайтоса.
— Мілорде, не хочу непорозумінь. Лорд Берик Дондаріон, Торос Мирський, Сандор Кліган, Бринден Таллі, ота жінка на прізвисько Твердосерда... всі ці беззаконники й заколотники, вороги короля і всіх його вірнопідданих... Якщо я дізнаюся, що ви або ваші люди когось із них переховуєте, захищаєте або якимсь чином їм допомагаєте, я не вагаючись відрубаю вашому синові голову й відішлю вам. Сподіваюся, ви це розумієте. Зрозумійте ще одне: я не Райман Фрей.
— О ні,— промовив лорд Блеквуд, і з його голосу зникла вся теплота.— Я чудово знаю, з ким маю справу. З Царевбивцею.
— От і добре,— стрибнув Джеймі на коня й рушив до брами.— Зичу вам гарного врожаю і радості королівського миру.
Однак від’їхав він недалеко. Під мурами Крукодерева, за межами досяжності арбалетів, на нього чекав лорд Джонос Бракен. Він сидів на збруйному дестрієрі, в кірасі й кольчузі, в сірому сталевому шоломі з кінською головою на гребені.
— Я бачив, як зняли прапор з деривовком,— сказав він, коли Джеймі під’їхав.— То все вдалося?
— Вдалося. Їдьте додому й засівайте лани.
Лорд Бракен підняв забороло.
— Сподіваюся, в мене ланів стало більше, відколи ви заїхали у замок.