— Пряжка, Вудгедж, Медодерево з пасікою...— Джеймі не міг пригадати ще щось.— А, і Арбалетне пасмо.
— А млин? — сказав Бракен.— Мені потрібен млин.
— Лордів млин.
Лорд Джонос пирхнув.
— Ясно, цього вистане. Поки що,— докинув він і вказав на Гостера Блеквуда, який їхав позаду разом з Пеком.— Оце його вам дали в заручники? Вас обдурили, сер. Це слабак. У жилах вода замість крові. Не дивіться, що такий високий: будь-яка з моїх доньок його переламає, як галузку.
— Скільки у вас доньок, мілорде? — запитав його Джеймі.
— П’ятеро. Двоє від першої дружини і троє від третьої.
І тут він із запізненням збагнув, що бовкнув зайвого.
— Відішліть одну з них до двору. Вона стане фрейліною при королеві-регентші.
Усвідомивши значення цих слів, Бракен потемнів з обличчя.
— Оце так ви віддячуєте за дружбу Стоунгеджу?
— Прислужувати королеві — велика честь,— нагадав його світлості Джеймі.— Постарайтеся цей їй утовкмачити. Чекаємо на дівчину ще до кінця року.
Не чекаючи на відповідь лорда Бракена, він легенько торкнувся Гонора золотими острогами та клусом рушив геть. Його супровід, вишикувавшись, поїхав за ним, розмаявши прапори. Дуже скоро і замок, і табір зникли позаду, затуманені курявою з-під копит.
Дорогою до Крукодерева валку не потривожили ані вовки, ані беззаконники, тож Джеймі вирішив вертатися іншою дорогою. З ласки богів, може наскочити на Чорнопструга або ж спровокувати Берика Дондаріона вчинити нерозумно й напасти.
Вечір захопив їх на Вдовиних Водах. Підкликавши заручника, Джеймі запитав, де тут найближчий брід, і хлопчик провів їх туди. Коли колона хлюпала через мілку річку, сонце сідало за парою травистих пагорбів.
— Цицьки,— пояснив Гостер Блеквуд.
Джеймі пригадав карту лорда Блеквуда.
— Між цими пагорбами має бути село.
— Міднодерево,— підтвердив юнак.
— Зупинимося там на ніч.
Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони можуть знати щось про сера Бриндена або беззаконників.
— Лорд Джонос щось казав про те, чиї саме це цицьки,— мовив Джеймі до малого Блеквуда, в останньому світлі дня наближаючись до потемнілих пагорбів.— Бракени називають їх по-своєму, а Блеквуди — по-своєму.
— Ага, мілорде. Вже років сто. Доти вони називалися Материними Цицьками, або просто Цицьками. Пагорбів два, і вважається, що вони нагадують...
— Та бачу я, що саме вони нагадують,— сказав Джеймі, зловивши себе на тому, що згадує жінку в наметі й те, як вона силкувалася затулити свої великі темні пипки.— Що змінилося сто років тому?
— Ейгон Негідник узяв Барбу Бракен собі в коханки,— відповів малий книжник.— Подейкують, вона була дуже пишногруда, й одного дня король, який гостював у Стоунгеджі, поїхав на полювання й побачив Цицьки...
— ...й назвав їх на честь своєї коханки,— закінчив Джеймі. Ейгон Четвертий помер задовго до народження Джеймі, однак Джеймі непогано пам’ятав історію його правління та здогадався, що могло статися далі.— Але згодом він покинув Бракенівну й завів роман з Блеквудівною, так було?
— З леді Мелісою,— підтвердив Гостер.— Її кликали Міссі. В нашому богопралісі стоїть її статуя. Вона була набагато вродливіша за Барбу Бракен, тільки худіша, й Барба, кажуть, говорила, що вона пласка як хлопець. Коли король Ейгон це почув...
— ...віддав їй Барбині цицьки,— розреготався Джеймі.— Як це все почалося між Блеквудами і Бракенами? Є письмові записи?
— Так, мілорде,— мовив хлопчина,— однак частина історії писалася нашими мейстрами, а частина — їхніми, причому через декілька століть після самих подій. Почалося все ще в Добу героїв. У ті часи королями були Блеквуди. Бракени були маломожними лордами, які розводили коней. Замість платити своєму королю належну частку, вони за золото, зароблене на конях, найняли мечників і скинули його.
— Коли це сталося?
— За п’ятсот років до андалів. А якщо вірити «Правдивій історії», за тисячу. Ніхто ж не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. У «Правдивій історії» пишеться, що відтоді минуло чотири тисячі років, але дехто з мейстрів запевняє, що тільки дві. Є межа, за якою всі дати плутаються, стають неточними, й історична ясність перетворюється на туман легенди.
«А Тиріонові б цей малий сподобався. Балакали б від світанку до сутінок, сперечалися про книжки». На мить він і забув про свою образу на брата — поки не пригадав, що саме зробив Куць.
— То ви досі гризетеся через корону, яку один украв у другого, ще коли в Кичері Кастерлі жили Кастерлі, ось у чому справа? За корону королівства, якого не існує вже тисячі років? — хихикнув Джеймі.— Стільки років, стільки воєн, стільки королів... здавалося б, хтось міг би вже й укласти мир.
— Хтось і укладав, мілорде. Багато разів. Ми сотню разів укладали мир з Бракенами, частенько скріплюючи його шлюбом. У кожному Бракені є кров Блеквудів, а в кожному Блеквуді — кров Бракенів. Мир Старого Короля протримався півстоліття. Але потім виникла якась нова сварка, старі рани відкрилися та знову почали кривавитися. Так завжди і трапляється, каже батько. Поки люди пам’ятають кривди, завдані їхнім пращурам, жоден мир довго не протриває. Отак ми століття по століттю ненавидимо Бракенів, а вони ненавидять нас. Батько каже, кінця цьому не буде.
— Може, і буде.
— Як, мілорде? Батько каже, старі рани не гояться.
— Мій батько теж любив одну приказку. Ніколи не намагайся поранити ворога, якого можеш убити. Мерці не мстяться.
— Мстяться їхні діти,— вибачливим тоном мовив Гостер.
— Ні, якщо вбити і дітей. Якщо сумніваєшся, запитай Кастерлі. Запитайте лорда й леді Тарбеків або Рейнів Кастамерських. Запитай королевича Драконстонського.
На якусь мить темно-червоні хмари, які вінчали західні пагорби, нагадали Джеймі Рейгарових дітей, загорнутих у малинові плащі.
— То це тому ви повбивали усіх Старків?
— Не всіх,— сказав Джеймі.— Доньки лорда Едарда живі. Одна нещодавно вийшла заміж. А друга...— («Брієнно, де ти? Ти її розшукала?») — ...з божої ласки, вона забуде, що належала до Старків. Вийде за якого-небудь кремезного коваля або товстощокого шинкаря, народить йому повну хату дітлахів і вже ніколи не боятиметься, що з’явиться який-небудь лицар і розтрощить їхні голови об стіну.
— Боги ласкаві,— невпевнено прохмовив хлопчина.
«Вір у це й далі». Джеймі приострожив Гонора.
Міднодерево виявилося набагато більшим селом, ніж він уявляв.
Війна побувала і тут: це засвідчили почорнілі сади й обгорілі кістяки розгромлених будинків. Але на кожну зруйновану хату припадало три відбудовані. У синьому присмерку Джеймі помітив два десятки будинків з новими очеретяними стріхами та дверима з сирого дерева. Між ставком з качками й кузнею він побачив дерево, яке й дало назву селу: дуже старий високий дуб. З землі випиналося покручене коріння, нагадуючи зміїне кубло, а до товстелезного стовбура були прибиті сотні мідяків.
Пек подивився на дерево, потім на порожні хати.
— А де ж люди?
— Ховаються,— пояснив йому Джеймі.
Вогнища в будинках були загашені, але деякі ще курилися, й коминки ще не охололи. Здавалося, єдина жива істота — коза, яку Гарний Гарі Мерел побачив у городі — вона там смикала якісь корінці... але у селі була, певно, найміцніша в усьому приріччі тверджа, оточена товстими мурами дванадцять футів заввишки, і Джеймі збагнув, де саме слід шукати селян. «Від нальотчиків вони ховалися за цими мурами — ось чому тут і досі є село. І зараз вони також ховаються — від мене».
Він спрямував Гонора до брами тверджі.
— Ви там, у тверджі! Я не маю лихих намірів. Ми — військо короля.
На мурі понад брамою показалися обличчя.
— Село нам теж спалило військо короля,— гукнув униз якийсь чоловік.— А перед тим інше військо короля забрало всіх овець. Королі були різні, але нашим вівцям то байдуже. Військові короля убили Гарслі й сера Ормонда і до смерті зґвалтували Лейсі.
— То були не мої люди,— сказав Джеймі.— Відчините браму?
— Відчинимо, коли ви поїдете.