До Джеймі під’їхав сер Кенос.
— Можемо легко розбити браму або спалити.
— В той час як вони закидатимуть нас камінням і засипатимуть стрілами,— похитав головою Джеймі.— Влаштуємо криваве побоїще — і заради чого? Ці люди нам нічого не зробили. Переночуємо в їхніх будинках, але мародерствувати я не дозволю. Харчі ми маємо свої.
Поки вояки прив’язували коней на сільському вигоні й вечеряли баранячою солониною, сушеними яблуками та твердим сиром, на небо виповз рогатий місяць. Джеймі їв небагато й розділив бурдюк вина з Пеком і Госом-заручником. Спробував порахувати мідяки, прибиті до старого дуба, але їх було так багато, що він раз у раз збивався з ліку. «Навіщо вони тут?» Малий Блеквуд йому б це розповів, але це тільки зіпсує таємницю.
Джеймі розставив чатових, щоб ніхто не висковзнув за межі села. Вислав на розвідку двох пластунів, щоб ворог не міг заскочити зненацька. Десь опівночі пластуни повернулися з жінкою, яку вони схопили.
— Виїхала просто на нас, м’лорде, вимагаючи побалакати з вами.
Джеймі зіп’явся на ноги.
— Міледі! Не думав, що так скоро знову вас побачу...— («Боги праведні, вона постаріла на десять років, відколи я її бачив востаннє. І що сталося з її обличчям?») — Пов’язка... ви поранені...
— Укус,— вона торкнулася руків’я меча — меча, якого їй дав Джеймі. Клятвохранителя.— Мілорде, ви дали мені завдання.
— Так, дівчина. Ви її знайшли?
— Знайшла,— відповіла Брієнна, панна Тартська.
— Де вона?
— За день їзди звідси. Можу відвезти вас до неї, сер... але вам треба їхати самому. В іншому разі Гончак її вб’є.
Джон
— Р’глоре,— співала Мелісандра, здійнявши руки до сніжинок, які падали з неба,— ти — світло очей наших, вогонь сердець наших, жар чересел наших. Сонце твоє зігріває наші дні, зорі твої стережуть нас у пітьмі ночі.
— Хвалімо Р’глора, Царя світла,— нестройним хором підхопили весільні гості, але порив крижаного вітру звіяв їхні слова. Джон Сноу накинув на голову каптур плаща.
Сьогодні сніг був негустий — у повітрі танцювали поодинокі сніжинки, але зі сходу вздовж Стіни віяв вітер — холодний, як подих крижаного дракона з казок старої Нан. Навіть Мелісандрин вогонь тріпотів, язики полум’я кулилися в канаві, тихо потріскуючи під спів червоної жриці. Здавалося, тільки Привид не відчуває холоду.
До Джона схилилася Алін Карстарк.
— Сніг під час весілля означає холодний шлюб. Так завжди казала моя леді-мати.
Джон глянув на королеву Селізу. «Мабуть, коли вони зі Станісом брали шлюб, була хуртовина». Горнучись у горностаєву манту, оточена фрейлінами, служницями й лицарями, королева-південка здавалася тендітною, блідою, змалілою. На її тонких вустах застигла натягнута усмішка, але очі були переповнені благоговінням. «Вона ненавидить холод і обожнює полум’я,— з одного погляду на неї здогадався Джон.— Одне Мелісандрине слово — і вона охоче ступить у вогонь, як в обійми коханця».
Але не вся рать королеви розділяла її запал. Сер Брас був напівп’яний; схована в рукавичці долоня сера Малегорна лежала на сідницях леді, яка стояла поряд з ним; сер Нарберт позіхав; сер Патрек з Королівської Гори мав сердитий вигляд. Джон Сноу починав розуміти, чому Станіс залишив їх з королевою.
— Ніч-бо темна і повна жахіть,— співала Мелісандра.— В самоті ми народжуємося й у самоті помираємо, але, йдучи цим темним падолом, ми черпаємо сили одне в одному й у тобі, наш Царю...— З кожним поривом вітру її шовки й шарлати вирували.— Сьогодні двоє з’єднують свої долі, щоб разом опиратися темряві земній. Наповни їхні серця вогнем, наш Царю, щоб вони прямували твоїм осяйним шляхом, тримаючись за руки, повік-віки.
— Царю світла, оборони нас,— промовила королева Селіза. Її слова луною підхопили інші голоси. Мелісандрині віряни: блідолиці леді, тремтячі служниці, сер Аксель, і сер Нарберт, і сер Аамберт, солдати в залізних кольчугах і тенійці в бронзі, навіть кількоро Джонових чорних братів.— Царю світла, благослови дітей своїх.
Мелісандра стояла спиною до Стіни, на краю глибокої канави, в якій горіло вогнище. Пара, яка брала шлюб, розташувалася на протилежному боці канави. Позаду них стояла королева з донькою і її блазнем з картатим татуюванням. Королівну Ширін загорнули у стільки шарів хутра, що вона стала як колобок; з-під шарфа, яким замотали їй майже все обличчя, вихоплювалися білі хмарки пари. Королівську родину оточувала рать королеви на чолі з сером Акселем Флорентом.
Хоча навколо вогнища зібралося лише декілька вояків Нічної варти, з дахів, вікон і великих маршових сходів спостерігало ще чимало. Джон подумки занотував, хто є, а кого немає. Деякі були на чергуванні, інші пішли спати, відстоявши чати. Однак багато хто не прийшов, щоб таким чином висловити своє несхвалення. Серед таких були Отел Ярвик і Бовен Марш. Септон Селадар ненадовго вийшов із септу, перебираючи в руках семигранний кристал, який висів у нього на шиї на довгому шнурку, та щойно почалися молитви, знову пішов до себе.
Мелісандра піднесла руки, й полум’я з канави стрибнуло їй на пальці, як великий червоний собака на кістку. Назустріч сніжинкам, які сипалися з неба, зметнувся вихор іскор.
— О Царю світла, дякуємо тобі,— співала вона до пожадливого полум’я.— Дякуємо за хороброго Станіса, короля нашого твоєю милістю. Спрямуй його й оборони, Р’глоре. Захисти від зради лихих людей і дай йому силу знищити слуг темряви.
— Дай йому силу,— підхопили королева Селіза, її лицарі та фрейліни.— Дай йому мужність. Дай йому мудрість.
Аліс Карстарк узяла Джона під руку.
— Довго ще, лорде Сноу? Якщо мені судилося потонути в цих снігах, хочу померти заміжньою жінкою.
— Ще трохи, міледі,— запевнив її Джон.— Зовсім трохи.
— Дякуємо тобі за сонце, яке нас зігріває.— підспівувала королева.— Дякуємо тобі за зорі, які стережуть нас у пітьмі ночі. Дякуємо тобі за домашні вогнища й за смолоскипи, які відганяють страшну пітьму. Дякуємо тобі за наш піднесений дух і за полум’я у наших череслах і наших серцях.
— Нехай підійдуть ті,— нарешті промовила Мелісандра,— хто хоче поєднатися.
У світлі полум’я її тінь падала на Стіну, а рубін на шиї сяяв на тлі білої шкіри.
— Міледі,— обернувся Джон до Аліс Карстарк.— Ви готові?
— Так. О так.
— Вам не страшно?
Дівчина усміхнулася, настільки нагадавши Джонові його меншу сестричку, що в нього стислося серце.
— Нехай бояться мене.
На її щоках танули сніжинки, але коси їй накрили мереживом, яке десь примудрився відшукати Шовк; сніг, що нападав на те мереживо, вінчав її голову, наче крижана корона. Щоки дівчини розчервонілися, а очі іскрилися.
— Володарка зими,— стиснув Джон її за руку.
Магнар тенійський чекав біля вогнища, вдягнений як до бою: в хутро, дублену шкіру га бронзову кольчугу-луску, з бронзовим мечем при боці. Через залисини на чолі він здавався старшим за свій вік, та коли він обернувся подивитися, як наближається наречена, Джон побачив у ньому хлопчика. Очі магнара були величезні, як два горіхи,— Джон не мав певності, що саме викликало такий побожний страх — вогонь, жриця чи дівчина. «Аліс і сама не відає, наскільки була права».
— Хто віддає цю жінку? — запитала Мелісандра.
— Я,— озвався Джон.— Ось іде Аліс із дому Карстарків, жінка доросла і розквітла, законнороджена і шляхетна.
Востаннє стиснувши Аліс за руку, Джон відступив, долучаючись до інших.
— Хто прийшов її узяти? — запитала Мелісандра.
— Я,— стукнув Сигорн себе у груди.— Магнар тенійський.
— Сигорне,— звернулася Мелісандра,— чи ділитимеш ти свій вогонь з Аліс, чи зігріватимеш її в ніч темну і повну жахіть?
— Присягаюся,— запевнив магнар, і його обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. На плечі йому нападав сніг. Вуха почервоніли.— Полум’ям червоного бога зігріватиму її до кінця її днів.
— Аліс, присягаєшся ділити свій вогонь із Сигорном і зігрівати його в ніч темну і повну жахіть?
— Допоки в ньому вирує кров.
Дівочий плащ нареченої був з чорної вовни Нічної варти. На нього пришили променисте сонце Карстарків з такого самого білого хутра, як і облямівка.