Мелісандрині очі сяяли ясно, як рубін на шиї.
— То підійдіть до мене і станьте одним цілим.
Вона змахнула рукою, підкликаючи їх, і стіна полум’я, заревівши, зметнулася вгору, розпеченими жовтогарячими язиками ловлячи сніжинки. Аліс Карстарк узяла свого магнара за руку.
Рука в руці вони перестрибнули через вогнище.
— У вогонь пірнуло двоє людей,— промовила червона жінка, а вітер задер її шарлатні спідниці, й довелося їй притримати їх рукою. Мідне волосся танцювало в неї над плечима.— А випірнає одна. Що поєднав вогонь, нікому не вільно роз’єднувати.
— Що поєднав вогонь, нікому не вільно роз’єднувати,— луною підхопив почет королеви, і тенійці, і навіть декілька чорних братів.
«Крім королів і дядьків»,— подумав Джон.
Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним приїхало двоє озброєних вершників, мисливець і зграя собак, які йшли по сліду леді Аліс, як по сліду оленя. Джон Сноу перестрів їх на королівському гостинці, за півльє від Кротівки, поки вони не доїхали до Чорного замку, де змогли б заявити гостеправо або викликати його на переговори. Один з Карстаркових вояків випустив у Тая арбалетну стрілу й поплатився за це життям. Лишилося четверо плюс сам Креган.
На щастя, у замку дюжина крижаних камер. Місця достатньо для всіх.
Як і багато чого іншого, за Стіною не знають геральдики. Тенійці не мають фамільного герба, як це заведено в Сімох Королівствах, отож Джон сказав стюардам щось вигадати. Знається, вийшло добре. На шлюбному плащі, якого Сигорн застебнув на плечах леді Аліс, красувався бронзовий диск на полі білої вовни, оточений полум’ям, пошитим зі стрічок шарлатного шовку. Для тих, хто на такому розуміється, було очевидно, що це віддзеркалення сонця Карстарків, але герб достатньо відрізнявся, щоб стати гідним дому Тенів.
Магнар мало не зривав дівочий плащ із плечей Аліс, однак шлюбного плаща він застібав майже ніжно. Коли він нахилився поцілувати наречену в щоку, їхнє дихання змішалося. Полум’я знову заревіло. Почет королеви заспівав хвалебну пісню.
— Справа зроблена? — почувся шепіт Шовка.
— Зроблена,— мугикнув Маллі,— і це добре. Вони нарешті побралися, бо я вже геть замерз...— Маллі з головою загорнувся у свій вихідний вовняний плащ — такий новенький, що не встиг ще й поблякнути, але від вітру щоки його розчервонілися, зрівнявшись кольором з полум’яною чуприною.— Гоб приготував глінтвейн з корицею і гвоздикою. Хоч трохи зігріємося.
— Що таке гвоздика? — запитав Оуен Одоробало.
Сніг посипав густіше, і вогонь у канаві почав пригасати. Юрма розпорошувалася, люди почали розходитися — і рать королеви, і рать короля, і вільний народ однаково прагнули сховатися від холоду й вітру.
— Мілорд приєднається до нас на весільному бенкеті? — запитав Маллі у Джона Сноу.
— Незабаром,— озвався Джон. Сигорн може образитися, якщо він не з’явиться. «І, зрештою, цей шлюб — моїх рук справа».— Спочатку мені треба вирішити деякі питання.
Джон рушив до королеви Селізи, від нього не відставав Привид. Під чоботами рипів підмерзлий сніг. Дедалі більше часу йшло на те, щоб розчистити стежки від будівлі до будівлі, тож хлопці все частіше користувалися підземними переходами, які вони називали хробачими ходами.
— ...така чудова церемонія,— говорила королева.— Я відчувала на всіх нас вогненний погляд нашого Царя. Ох, ви не уявляєте, скільки разів я благала Станіса ще раз пройти шлюбний обряд, воістину поєднавшись тілом і душею з благословення Царя світла. Я певна, що народила б його світлості більше дітей, якби нас пов’язав вогонь.
«Щоб народити йому більше дітей, спочатку треба затягнути його в ліжко». Навіть на Стіні всі знали, що Станіс Баратеон уже багато років уникає своєї дружини. Можна тільки уявити, як його світлість відреагував на ідею провести ще одну шлюбну церемонію посеред війни.
— З ласки вашої світлості,— уклонився Джон,— бенкет уже накритий.
Королева підозріливо глянула на Привида, тоді підвела голову до Джона.
— Так, звісно. Леді Мелісандра знає дорогу.
— Я маю повернутися до свого полум’я, ваша світлосте,— промовила червона жриця.— Може, Р’глор покаже мені його світлість. Може, покаже велику перемогу.
— О,— вражено зронила королева.— Ну звісно... ми будемо молитися, щоб Цар послав видіння...
— Шовку, проведи її світлість на бенкет,— попросив Джон.
Тут наперед вийшов сер Малегорн.
— Я сам проведу її світлість на бенкет. Обійдемося без допомоги вашого... стюарда.
Те, як він затнувся на останньому слові, свідчило, що насправді він хотів сказати щось інше. «Хлопчик? Песик? Повійник?»
— Як зволите,— знову вклонився Джон.— Незабаром я до вас приєднаюся.
Сер Малегорн підставив руку, й королева Селіза холодно зіперлася на неї. Другу руку вона поклала доньці на плечі. Під бренькіт бубонців на шапці блазня, вони рушили через двір, і за ними потяглися королівські каченята.
— На дні морському тритони їдять суп з морської зірки, а прислуговують їм краби,— дорогою оголосив Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!
Мелісандра потемніла з обличчя.
— Це створіння небезпечне. Чимало разів бачила я його у полум’ї. Іноді він оточений черепами, а його вуста червоні від крові.
«Дивина, що ви досі не спалили бідолаху». Досить шепнути слівце на вухо королеві — і Картатий піде на поживу вогню.
— Ви бачите у полум’ї блазнів, однак ані натяку на Станіса?
— Коли я починаю його шукати, то бачу тільки сніг.
«Знову та сама відповідь, з якої мені жодної користі». Клайдас відіслав у Пущанський Насип крука, щоб попередити його світлість про зраду Арнольфа Карстарка, але Джон не знав, чи встиг птах долетіти вчасно. Браавоський банкір теж поїхав на пошуки Станіса в супроводі провідників, яких надав йому Джон, та коли з одного боку війна, а з другого віхола, диво буде, якщо він його знайде.
— А ви б дізналися, якби король загинув? — запитав Джон у червоної жриці.
— Він не загинув. Станіс — обранець Царя світла, його призначення — очолити боротьбу проти пітьми. Я бачила це в полум’ї, читала про це в стародавньому пророцтві. Коли закривавиться червона зірка і збереться темрява, відродиться Азор Агай серед диму й солі, щоб з каменю збудити драконів. Драконстон — це місце диму й солі.
Джон це все вже чув.
— Станіс Баратеон був лордом Драконстону, але він там не народився. Він народився у Штормокраї, як і його брати,— нахмурився він.— А як там Манс? Що вам показує полум’я?
— Боюся, все те саме. Тільки сніг.
Сніг. Джон знав, що на південь звідси триває сильний снігопад. Кажуть, буквально за два дні їзди від Стіни королівський гостинець повністю замело — не проїхати. «Мелісандра теж це знає». А на схід, у Тюленячій затоці, лютує шторм. Коли востаннє були звістки зі Східної-варти-на-морі, різномастий флот, який там вдалося зібрати, так досі й не відплив через хвилювання на морі.
— Ви бачите попіл, який затягує у комин.
— Я бачу черепи. І вас. Бачу ваше обличчя щоразу, коли зазираю в полум’я. Небезпека, про яку я вас попереджала, вже дуже близько.
— Кинджали в темряві. Пробачте мої сумніви, міледі. «Сіра дівчинка на загнаному коні втікає від нав’язаного їй шлюбу»,— ось як ви казали.
— Так і сталося.
— Сталося не так. Аліс не Арія.
— Видіння було правильне. Це я неправильно його витлумачила. Я така сама смертна, як і ви, Джоне Сноу. Всі смертні помиляються.
— Навіть лорди-командувачі.
Манс Рейдер зі своїми списосудженими так і не повернувся, і Джон не міг не питати себе, чи не збрехала йому червона жінка з певним наміром. «Може, вона веде власну гру?»
— Вам не завадить тримати свого вовка ближче до себе.
— Привид рідко бігає далеко,— сказав Джон. Деривовк, почувши своє ім’я, підвів голову. Джон почухав його за вухами.— А тепер перепрошую. Привиде, за мною.
Вирізані в Стіні й зачинені важкими дерев’яними дверима, крижані камери були одна менша за іншу. В найбільших можна було ходити, в середніх доводилося сидіти, а в найменших було занадто тісно навіть для цього.