Коли Оуен Одоробало почав танцювати з блазнем Картатим, полетів сміх, луною відбиваючись від склепінчастої стелі. Леді Аліс усміхнулася.
— Би тут, у Чорному замку, часто танцюєте?
— Щоразу як у нас весілля, міледі.
— Знаєте, а потанцюйте зі мною. Виявіть увічливість. Ви же зі мною леда танцювали.
— Леда? — піддражнив Джон.
— Коли ми були дітьми,— відламала вона шматочок хліба й кинула в нього.— Ви й самі це добре знаєте.
— Міледі має танцювати з чоловіком.
— Боюся, магнар не танцює. Якщо не хочете зі мною танцювати, бодай налийте мені глінтвейну.
— Як накажете,— Джон жестом попросив принести карафу.
— Отож,— сказала Аліс, поки Джон наливав,— тепер я — заміжня жінка. У мене є чоловік-дикун зі своєю власною маленькою армією дикунів.
— Вони себе називають вільним народом. Принаймні більшість із них. Тенійці — окремий народ. Дуже давній,— сказав Джон. Йому про це розповідала Ігритта. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу».— Вони родом з таємної долини на північному краю Льодоіклів, оточеної високими вершинами, і тисячі років вони торгували більше з велетами, ніж з людьми. Тому вони трохи інші.
— Інші,— сказала вона,— однак усе одно більше схожі на нас.
— Авжеж, міледі. У тенійців є і правителі, і право...— («І вони уміють прихиляти коліно»).— Вони добувають олово і мідь для виготовлення бронзи, зброю і лати вони кують самі, а не крадуть. Це гордий і сміливий народ. Мансові Рейдеру довелося тричі перемогти колишнього магнара, перш ніж Стир прийняв його як короля-за-Стіною.
— А нині вони тут, з нашого боку Стіни. Їх вигнали з їхніх гірських укріплень і загнали в мою спальню,— вона криво посміхнулася.— Але я сама винна. Казав мені лорд-батько, що я маю причарувати вашого брата Роба, однак мені було всього шість років і я ще не вміла.
«Так, але нині тобі майже шістнадцять, і будемо сподіватися, що ти зможеш причарувати свого новоспеченого чоловіка».
— Міледі, як у Картверді з запасами харчів?
— Не дуже добре,— зітхнула Аліс.— Батько забрав за південь стільки чоловіків, що збирати врожай залишилися самі жінки й маленькі хлопчики. Ну, і ще старі й каліки, які не могли піти воювати. Врожай або так і пожух у полях, або його збило в землю осінніми дощами. А тепер уже і сніг випав. Зима буде важка. Мало хто з літніх людей її переживе, й багато дітлахів також повмирає.
Знайома пісня для північан.
— Бабуся мого батька по материнській лінії була з гірських Флінтів,— мовив Джон до Аліс.— Вони себе кличуть першими Флінтами. Кажуть, усі інші Флінти — нащадки молодших синів, яким довелося спуститися з гір у пошуках їжі, землі й жінок. У горах завжди жилося нелегко. Коли випадає сніг і закінчуються харчі, молодим доводиться переїздити у зимові поселення або йти на службу в який-небудь замок. А старі збираються з силами й оголошують, що йдуть на полювання. Декого з них знаходять навесні. Але здебільшого їх більше ніхто ніколи не бачить.
— У Картверді все майже так само.
Джон не здивувався.
— Коли у вас почнуть танути запаси, міледі, пам’ятайте нас. Відішліть своїх старих на Стіну, нехай вони дадуть обітницю. Тут вони принаймні не замерзнуть самотою у снігу, зігріті лише спогадами. Присилайте і хлопчиків, якщо маєте.
— Як скажете,— торкнулася вона його руки.— Картвердь пам’ятає.
Почали ділити лося. Пахло смачніше, ніж очікував Джон. Він звелів передати порцію Шкіряку в Гардинову вежу разом з трьома великими тарелями смажених овочів для Вун-Вуна, а потім і сам з’їв чималий шмат м’яса. «Трипалий Гоб не підвів»,— подумав Джон, який трохи хвилювався з цього приводу. Два дні тому Гоб прийшов до нього, нарікаючи, що він приєднався до Нічної варти, аби дикунів убивати, а не готувати для них. «І крім того, я ні на яких весільних бенкетах у житті не куховарив, м’лорде. Чорні брати жінок собі не беруть. У клятій обітниці так і говориться, присягаюся».
Джон саме запивав смаженину глінтвейном, коли біля нього з’явився Клайдас.
— Птах,— пояснив він, вкладаючи пергамент Джонові в руку. Записка була запечатана кружальцем чорного воску. «Східна варта»,— зрозумів Джон, ще навіть не зламавши печатки. Листа написав мейстер Гармун: Котер Пайк не вміє ні читати, ні писати. Але слова були Пайкові, записані так, як він сказав: прямо й чітко.
Сьогодні море заспокоїлося. З ранковим припливом на Крутодім вирушило одинадцять кораблів. Три браавоські, чотири лісянські, чотири наші. Два лісянські судна ледве тримаються на воді. Потопимо більше дикунів, ніж урятуємо. Але як накажете. На борту двадцять круків і мейстер Гармун. Надсилатиме рапорти. Я на «Кігті», мій заступник Халамидник — на «Чорному птасі», у Східній варті лишився за старшого сер Глендон.
— Чорні слова на чорних крилах? — запитала Аліс Карстарк.
— Навпаки, міледі. Ми давно чекали цих новин.
«Хоча останнє речення мене непокоїть». Глендон Г’юет — чоловік загартований і сильний, саме такого й можна залишити командувати за відсутності Котера Пайка. Однак він — друг Алісера Торна, якщо в того взагалі є друзі, і, можна сказати, приятель Джаноса Слінта, хоч і не дуже близький. Джон і досі пам’ятає, як Г’юет витягнув його з ліжка й зацідив йому чоботом під ребра. «Його б я точно не обрав». Згорнувши пергамент, він заткнув його за пояс.
Далі подали рибну страву, та поки щуку знімали з кісток, леді Аліс витягнула магнара танцювати. З того, як Сигорн рухався, було очевидно, що він у житті не танцював, але він уже випив стільки глінтвейну, що це не мало значення.
— Північна панна і дикунський воїн, поєднані Царем світла,— опустився сер Аксель Флорент на порожнє місце леді Аліс.— Її світлість схвалює. Я завжди біля неї, мілорде, я знаю всі її помисли. Король Станіс також схвалить.
«Якщо Руз Болтон ще не нахромив його голову на спис».
— Але з цим, на жаль, згодні не всі,— провадив сер Аксель; його борода на обвислому підборідді нагадувала облізлу щітку, а з вух і ніздрів стирчало жорстке волосся.— Сер Патрек вважає, що став би для леді Аліс кращою парою. Він, коли пішов на північ, втратив усі свої землі.
— У цій залі є чимало людей, які втратили набагато більше,— сказав Джон,— а ще більше таких, хто життя віддав на службу королівству. Серові Патреку ще пощастило.
— Король, якби був тут,— усміхнувся Аксель Флорент,— мабуть, сказав би так само. Але ж віддані лицарі його світлості заслуговують на певну винагороду, правда? Вони пішли з ним у таку далечінь, багато від чого відмовившись. І нам потрібно прив’язати дикунів до короля і королівства. Сьогоднішній шлюб — гарний перший крок, але я знаю, що королеву би потішив би ще й шлюб дикунської королівни.
Джон зітхнув. Він уже втомився пояснювати, що Вал — ніяка не королівна. Хай скільки він це всім повторював, здавалося, його ніхто не слухає.
— А вам у наполегливості не відмовиш, пане Акселю.
— Ви мені докоряєте, мілорде? Такий трофей ще пошукати. Пишна дівчина, я чув, мила з обличчя. Гарні стегна, гарні груди — все, щоб народжувати дітей.
— І хто буде батьком? Сер Патрек? Ви?
— А хто може бути кращий за мене? Ми, Флоренти, маємо в жилах королівську кров давніх Гарденерів. Церемонію могла би провести леді Мелісандра, як для леді Аліс і магнара.
— Усе є, тільки нареченої бракує.
— Це легко виправити,— посміхнувся Флорент так фальшиво, що боляче було дивитися.— Де вона, лорде Сноу? Ви переселили її в якийсь інший свій замок? У Сіроварту або Тіняву вежу? У Блудний Курган разом з іншими дівками? — він нахилився ближче.— Дехто каже, що ви її ховаєте для власних розваг. Мені це байдуже, якщо вона не в тяжі. Я їй зроблю своїх дітей. Якщо ви її вже об’їздили, що ж... ми всі — люди світські, правда?
З Джона було досить.
— Пане Акселю, якщо ви і справді правиця королеви, я не заздрю її світлості.
Обличчя Флорента почервоніло від злості.