— То це правда. Ви хочете залишити її собі, я бачу. Байстрюк воліє отримати батьків престол.
«Байстрюк відмовився від батькового престолу. Якби байстрюк хотів Вал, йому було б досить її попросити».
— Даруйте, сер,— сказав Джон.— Мушу подихати свіжим повітрям.
«Тут смердить». Рантом він несамохіть обернув голову.
— Ріжок.
Інші теж це почули. Миттю стихли і музика, і сміх. Танцюристи закам’яніли, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.
— Ви це чули? — запитала королева Селіза у своїх лицарів.
— Це бойовий ріжок, ваша світлосте,— сказав сер Нарберт.
Рука королеви, затремтівши, метнулася до горла.
— Нас атакують?
— Ні, ваша світлосте,— озвався Ульмер з королівського лісу.— Це сурмлять чатові на Стіні.
«Один сигнал,— подумав Джон.— Повертаються розвідники».
А потім знову почулася сурма. Здавалося, звук заповнив приміщення.
— Два сигнали,— сказав Маллі.
Чорні брати, північани, вільний народ, тенійці, почет королеви — всі затихли, дослухаючись. Минуло п’ять секунд. Десять. Двадцять. А тоді Оуен Одоробало захихотів, а Джон Сноу видихнув затамоване повітря.
— Два сигнали,— оголосив він.— Дикуни.
Вал.
Нарешті прийшов Тормунд Велетозгуб.
Данерис
У залі дзвеніло від юнкайського сміху, юнкайських співів, юнкайських молитов. Танцюристи танцювали; музики награвали чудернацькі мелодії за допомогою дзвіночків, пищиків і міхурів; співці співали старовинні любовні пісні незрозумілою мовою Старого Гіса. Вино лилося рікою, і не ріденьке бліде пійло Невільничої бухти, а насичені солодкі вина з Арбору і сновійне вино з Карта, присмачене дивними прянощами. Юнкайці прийшли на запрошення короля Гіздара, щоб підписати мир і засвідчити відродження уславлених мірінських бійцівських кубел. Для цієї гостини шляхетний чоловік Данерис Таргарієн відчинив Велику піраміду.
«Ненавиджу,— думала Дані.— Як могло статися, що я п’ю і сміюся з людьми, з яких радо б злупила шкіру?»
Подавали дюжину різновидів м’яса й риби: верблюжатину, крокодила, співочого кальмара, глазурованих качок і гусінь, а для тих, хто не любить екзотики, були козятина, свинина і конина. І собачатина. Жоден пекарський бенкет не обходився без собачатини. Гіздарові кухарі приготували чотири різні страви з собачатини. «Гіскарці їдять усе, що плаває, літає або повзає, окрім людей і драконів,— попередив Дааріо,— і я можу закластися, що з’їли б і дракона, якби випав бодай найменший шанс». Але одним м’ясом не обійдешся, тому до нього подавали фрукти, злаки й овочі. В повітрі літали аромати шафрану, кориці, гвоздики, перцю й інших дорогих прянощів.
Дані майже нічого й не торкалася. «Це ж мир,— казала вона собі.— Саме цього я хотіла, саме на це працювала, саме тому вийшла за Гіздара. То чому в мене таке відчуття, наче це — поразка?»
— Вже недовго, кохана,— запевнив її Гіздар.— Скоро юнкайці заберуться, а з ними і їхні союзники, і найманці. Ми отримаємо все, що хотіли. Мир, харч, торгівлю. Наш порт знову розблокований, кораблям дозволено заходити й виходити.
— Дозволено, так,— озвалася Дані,— але їхні бойові кораблі залишаються тут. Вони можуть стиснути пальці у нас на горлі, коли схочуть. Вони влаштували невільничий базар буквально у мене під мурами!
— За мурами, люба королево. Це була одна з умов мирної угоди: юнкайцям дозволено безперешкодно торгувати рабами, як раніше.
— У своєму місті. А не в мене на очах,— сказала Дані. Мудре панство поставило загороди для рабів і влаштувало торжище на південь від Сісагазадана, де широка брунатна ріка впадає в Невільничу бухту.— Вони сміються мені в обличчя, влаштовують цілу виставу з того, що я безсила їх зупинити.
— Хизуються і хваляться,— підтвердив її шляхетний чоловік.— Це вистава, як ти й кажеш. Але нехай потішаться своїм балаганом. Коли вони заберуться, ми на тому торжищі влаштуємо фруктовий базар.
— Коли вони заберуться,— повторила Дані.— А коли вони заберуться? За Скагазадаяом бачили вершників. Це дотрацькі розвідники, каже Рахаро, а за ними йде халасар. У них будуть бранці. Чоловіки, жінки, діти — дарунки для работоргівців,— сказала вона. Дотраки не продають і не купують, але і самі роблять, і отримують дарунки.— Саме тому юнкайці й улаштували тут базар. Вони звідси підуть з тисячами нових рабів.
— Але зрештою підуть,— знизав плечима Гіздар.— Ось що важливо, кохана. Юнкай торгуватиме рабами, а Мірін — ні, ось яка була домовленість. Потерпи ще трішки, і все закінчиться.
Отож Данерис тихо сиділа на бенкеті, огорнена червоногарячим токаром і чорними думками, розмовляла, лише коли до неї заговорять, міркуючи про людей, яких продають і купують під мурами її міста просто зараз, коли зона сама сидить на бенкеті. Нехай її шляхетний чоловік виголошує промови і сміється з недолугих юнкайських жартів. Це право короля і його обов’язок.
Переважно розмови точилися про суперників, які завтра зустрінуться у двобоях. Барсена Чорнокоса битиметься з вепром: його ікла проти її кинджала. Збиралися битися і Храз, і Плямистий Кіт А у фінальних поєдинках Гогор Гігант зчепиться з Белакво Костоламом. До заходу сонця один з них помре. «Нема такої королеви, щоб не забруднила рук»,— сказала собі Дані. Їй пригадалися Дорея, Кваро, Іроя... маленька дівчинка на ім’я Газея, якої вона не знала особисто. «Краще нехай кількоро загинуть у бійцівському кублі, ніж тисячі під брамою. Це ціна миру, і я охоче її сплачую. Якщо озирнуся — пропаду».
Юнкайський головнокомандувач Юрхаз зо Юнзак вигляд мав такий древній, наче застав ще Ейгона Завойовника: зігнутий, зморщений, беззубий, а до столу його несло двоє дужих рабів. Інші юнкайські пани також не вражали. Один був опецькуватий, хоча солдати, які прийшли з ним, були химерно високі та худі. Другий виявився молодим, струнким і жвавим, але таким п’янючим, що Дані не могла ані слова розібрати з його балаканини. «Як мене могли спрямувати на цю стежку отакі створіння?»
Перекупні мечі — то інша справа. Всі чотири загони, які служили Юнкаю, прислали своїх командирів. Звіяних вітром представляв пентоський шляхтич на прізвисько Пошарпаний Правитель, а довгосписів — Джило Реган, який більше нагадував шевця, ніж солдата, і розмовляв пошепки. Кривавобородий з котячого загону галасував за десятьох. Здоровань з лапатою бородою і нестримною жагою до вина й жінок, він громовито горлопанив, відригував, пердів і щипав кожну служницю, яка підходила занадто близько, Час до часу він тягнув яку-небудь з них на коліна, лапав за груди і пестив між ніг.
Середні сини також були представлені. «Якби тут був Дааріо, бенкет би закінчився кров’ю». Жодні обіцянки миру не переконали б її капітана дозволити Брунатному Бену Пламу увійти в Мірін — і вийти живим. Дані присягнулася, що сімом послам і командувачам нічого не загрожує, але юнкайцям цього було недосить. Вони хотіли про всяк випадок отримати заручників. Щоб урівноважити трьох юнкайських шляхтян і чотирьох капітанів перекупних мечів, Мірін відіслав у облоговий табір сімох своїх людей: Гіздарову сестру, двох його кузенів, Даниного кровного вершника Джого, адмірала Гролео, капітана незаплямованих Геро і Дааріо Нагариса.
«Дівчаток залишаю тобі,— сказав капітан, вручаючи Дані свій пояс і двох позолочених розпусниць.— Збережи їх, кохана. Ми ж не хочемо, щоб вони влаштували криваві пустощі серед юнкайців».
Гирявого теж не було. Після коронації Гіздар у першу чергу змістив його з командування бронзовими бестіями, замінивши власним родичем, огрядним і одутлим Маргазом зо Лораком. «І це на краще. Зелена грація каже, між Лораком і Кандаком — кровна ворожнеча, і Гирявий ніколи не приховував свого презирства до мого лорда-чоловіка. А Дааріо...»
Після весілля Дааріо зовсім розперезався. Мир його не влаштовував, Данине весілля тим паче, а ще його розлютило те, як його обдурили дорняни. Коли княжич Квентин повідомив, що інші вестеросці переметнулися до штормокруків за наказом Пошарпаного Правителя, лише втручання Сірого Черв’яка з незаплямованими завадило Дааріо їх усіх повбивати. Облудні «дезертири» опинилися в ув’язненні в глибинах піраміди... але гнів Дааріо не вщух.