«У заручниках йому безпечніше. Мій капітан не створений для миру». Дані не могла ризикувати: Дааріо здатен зарізати Брунатного Бена Плама, перед цілим двором почати глузувати з Гіздара і провокувати юнкайців, або іншим чином розладнувати мир, заради якого Дані стільки пожертвувала. Дааріо — уособлення війни і веремії. Більше не можна пускати його ні в своє ліжко, ні в своє серце, ні в себе. Якщо він її не зрадить, то підкорить. А Дані не знала, чого боїться більше.
Коли закінчилося обжирання й недоїдені страви прибрали (щоб, за наполяганням королеви, роздати бідним, які зібралися під пірамідою), високі скляні келихи наповнили пряним лікером з Карта, темним як бурштин. І почалися розваги.
Гурт юнкайських скопців, який належав Юрхазу зо Юнзаку, заспівав пісень древньою мовою Старої Імперії — голоси були високі, солодкі й неймовірно чисті.
— Чула ти коли-небудь такий спів, кохана? — запитав Гіздар.— У них божественні голоси, правда?
— Так,— відповіла Дані,— от тільки я не впевнена, чи не воліли б вони радше зберегти земні свої принади.
Виступали тільки раби. Це теж було частиною мирної угоди: рабовласники повинні мати право приводити своїх невільників у Мірін не боячись, що їх там звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права і свободи колишніх рабів, яких звільнила Дані. Це чесна угода, сказав Гіздар, але від неї у королеви залишився гидкий присмак. Дані випила ще кубок вина, щоб змити цей присмак з рота.
— Якщо схочеш, юнкайці залюбки віддадуть нам оцих співців, навіть не сумніваюся,— сказав її шляхетний чоловік.— Дарунок, щоб скріпити мир, прикраса для нашого двору.
«Віддадуть нам цих скопців,— подумала Дані,— а повернувшись додому, оскоплять собі ще. На світі повно хлопчиків».
Акробати, які виступали наступними, теж не зворушили Дані, навіть коли збудували дев’ятиповерхову піраміду з тіл, поставивши на верхівку голу дівчину. «Цікаво, подумала Дані,— це має уособлювати мою піраміду? А дівчина на верхівці — то я?»
Потім її лорд-чоловік повів своїх гостей на нижню терасу, щоб мешканці Жовтого міста змогли помилуватися на нічний Мірін. З винними кубками в руках, юнкайці невеличкими гуртами гуляли у садку, під лимонними деревами і серед квітів, які розквітають поночі, а Дані опинилася віч-на-віч з Брунатним Беном Пламом.
— Ваша вельможносте,— низько вклонився він.— Ви чарівна. Власне, як завжди. Серед юнкайців таких вродливих не буває. Хотів принести вам весільний дарунок, але ставки виявилися зависокими для старого Брунатного Бена.
— Не хочу я подарунків од вас.
— Цей би, може, й захотіли. Голову давнього ворога.
— Вашу? — солодко промовила Дані.— Ви мене зрадили.
— Дозвольте заперечити, що це ви занадто вже різко висловилися,— Брунатний Бен пошкріб свої сиві — майже білі — бакенбарди.— Ми перебігли на бік переможця, оце й усе. Так само, як і раніше. І це не я вирішував. Так вирішили хлопці.
— То це мене зрадили вони, ось що ви хочете сказати? І чому ж? Чи я чимось образила середніх синів? Чи я вам недоплатила?
— Аж ніяк,— сказав Брунатний Бен,— але справа не завжди у платні, ваша високоможносте. Це я збагнув ще давним-давно, у своєму першому бою. На ранок після битви я шукав серед полеглих, чим поживитися, розумієте. І натрапив на тіло, якому сокирник відрубав руку по саме плече. Він весь був у засохлій крові, його обсіли мухи,— може, саме тому до мене його ніхто не чіпав,— але я побачив, що він одягнений у дуже пристойну шкірянку в заклепках. Я вирішив, що вона буде саме на мене, отож розігнав мух і зрізав її з нього. Але клята шкірянка була якась надто вже важка. Під підкладкою, виявилося, був зашитий цілий статок. Золотом, ваша вельможносте, милим жовтим золотом. Там було достатньо, щоб до кінця життя розкошувати. Але що воно йому дало? Він, з усіма цими грошима, лежав у крові й багнюці з відтятою до біса рукою. Гарний урок, правда? Срібло — це добре, а золото — ще краще, та мертвий ти вартий не більше за лайно, яке з тебе вивалюється перед смертю. Я вам якось сказав: перекупні мечі бувають старі, бувають хоробрі, але ви не знайдете старих хоробрих перекупних мечів. Мої хлопці просто не хотіли помирати, ось і все, і коли я їм сказав, що ви не випустите драконів проти юнкайців, ну...
«Ви зміркували, що мене вже переможено,— подумала Дані,— і, здається, не помилилися». На цьому вона могла закінчити розмову, але їй стало цікаво.
— Ви сказали — достатньо золота, щоб до кінця життя розкошувати. І що ж ви зробили з усім цим багатством?
Брунатний Бен розсміявся.
— Я був дурним хлопчиськом, отож розповів хлопцеві, якого вважав своїм другом, а він розповів сержантові, і мої побратими звільнили мене від цього тягаря. Сержант сказав, що я занадто молодий, що я просто розтринькаю гроші на повій і всяке таке. Але дозволив мені лишити собі шкірянку,— сплюнув він.— Не довіряйте перекупним мечам, міледі.
— Це я вже затямила. Одного дня я обов’язково віддячу вам за урок.
— Не варто,— примружив очі Брунатний Бен.— Знаю я, про яку віддяку йдеться.
Знову вклонившись, він відійшов.
Дані обернулася поглянути на місто. За мурами, ближче до моря, стрункими рядами стояли юнкайські намети, захищені ровами, які викопали їхні раби. Два залізні легіони Старого Гіса, навчені й озброєні так само, як незаплямовані, стояли табором на півночі, на тому боці річки. Ще два гіскарські легіони розташувалися на сході, відрізаючи дорогу на перевал Хизай. Конов’язі й польові кухні вільнонайманців містилися на півдні. Удень тонкі цівки диму здіймалися в небо, як сірі обшарпані стрічки. Уночі вдалині було видно вогнища. А біля самої бухти розташувався отой огидний невільничий базар, який відкрили в Дані під самими дверима. Глянувши на нього, вона ще більше розлютилася.
— Пане Баристане! — неголосно покликала вона.
— Ваша світлосте,— миттю з’явився перед нею білий лицар.
— Багато ви почули?
— Достатньо. Він мав рацію. Ніколи не довіряйте перекупним мечам.
«І королевам»,— подумала Дані.
— Серед середніх синів знайдеться людина, яку можна переконати... усунути... Брунатного Бена?
— Як Дааріо Нагарис колись усунув інших капітанів штормокруків? — літньому лицареві явно було незатишно.— Можливо. Звідки мені знати, ваша світлосте!
«Ну звісно,— подумала Дані,— ви надто чесний і благородний».
— Якщо ні, то в юнкайців у наймах ще три вільні загони.
— Це шахраї і горлорізи, покидьки сотень різних боїв,— застеріг сер Баристан,— і капітани у них такі самі зрадливі, як і Плам.
— Я ще молоденька дівчина і не розуміюся на таких речах, але нам саме таких і потрібно — зрадливих. Колись, якщо пам’ятаєте, я умовила середніх синів і штормокруків перекинутися до нас.
— Якщо ваша світлість хоче приватно перемовитися з Джило Реганом або Пошарпаним Правителем, можу привести їх до вас у покої.
— Не зараз. Тут забагато очей і вух, І навіть якщо вам вдасться тихенько забрати їх від юнкайців, їхня відсутність не лишиться непоміченою. Слід подумати, як нам таємно з ними зв’язатися... не сьогодні, але незабаром.
— Як накажете, Хоча, боюся, на таке завдання я не дуже пасую. На Королівському Причалі такі справи вирішували лорд Мізинчик або Павук. А ми, старі лицарі, люди прості, годні тільки воювати,— він поплескав по руків’ю меча.
— Наші бранці,— зронила Дані,— вестеросці, які переметнулися від звіяних вітром разом з трьома дорнянами... Вони і досі в камерах, правильно? Використайте їх.
— Звільнити їх, ви хочете сказати? Хіба це розумно? Їх прислали, щоб вони втерлися до вас у довіру й за першої-ліпшої нагоди зрадили вашу світлість.
— Але їм не вдалося, Я їм не довірилася. І ніколи не довірюся...— (Якщо по правді, Дані вже почала забувати, як воно — довіряти).— Але ми все одно можемо їх використати. Серед них була жінка. Мерис. Відішліть її назад на знак... на знак моєї пошани. Якщо капітан — людина розумна, він усе збагне.
— Та жінка серед них найгірша.
— Тим краще,— мовила Дані та хвильку поміркувала.— Треба промацати і довгосписів, і котячий загін.