Коли Горобина привела його до Абеля на руїни Згорілої вежі, Теон уже збирався розповісти їм правду, але в останню мить притримав язика. Співець рішучо налаштований утекти з донькою Едарда Старка. Якщо він дізнається, що дружина лорда Ремсі — виплодок якогось стюарда, тоді...
З гуркотом розчахнулися двері у велику залу.
Влетів холодний вітер, у повітрі заіскрилася хмара блакитно-білих крижинок. З нею зайшов сер Гостін Фрей, до пояса в снігу, несучи на руках чиєсь тіло. По всіх лавках присутні опускали кухлі та ложки й, обернувшись, витріщалися на це похмуре видовище. В залі запала тиша.
«Ще одне вбивство».
Поки сер Гостін лункими кроками дійшов до почесного столу, з його плаща сповз сніг. За ним у залу ввійшла дюжина фреївських лицарів і солдатів. Одного з хлопців Теон знав — Великого Волдера, котрий менший, з лисячим личком і худий як тичка. Груди, руки і плащ у нього були у плямах крові.
Від цього запаху заіржали коні. Собаки, принюхуючись, випірнули з-під столів. Люди підводилися з лавок. Тіло на руках у сера Гостіна мерехтіло у світлі смолоскипів, закуте в рожеву паморозь. Кров на морозі замерзла.
— Це син мого брата Мерета,— опустив Гостін Фрей тіло на підлогу біля помосту.— Зарізали, як свиню, і заховали у сніговій кучугурі. А він ще хлопчик.
«Малий Волдер,— подумав Теон,— котрий більший». Він зиркнув на Горобину. «Їх шестеро,— пригадав він.— Будь-яка з них могла це зробити». Але праля відчула на собі його погляд.
— Це не ми,— сказала вона.
— Ану тихо,— застеріг її Абель.
З помосту до мертвого хлопця спустився лорд Ремсі. Його батько підвівся повільніше — очі безбарвні, обличчя нерухоме і похмуре.
— Брудна робота,— сказав Руз Болтон гучно — вперше в житті.— Де знайшли тіло?
— Під зруйнованою фортецею, мілорде,— відповів Великий Волдер. Його рукавички були вимащені кров’ю його родича.— Тою, де старі химери. Я йому казав не ходити нікуди самотою, але він сказав, що має розшукати чоловіка, який винен йому срібло.
— Якого чоловіка? — запитав Ремсі.— Назви ім’я. Покажи мені його, хлопче, і я з його шкури плаща зроблю.
— Він не сказав, мілорде. Тільки сказав, що виграв гроші в кості,— мовив Фрей і повагався.— У кості його вчили грати якісь хлопці з Білої Гавані. Не можу сказати точно, хто саме, але хтось із них.
— Мілорде,— прогуркотів Гостін Фрей,— ми знаємо, хто це зробив. Убив і цього хлопця, і всіх інших. Не власноруч, звісно, ні. Він надто товстий і боягузливий, щоб самому вбивати. Але це зроблено за його наказом,— він обернувся до Ваймана Мандерлі.— Ви заперечуєте?
Лорд Вайман Мандерлі перекусив ковбаску навпіл.
— Зізнаюся...— витер він рукавом сало з губ,— зізнаюся, що мало знайомий з цим бідолашним хлопчиною. Це ж був зброєносець лорда Ремсі, правильно? Скільки йому було?
— На останні іменини виповнилося дев’ять.
— Такий маленький,— сказав Вайман Мандерлі.— Але, можливо, це благословення. Якби він не помер, то виріс би у Фрея.
Сер Гостін підбив ногою стільницю, скидаючи її з козел просто на велике черево лорда Ваймана. Полетіли кухлі й тарелі, посипалися ковбаски, і дюжина вояків Мандерлі з лайкою підскочила на ноги. Чоловіки хапалися за ножі, тарелі, карафи — все, що можна було використати як зброю.
Сер Гостін, вихопивши з піхов меча, стрибнув до Ваймана Мандерлі. Лорд Білої Гавані спробував відскочити, але стільниця пришпилила його до крісла. Лезо розтяло три з чотирьох складок його подвійного підборіддя, пустивши фонтан ясно-червоної крові. Леді Волда заверещала, вчепившись у руку свого лорда-чоловіка.
— Припиніть,— гаркнув Руз Болтон.— Припиніть це божевілля!
Його вояки метнулися вперед, у той час як люди Мандерлі, перестрибуючи через лавки, кинулися на Фреїв. Один стрибнув на сера Гостіна з кинджалом у руці, але здоровань-лицар, крутнувшись, відрубав йому руку по плече. Лорд Вайман зіп’явся на ноги — і рухнув. Старий лорд Лок кликав мейстра, а Мандерлі сіпався на підлозі в калюжі крові, як оглушений дрючком морж. Навколо нього собаки билися за ковбасу.
Щоб розняти бійку та припинити різанину знадобилося чотири десятки списників Страхфорту. На той час на підлозі вже лежали мертві шестеро вояків Білої Гавані та двоє Фреїв. Ще дюжина була поранена, а один з хлоп’ят Ремсі, Лутон, помирав, кличучи маму й намагаючись запхати слизькі тельбухи собі назад у рану на животі. Але ще й тоді у залі лунали крики, молитви й лайка, іржання переляканих коней і гарчання сучок Ремсі. Волтон Сталеві Ноги з дюжину разів гупнув ратищем списа в підлогу, поки в залі затихло і стало чути Руза Болтона.
— Бачу, вам усім хочеться крові,— заговорив лорд Страхфорту. Поряд з ним стояв мейстер Родрі з круком на руці. У світлі смолоскипів чорне пір’я птаха сяяло, як нафта. «Птах мокрий,— збагнув Теон.— А в долоні його милості — пергамент. Він теж, мабуть, мокрий. Чорні слова на чорних крилах».— Замість піднімати мечі один на одного, краще випробуйте їх на лордові Станісі,— сказав лорд Болтон, розгортаючи пергамент.— Його військо менш як за три дні їзди звідси застрягло в снігах і голодує, а я вже втомився на нього чекати. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів і солдатів під центральною брамою. Якщо ви так прагнете бою, завдасте першого удару. Лорде Ваймане, зберіть вояків Білої Гавані біля східної брами. Вони теж беруть участь у бою.
Меч Гостіна Фрея був у крові мало не до руків’я. На щоках у нього, мов ластовиння, розсипалися криваві бризки. Опустивши клинок, сер Гостін мовив:
— Як накаже мілорд. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, я остаточно відітну голову і цьому лорду Лою.
Четверо вояків Білої Гавані стали колом довкруж лорда Ваймана, поки мейстер Медрик намагався зупинити кровотечу.
— Спочатку вам доведеться пробитися через нас,— сказав найстарший, сивобородий і суворий, у якого на заляпаному кров’ю сюрко виднілися три срібні русалки на бузковому полі.
— Залюбки. Підходьте по одному чи всі одразу — мені байдуже.
— Годі! — гаркнув лорд Ремсі, потрусивши закривавленим списом.— Ще одна погроза — і я власноруч вам усім кишки випущу. Мій лорд-батько сказав! Побережіть свій гнів для цього самозванця Станіса.
Руз Болтон схвально кивнув.
— Він правильно каже. Буде у вас час повоювати між собою, коли ми покінчимо зі Станісом.
Він обернув голову, щось шукаючи холодними безбарвними очима, поки не побачив поряд з Теоном барда Абеля.
— Співче,— гукнув він,— іди заграй нам щось заспокійливе.
— Як накаже ваша милість,— уклонився Абель. З лютнею в руці він підійшов до помосту, легко перестрибуючи через трупи, і присів, схрестивши ноги, на почесний стіл. Коли він заграв тиху сумну мелодію, якої Теон Грейджой не впізнавав, сер Гостін, сер Ейніс та інші Фреї повели своїх коней із зали.
Горобина схопила Теона за руку.
— Купіль. Просто зараз.
Він висмикнув руку.
— Вдень? Нас побачать.
— Сніг приховає. Ти глухий? Болтон висилає мечників на бій. Ми маємо дістатися Станіса раніше за них.
— Але... Абель...
— Абель про себе сам подбає,— промурмотіла Білка.
«Божевілля. Безнадійне, безглузде, приречене». Допивши ель, Теон неохоче зіп’явся на ноги.
— Збери сестер. Щоб наповнити купіль для леді, води потрібно чимало.
Білка вислизнула з зали — як завжди, безшумно. Горобина пішла разом з Теоном. Відколи вони з сестрами поговорили з ним у богопралісі, одна з них повсякчас ходила за ним назирці, не спускаючи з очей. Вони йому не довіряли. «Та і як мені довіряти? Я був уже Смердюком і, може, знову ним стану. Смердюк, Смердюк, римується з „гівнюк“».