«Гірше, ніж ти уявляєш, якщо ділить це ліжко з Ремсі»,— подумав Теон, пригадавши першу шлюбну ніч і все те, що Джейн примусили робити.
— Наказ лорда Ремсі.
— То бігом заходьте, поки вода не вихолола,— сказав сержант. Двоє чатових відчинили подвійні двері.
У коридорі було майже так само холодно, як надворі. Голлі, потупавши чоботами, щоб обтрусити сніг, скинула каптур.
— Я боялася, буде важче,— сказала вона, і з рота в неї вихопилася пара.
— Нагорі під спальнею м’лорда теж є вартові,— попередив Теон.— Люди Ремсі.
Він не наважився назвати їх Байстрючими хлоп’ятами — не тут. Ніколи не знаєш, хто тут може підслухати.
— Схиліть голови і не знімайте каптурів.
— Роби, як він каже, Голлі,— мовила Горобина.— Хтось із них може знати тебе в обличчя. А нам проблем не треба.
Теон перший рушив сходами нагору. «Я піднімався тут уже тисячу разів». В дитинстві він бігав цими сходами — спускаючись, перестрибував по три сходинки за раз. Одного разу врізався у стару Нан і збив її з ніг. Заробив найгіршу прочуханку за все життя у Вічнозимі, хоча її можна було назвати ніжною порівняно з тим, як його били брати вдома, на Пайку. На цих сходах вони з Робом влаштували чимало героїчних битв, змагаючись дерев’яними мечами. То було корисне тренування: зразу починав розуміти, як важко пробиватися нагору гвинтовими сходами, долаючи запеклий опір. Сер Родрик казав, що один добрий боєць здатен на сходах стримати сотню.
Але то було давним-давно. Всі вони вже мертві: Джорі, старий сер Родрик, лорд Едард, Гарвін і Галлен, Кейн, Дезмонд і Товстун Том, Алін зі своїми мріями про лицарство, Мікен, який викував для Теона його перший меч. Навіть стара Нан, швидше за все.
І Роб. Роб, який був Теонові більшим братом, ніж сини, народжені з чересел Балона Грейджоя. «Загинув на Червоному весіллі, убитий Фреями. Я мав би бути з ним. А я де був? Я мав би загинути разом з ним».
Теон зупинився так нагло, що Верба мало не врізалася йому в спину. Попереду виднілися двері до спальні Ремсі. Їх чатувало двоє Байстрючих хлоп’ят — Квасний Алін і Німак.
«Давні боги нам сприяють». Німак без’язикий, а Квасний Алін безмозкий, любить казати лорд Ремсі. Перший брутальний, а другий злий, але вони обидва майже все життя провели на службі у Страхфорті. Вони виконують те, що накажуть.
— Ми принесли гарячу воду для леді Арії,— мовив до них Теон.
— А ти сам не пробував митися, Смердюче? — озвався Квасний Алін.— Від тебе тхне кінськими сцяками.
Німак на згоду крекнув. А може, то був сміх. Однак Алін відімкнув двері у спальню, і Теон махнув жінкам заходити.
У кімнаті так і не розвидніло. Усе ховалося у сутінках. У коминку серед жару слабенько потріскувало останнє поліно, а на столику біля зім’ятої порожньої постелі мерехтіла свічка. «Дівчини немає,— подумав Теон.— У відчаї викинулася з вікна». Але від метелиці зачинили віконниці, які примерзли, заметені снігом.
— Де вона? — запитала Голлі. Її сестри вилили воду у великі круглі дерев’яні ночви. Френя, зачинивши двері спальні, підперла їх спиною.— Де вона?! — повторила Голлі. За вікнами почувся ріжок. «Сурма. Фреї шикуються перед виходом». У Теона свербіли відсутні пальці.
І тут він її побачив. Вона скулилася в найдальшому кутку спальні, на підлозі, згорнувшись клубочком під горою вовчих шкур. Теон би її і не помітив, якби вона так не тремтіла. Джейн натягнула шкури на голову, щоб заховатися. «Від нас? Чи очікувала свого лорда-чоловіка?» На думку про те, що зараз може прийти лорд Ремсі, кортіло закричати.
— Міледі,— покликав Теон, який не міг називати її Арією, але не наважувався називати Джейн.— Не треба ховатися. Це друзі.
Шкури ворухнулися. Визирнуло блискуче від сліз око. «Темне, занадто темне. Каре око».
— Теоне?
— Леді Аріє,— підійшла Горобина.— Ходімо з нами, хутко. Ми заберемо вас до брата.
— До брата? — з-під вовчих шкур показалося дівоче обличчя.— Я... я не маю братів.
«Вона забула, хто вона така. Забула своє ім’я».
— Це правда,— мовив Теон,— але раніше мали. Трьох. Роба, Брана й Рикона.
— Вони всі мертві. Я не маю братів.
— Але маєте зведенюка,— сказала Горобина.— Лорда Ворона.
— Ви про Джона Сноу?
— Ми відвеземо вас до нього, але ходімо швидше.
Джейн натягнула шкури до підборіддя.
— Ні. Це пастка. Це він, це мій... мій лорд, мій любий лорд, це він вас підіслав, щоб випробувати мене й пересвідчитися, що я його кохаю. А я кохаю, дуже-дуже, понад усе на світі,— по щоці в неї побігла сльоза.— Так і скажіть йому, так і скажіть. Я зроблю, як він скаже... все, що він скаже... з ним... чи з собакою... будь ласка... не треба відрубувати мені ноги, я не тікатиму, ніколи, я народжу йому синів, присягаюся, присягаюся...
— Най проклянуть його богове,— тихо присвиснула Горобина.
— Я чемна,— заскиглила Джейн,— мене навчили.
— Скажіть їй хтось, щоб вона припинила ридати,— скривилася Верба.— Вартовий німий, а не глухий. З того боку дверей усе почують.
— Піднімай її, Перекинчику,— вихопила Голлі ніж.— Піднімай, поки цього не зробила я. Треба йти. Підніми малу поцьку на ноги й потруси, щоб отямилася.
— А якщо вона заверещить? — сказала Горобина.
«Нам усім кінець,— подумав Теон.— Я їм казав, що це безглуздя, але ніхто не хотів мене слухати». Абель прирік їх усіх. Усі співці божевільні. В піснях герой завжди рятує панну з замку чудовиська, але життя не пісня, а Джейн не Арія Старк. «У неї очі не того кольору. І тут нема ніяких героїв, тільки повії». Проте він усе одно опустився біля дівчини навколішки, прибрав від її обличчя шкури й торкнувся її щоки.
— Ти мене знаєш. Я — Теон, ти це пам’ятаєш. Я теж тебе знаю. Знаю твоє ім’я.
— Моє ім’я? — похитала вона головою.— Моє ім’я...
Він приклав пальця їй до вуст.
— Про це поговоримо пізніше. А тепер тихенько. Ходімо з нами. Зі мною. Ми заберемо тебе звідси. Заберемо тебе від нього.
У неї розширилися очі.
— Будь ласка,— прошепотіла вона,— будь ласка.
Теон узяв її за руку. Коли він піднімав дівчину на ноги, у нього сіпалися відсутні пальці. Вовчі шкури впали на підлогу. Під ними вона була голісінька, маленькі білі груденята — у слідах укусів. Теон почув, як котрась із жінок ахнула. Горобина пхнула йому в руки згорток одягу.
— Вдягай її. Надворі зимно.
Білка в самому спідньому рилася у скрині в пошуках чогось теплого. Зрештою зупинилася на одному зі стьобаних камзолів лорда Ремсі й добряче поношених бриджах, які метлялися на її ніжках, як корабельні вітрила у шторм.
За допомогою Горобини Теон одягнув Джейн Пул у Білчине вбрання. «Якщо боги змилостивляться, а вартові заплющать очі, вона може і пройти».
— А тепер ми виходимо і спускаємося вниз,— мовив Теон до дівчини.— Натягни каптур і схили голову. Іди за Голлі. Не біжи, не плач, не розмовляй, не дивися нікому в очі.
— Не відходь від мене,— попросила Джейн.— Не кидай мене.
— Я повсякчас буду поряд,— пообіцяв Теон, а Білка пірнула в ліжко леді Арії і натягнула ковдру.
Френя відчинила двері спальні.
— Добре помив її, Смердюче? — запитав Квасний Алін, коли вони вийшли зі спальні. Німак лапнув за груди Вербу, коли та проходила повз нього. Добре, що він поліз до Верби. Якби торкнувся Джейн, вона могла б заверещати, і тоді Голлі перерізала б йому горлянку схованим у рукаві ножем. А Верба просто ухилилася й пішла собі далі.
У Теона від успіху запаморочилося в голові. «Вони й не дивилися. Вони нічого не побачили. Ми провели дівчину просто повз них!»
Але на сходах страх повернувся. А що як їм трапиться Шкуролуп, або Деймон Потанцюй, або Волтон Сталеві Ноги? Або сам Ремсі? «Боги милостиві, тільки не Ремсі, хто завгодно, тільки не він». Що з того, що вдалося викрасти дівчину зі спальні? Вони й досі в замку, всі брами зачинені й замкнені, а на мурах повно чатових. Швидше за все, їх зупинять вартові під дверима фортеці. Проти шістьох вояків у кольчугах, з мечами і списами, Голлі зі своїм ножем нічого не вдіє.