«А друга половина — мірінці, які не відомо кому служать»,— міг би додати він. Селмі не вірив нікому з мірінців, навіть гирявим.
— Вони так і лишаться невипробуваними, якщо ми їх не випробуємо.
— Під маскою можна багато чого заховати, ваша світлосте. Чоловік у масці сови — той самий, який стояв на варті вчора й позавчора? Звідки нам знати?
— Як зможе Мірін довіряти бронзовим бестіям, якщо навіть я їм не довірятиму? Під цими масками ховаються добрі й хоробрі люди. В їхніх руках моє життя,— усміхнулася Дані.— Ви забагато переймаєтеся, сер. Зі мною будете ви — який ще захист мені потрібен?
— Я вже старий, ваша світлосте.
— Зі мною буде Дужий Бельвас.
— Як скажете. Ваша світлосте,— сер Баристан понизив голос,— ми відпустили ту жінку, Мерис, як ви і наказували. Перед виходом вона хотіла поговорити з вами. Натомість з нею зустрівся я. Вона заявляє, що Пошарпаний Правитель від самого початку хотів перекинутися зі звіяними вітром на ваш бік. Він послав її сюди провести з вами таємні переговори, але дорняни їх викрили та зрадили, ще вона не встигла сама звернутися до вас.
«Зрада за зрадою,— втомлено подумала королева.— Це взагалі колись закінчиться?»
— І ви їй вірите, сер?
— Анітрохи, ваша світлосте, але я переказую її слова.
— Звіяні вітром можуть за потреби перейти до нас?
— Так вона каже. Але не безплатно.
— То заплатіть,— сказала Дані. Міріну потрібне залізо, а не золото.
— Пошарпаний Правитель захоче більшого, ніж гроші, ваша світлосте. Мерис каже, він хоче Пентос.
— Пентос? — примружилася вона.— А до чого тут я? Пентос на іншому кінці світу.
— Пошарпаний Правитель згоден чекати, каже Мерис, допоки ми не попливемо у Вестерос.
«А якщо ми взагалі ніколи не попливемо у Вестерос?»
— Пентос належить пентосянам. І в Пентосі магістр Іліріо. Це він влаштував мій шлюб з халом Дрого й подарував мені драконові яйця. Це він послав до мене вас, Бельваса і Гролео. Я багато чим йому зобов’язана. І я не збираюся віддячити йому, віддавши його місто якомусь перекупному мечу. Ні.
— Ваша світлість дуже мудра,— уклонився сер Баристан.
До них приєднався Гіздар зо Лорак.
— Ти бачиш, який сьогодні чудовий день, кохана?
Він допоміг Дані сісти в паланкін, де стояло поряд два високі трони.
— Чудовий для тебе, мабуть. І не такий чудовий для тих, хто сьогодні загине ще до заходу сонця.
— Усі люди помруть,— сказав Гіздар,— але не всі загинуть славною смертю під хвалебні крики міста.
Він махнув солдатам, які стояли при дверях:
— Відчиняйте.
Площа, прилегла до піраміди, була вимощена різнобарвною цеглою, від якої мерехтливими хвилями здіймалася спека. Всюди юрмилися люди. Хтось їхав у паланкінах чи портшезах, хтось — на віслюках, чимало було піших. Дев’ять з десятьох рухалися в західному напрямку широкою мощеною дорогою, яка вела до Дазнакового бійцівського кубла. Коли люди побачили, як з піраміди з’являється паланкін, у передніх рядах зірвалися вітальні крики, які поширилися по всій площі. «Дивина,— подумала королева.— Мене вітають на тій самій площі, де я колись посадила на палю сто шістдесят трьох великих панів».
На чолі процесії рухався великий барабан, розчищаючи перед нею вулиці. Поміж ударами гирявий герольд у сорочці з блискучих мідних дисків гукав до натовпу, щоб розступився. Бом! «Ідуть!» Бом! «Дорогу!» Бом! «Королева!» Бом! «Король!» Бом! Слідом за барабаном ступали по чотири в ряду бронзові бестії. Деякі з кийками в руках, інші з ратищами; всі вони були вдягнені у складчасті спідниці, шкіряні сандалії і строкаті плащі, пошиті з різнобарвних квадратних клаптиків, що нагадувати мали різнокольорову цеглу Міріна. На сонці сяяли маски: вепри й ведмеді, кані та кваки, леви, тигри й бики, змії з роздвоєними язиками й моторошні василіски.
Дужий Бельвас, який не любив коней, ішов попереду паланкіна в безрукавці з заклепками, і з кожним кроком його смаглий живіт підстрибував. Позаду паланкіна верхи їхали Іррі та Джикі з Аґо та Рахаро, потім Резнак у пишно оздобленому портшезі з балдахіном, який захищав голову від сонця. Сер Баристан Селмі їхав поряд з Дані, поблискуючи обладунками на сонці. З його плечей струменів довгий плащ, білий як кістка. На лівій руці висів великий білий щит. Позаду нього їхав Квентин Мартел, княжич Дорнський, з двома своїми товаришами.
Валка помалу просувалася довгою брукованою вулицею. БОМ! «Ідуть!» БОМ! «Королева! Король!» БОМ! «Дорогу!»
Позаду чулися голоси служниць, які сперечалися, хто сьогодні виграє у фінальній сутичці. Джикі вболівала за велетня Гогора, який більше нагадував бугая, ніж чоловіка, і навіть мав у носі бронзове кільце. Іррі наполягала, що Белакво Костолам своїм молотилом упорається з велетнем. «Служниці — дотрачки,— сказала собі Дані.— Смерть ходить за халасаром назирці». У день її весілля з халом Дрого на бенкеті раз у раз зблискували арахи, й одні люди помирали, поки інші пили та злягалися. Серед комонників життя і смерть ходять за руку, і струмінь крові на весіллі вважається благословенням для шлюбу. А новий шлюб Дані скоро потоне у крові. Ото буде справжнє благословення!
БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ, гриміли барабани дедалі швидше, тепер чомусь сердито й нетерпляче. Аж тут валка різко зупинилася між рожево-білою пірамідою Пала і зелено-чорною пірамідою Накана, і сер Баристан вихопив меча.
— Чому ми зупинилися? — обернулася Дані.
Гіздар підвівся.
— Дорога перегороджена.
Попереду лежав перевернутий паланкін. Один з носіїв упав на цеглу, перегрівшись від спеки.
— Допоможіть йому,— наказала Дані.— Заберіть з вулиці, поки його не затоптали, нагодуйте і напоїть. У нього такий вигляд, наче він уже два тижні не їв.
Сер Баристан неспокійно зиркнув праворуч і ліворуч. На терасах виднілися гіскарські обличчя, які поглядали вниз холодними й байдужими очима.
— Ваша світлосте, не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини гарпії...
— ...приборкані,— заявив Гіздар зо Лорак.— Навіщо їм шкодити королеві, коли вона взяла мене за свого короля-консорта? А тепер допоможіть отому чоловікові, як і наказує моя люба королева,— він узяв Дані за руку.
Наказ виконали бронзові бестії. Дані спостерігала за ними.
— До мого приходу ці носії були рабами. Я їх звільнила. Але паланкін від того не став легшим.
— Щира правда,— озвався Гіздар,— однак тепер цим людям платять за роботу. До твого приходу над тим чоловіком, що упав, одразу появився б наглядач з батогом і почав лупити по спині. А тепер йому допомагають.
Так і було. Бронзова бестія в масці вепра простягнула носієві бурдюк з водою.
— Мабуть, варто мені бути вдячною і за маленькі перемоги,— сказала королева.
— Один крок, другий, а там і на біг перейдемо. Разом ми збудуємо новий Мірін.
Вулиця попереду нарешті була вільна.
— Ідемо далі?
Що Дані лишалося, окрім як кивнути? «Один крок, другий, але куди я рухаюся?»
Під брамою Дазнакового бійцівського кубла височіло двоє бронзових бійців, які зійшлися в смертельному двобої. Один з них тримав меч, а другий — топір, і скульптор зобразив, як вони вбивають один одного; два тіла зі схрещеною зброєю формували арку входу.
«Смертельне мистецтво»,— подумала Дані.
Зі своєї тераси вона багато разів бачила бійцівські кубла. Маленькі поцяткували лик Міріна як віспа, більші нагадували відкриті рани, червоні й незагоєні. Але жодне з них не могло порівнятися з цим. У супроводі Дужого Бельваса і сера Баристана, Дані зі своїм лордом-чоловіком пройшла під бронзовою аркою й опинилася перед величезною цегляною ямою, оточеною ярусами різнокольорових лавок.
Гіздар зо Лорак повів королеву вниз, проминаючи вир чорного, фіолетового, синього, зеленого, білого, жовтого й рудого аж до червоного, де пломениста цегла пасувала до кольору піску в ямі. Навколо з рук торгували ковбасками з собачатини, смаженою цибулею, ненародженими цуценятами на паличці, але Дані не цікавили перекуски. Гіздар набрав у скриню кілька караф охолодженого вина й води, а ще інжир, фініки, дині, гранати, горішки, перець і велику миску сарани в меду. Схопивши миску, Дужий Бельвас прогуркотів: «Сарана!» — і почав хрумати її жменями.