На браслетах зі старовинного золота, суцільного і важкого, були вирізьблені руни перших людей. Тормунд Велетозгуб носив їх, скільки пам’ятає Джон: вони були такою самою невід’ємною його частиною, як борода.
— Браавосяни їх переплавлять,— сказав Джон.— Це просто ганебно. Мабуть, ви краще їх лишіть.
— Ні. Не хочу, аби потім говорили, що Тормунд Грім-кулак змусив вільних людей віддати всі цінності, а свої скарби притримав,— мовив він і посміхнувся.— Але я лишу браслет, якого ношу на своєму члені. Він більший за цю дрібноту. Тобі з нього торквес можна зробити.
— Ви не змінилися,— не стримав сміху Джон.
— Ще й як змінився,— озвався Тормунд, і усмішка розтала, як сніг улітку.— Я вже не той, яким був у Червонограді. Я бачив забагато смерті, та й гірші речі також. Мої сини...— Тормундове обличчя скривилося від горя.— Дормунд поліг у битві за Стіну, а він же був ще зовсім хлопчик. Його зарубав один з ваших лицарів, якийсь покидьок у сірій криці, з метеликами на щиті. Я бачив, як це сталося, але не встиг добігти — мій хлопчик уже помер. А Торвінд... його забрав мороз. Він завжди був хворобливий. Просто однієї ночі взяв і помер. А що найгірше, ми й не знали, що він помер, аж тут він піднімається — блідий, з блакитними очима. Довелося мені власноруч його прикінчити. Важко це було, Джоне,— в його очах заблищали сльози.— Від був слабак, якщо по щирості, але це був мій хлопчик, я його любив.
— Мені дуже прикро,— поклав йому руку на плече Джон.
— Не варто. Ти ж не винен. На твоїх руках є кров, це правда, так само як і на моїх, але кров не його,— похитав головою Тормунд.— І в мене ще лишилося двоє дужих синів.
— А донька?..
— Мунда,— на Тормундові вуста повернулася усмішка.— Взяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа — можеш у таке повірити? У хлопця в штанях більше, ніж у голові, якщо хочеш знати мою думку, але обходиться він з нею добре. Я його попередив: якщо колись її скривдить, я йому кабаку відірву й до крові його нею відлупцюю... Тобі вже час вертатися,— він від усієї душі ляснув Джона по спині.— Якщо ти тут ще трохи затримаєшся, твої там вирішать, що ми тебе зжерли.
— Тоді на світанку. За три дні. Спочатку хлопці.
— Я чув це вже десять разів, вороне. Можна подумати, що ми один одному не довіряємо,— сплюнув він.— Спочатку хлопці, ясно. Мамонти йдуть в обхід. Ти попередиш Східну варту. Я подбаю, щоб мої не билися й не штурхалися у вашій клятій брамі. Вишикуються, як каченятка. А я буду за качку. Ха! — Тормунд вивів Джона з намету.
День був ясний і безхмарний. Після двотижневої відсутності на небо повернулося сонечко, і Стіна на півдні височіла блакитно-біла і блискуча. Від старших людей у Чорному замку Джон чув приказку: «У Стіни настрій змінюється частіше, ніж у Божевільного Короля Ейриса»,— іноді казали вони, а іноді приказка звучала так: «У Стіни настрій змінюється частіше, ніж у жінок». Хмарного дня Стіна була мов з білого каменю вимурувана. Безмісячної ночі вона здавалася вугільно-чорною. За снігопаду вона була мов зі снігу виліплена. Проте в такі дні, як сьогодні, кригу ні з чим не можна було переплутати. В такі дні, як сьогодні, Стіна сяяла, як септонів кристал; сонце підсвічувало кожну шпарину та шкалубину, і на прозорих брижах танцювали крижані веселки. В такі дні, як сьогодні, Стіна була прегарна.
Біля коней стояв Тормундів найстарший син, розмовляючи зі Шкіряком. Вільні люди дали йому прізвисько Тореґ Тичка. Він був одного зросту зі Шкіряком, зате батька перевищував на цілий фут. Спиною до них грівся біля вогню Гарет на прізвисько Кінь, здоровань з Кротівки. Вони зі Шкіряком були єдині, кого Джон узяв з собою на переговори: якби приїхав більший гурт, могли б виникнути підозри, що Джон боїться, та й якби Тормунд хотів пролити кров, і двадцять вояків Джонові б не допомогло. Для захисту достатнього і Привида: деривовк здатен легко занюхати ворога, навіть якщо той ховає справжні наміри за посмішкою.
Але Привид десь побіг. Стягнувши чорну рукавичку, Джон заклав два пальці в рота і свиснув.
— Привиде! До мене!
Зненацька вгорі почулося ляскання крил. З гілки старого дуба злетів Мормонтів крук і всівся на Джонове сідло.
— Зерна,— закрукав він,— зерна, зерна, зерна.
— Ти теж за мною прив’язався? — Джон хотів зігнати птаха, але зрештою погладив по пір’ю. Крук скоса глянув на нього одним оком.
— Сноу,— пробурмотів він, багатозначно покивавши головою. І тут з-поміж дерев з’явився Привид разом з Вал.
«Вони немов рідні». Вал уся була в білому: білі вовняні штани, запхнуті у високі чоботи з вибіленої шкіри; білий ведмежий плащ, що застібався на плечі різьбленим ликом з віродерева, біла сорочка з кістяними ґудзиками. З рота вихоплювалася біла пара... але очі були блакитні, довга коса — кольору темного меду, а щоки розчервонілися від холоду. Давно вже Джон не бачив такої краси.
— Ви хотіли у мене вовка поцупити? — запитав він.
— А чом би й ні? Якби кожна жінка мала деривовка, чоловіки були б набагато ніжніші. Навіть ворони.
— Ха! — розреготався Тормунд Велетозгуб.— Навіть не намагайся переговорити цю красуню, лорде Сноу, вона занадто мудра для таких, як ми з тобою. Ліпше бігом кради її, поки Тореґ не прочухався й не вкрав її перший.
Як там той йолоп Аксель Флорент сказав про Вал? «Пишна дівчина, і мила з обличчя. Гарні стегна, гарні груди — все, щоб народжувати дітей». Це все правда, але в цій дикунці було набагато більше. Вона це довела, розшукавши Тормунда, що не вдалося навіть загартованим розвідникам Нічної варти. «Може, вона і не королівна, але вона стала б гідною дружиною для будь-якого лорда».
Одначе цей міст спалено давним-давно, і Джон сам підніс до нього смолоскип.
— Хай Тореґ спробує,— мовив він.— А я дав обітницю.
— Та їй це байдуже. Правда, дівчино?
Вал поплескала по довгому кістяному ножу в себе на боці.
— Ласкаво прошу лорда Ворона до себе у спальню будь-якої ночі, якщо він не боїться. Після оскоплення йому буде значно легше дотримуватися обітниці.
— Ха! — пирхнув знову Тормунд.— Чув, Тореже? Тримайся від цієї кралі подалі. Одну таку доньку я вже маю, другої мені не треба.
Хитаючи головою, ватажок дикунів пірнув назад у свій намет.
Поки Джон чухав Привида за вухом, Тореґ підвів Вал її коня. Вона й досі їздила на сірому гароні, якого їй дав Маллі перед від’їздом зі Стіни — кошлатого опецькуватого коника, сліпого на одне око. Розвертаючи його в напрямку Стіни, Вал запитала:
— Як поживає маленьке чудовисько?
— Виріс удвічі, відколи ви поїхали, і став утричі галасливіший. Коли просить цицьку, його чути у Східній варті,— відповів Джон, і собі сідаючи на коня.
Вал прилаштувалася поруч з ним.
— Отже... я привела вам Тормунда, як і обіцяла. Що тепер? Мене повернуть у камеру?
— Камера зайнята. Королівську вежу забрала собі королева Селіза. Пам’ятаєте Гардинову вежу?
— Це та, що от-от завалиться?
— Вона вже так валиться останні сто років. Я наказав підготувати для вас верхній поверх, міледі. Місця там більше, ніж у Королівській вежі, хоч, може, і не так вигідно. Але ж та вежа й не називається Гардиновим палацом.
— Я надаю перевагу свободі перед будь-якими вигодами.
— Ви маєте свободу в межах замку, але, на жаль, ви залишаєтеся полонянкою. Однак можу обіцяти, що небажані відвідувачі вас не потурбують. Гардинову вежу стережуть мої хлопці, а не люди королеви. А в коридорі біля входу ночує Вун-Вун.
— Велет-вартовий? Навіть Далла не могла таким похвалитися.
Дорогою за ними спостерігали Тормундові дикуни, визираючи з наметів і навісів під голими деревами. На кожного дорослого чоловіка припадало по троє жінок і стільки само дітлахів — худих, із запалими щоками й незмигними поглядами. Коли Манс Рейдер повів вільний народ у похід на Стіну, люди погнали за собою великі стада свиней і кіз, отари овець, але нині з тварин залишилися тільки мамонти. Якби ці велети не були такі люті, і їх порізали б на м’ясо, не сумнівався Джон. На кістках мамонта м’яса багацько.
А ще Джон побачив ознаки хвороб. Це його невимовно занепокоїло. Якщо навіть Тормундів загін голодує і хворіє, то що казати про ті тисячі дикунів, які пішли за Кумою Кротицею у Крутодім? «Скоро їх забере Котер Пайк. Якщо пощастило спіймати попутний вітер, може, він уже повертається у Східну варту, везучи з собою стільки вільних людей, скільки вмістилося на кораблі».