— То ви гарно з Тормундом домовилися? — поцікавилася Вал.
— Запитаєте у мене за рік. Попереду ще залишилося найважче. Мені ще треба переконати своїх з’їсти кашу, яку я тут заварив. Боюся, нікому вона не сподобається.
— Дозвольте допомогти.
— Ви вже допомогли. Привели Тормунда.
— Можу і більше зробити.
«А чом би й ні? — подумав Джон.— Усі ж переконані, що вона — королівна». Вал і гарна, як королівна, і на коні тримається так, наче на ньому й народилася. «Войовнича королівна,— подумав Джон,— а не ніжна панна, яка сидить у вежі, чеше коси й чекає на лицаря, який її врятує».
— Мушу повідомити королеву про цю домовленість,— сказав він.— Запрошую вас також з нею познайомитися — якщо, звісно, зможете примусити себе прихилити коліно.
Кепсько буде, якщо її світлість образиться, ще Джон і рота не встигне розтулити.
— Коли прихилятиму коліно, можна сміятися?
— Не можна. Це не гра. Наші народи розділяє ріка крові — давня, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з небагатьох, хто хоче пустити дикунів у королівство. І мені потрібно, щоб його королева підтримала мене у моїй справі.
З вуст Вал зникла грайлива усмішка.
— Даю вам слово, лорде Сноу. Перед вашою королевою я зіграю справжню дикунську королівну.
«Вона мені не королева,— хотів сказати він.— Якщо по правді, чекаю не дочекаюся, коли вона вже поїде. І, з ласки богів, забере з собою і Мелісандру».
Решту шляху проїхали в мовчанні, а поряд біг Привид. Мормонтів крук долетів з ними до брами, а коли вони спішилися, гайнув угору. Вперед пішов Кінь зі смолоскипом, освітлюючи дорогу в крижаному тунелі.
Коли Джон зі своїм загоном вийшов з південного боку Стіни, під брамою на нього чекав невеликий гурт чорних братів. Серед них був Ульмер з королівського лісу, і саме літній лучник вийшов говорити від імені решти.
— Даруйте, м’лорде, але хлопцям цікаво, що це означає. Мир, м’лорде? Чи кров і крицю?
— Мир,— відповів Джон Сноу.— За три дні Тормунд Велетозгуб поведе своїх людей за Стіну. Як друзів, а не ворогів. Хтось із них, може, навіть поповнить наші ряди, стане нам братом. І ми маємо гостинно їх прийняти. А тепер повертайтеся до своїх обов’язків. Мені потрібно побачитися з королевою Селізою,— сказав Джон і передав повіддя свого коня Шовку. Її світлість сприйме за образу, якщо він не зразу піде до неї.— А далі мені треба буде написати листи. Принеси в мої покої пергамент, пера й каламар з мейстерським чорнилом. Потім поклич Марша, Ярвика, септона Селадара і Клайдаса...— (Селадар буде напідпитку, а Клайдас — поганенька заміна справжньому мейстру, але кращих Джон не має. «Поки не повернеться Сем»).— І північан. Флінта і Норі. Шкіряче, ви теж маєте бути присутні.
— Гоб пече цибулеві пироги,— сказав Шовк.— Може, запросити всіх до вас на вечерю?
Джон мить поміркував.
— Ні. Перекажи їм, щоб зустрілися зі мною на Стіні на заході сонця... Міледі,— обернувся він до Вал.— Прошу, ходімо зі мною.
— Ворон наказує — бранка має коритися,— жартівливо відгукнулася вона.— Ця ваша королева, мабуть, люта, якщо при зустрічі з нею у дорослих чоловіків підгинаються ноги. Може, мені слід було вдягнути кольчугу замість вовни й хутра? Це вбрання мені подарувала Далла, не хочу заляпати його кров’ю.
— Якби словами можна було різати до крові, тоді у вас був би привід непокоїтися. Але, гадаю, вашому вбранню нічого не загрожує, міледі.
Вони рушили до Королівської вежі по щойно прочищеній стежці поміж двох стін брудного снігу.
— Подейкують, у вашої королеви велика чорна борода.
Джон розумів, що не можна усміхатися, але не стримався.
— Тільки вуса. Ріденькі вусики. Можна волосинки полічити.
— Шкода.
Попри всі розмови про те, як вона хоче чимшвидше стати господинею власного палацу, королева Селіза не квапилася залишати зручний Чорний замок заради тіней Ночефорту. На вході у вежу, певна річ, стояла варта з чотирьох гвардійців: двоє знадвору на сходах, двоє всередині біля жаровні. Старшим був сер Патрек з Королівської Гори, вбраний у лицарські біло-блакитно-сріблясті обладунки і плащ, всіяний п’ятикутними зірками. Коли сера Патрека представили Вал, він опустився на одне коліно й поцілував їй рукавичку.
— Ви вродливіша, ніж кажуть, королівно,— заявив він.— Королева багато розповідала про вашу красу.
— Це дивно, бо ми з нею не знайомі,— озвалася Вал і поплескала сера Патрека по голові.— Підйом, пане укліннику. Підйом, підйом.
Говорила вона, як до собаки.
Джон ледве стримав сміх. З кам’яним обличчям він повідомив лицарю, що вони прийшли на аудієнцію до королеви. Сер Патрек відіслав одного з гвардійців нагору запитати, чи прийме їх її світлість.
— Але вовк залишиться тут,— мовив сер Патрек.
Джон не здивувався. Привид нервував королеву майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун.
— Привиде, лишайся.
Її світлість шила біля вогню, а блазень танцював під одному йому чутну музику, і бубонці на його рогах дзенькали.
— Ворон, ворон,— скрикнув Картатий, побачивши Джона.— На дні морському круки білі, як сніг. Знаю, знаю, о-о-о!
Королівна Ширін скрутилася на підвіконні, натягнувши каптур, щоб заховати спотворене сіролускою обличчя.
Леді Мелісандри не було. Джон зрадів. Рано чи пізно доведеться зустрітися з червоною жрицею, але краще не в присутності королеви.
— Ваша світлосте,— опустився він на одне коліно. Вал наслідувала його приклад.
Королева Селіза відклала шитво.
— Можете підвестися.
— З ласки вашої світлості, дозвольте представити вам леді Вал. Її сестра Далла була...
— ...матір’ю отого писклявого немовляти, яке не дає нам спати ночами. Я знаю, хто вона така, лорде Сноу,— пирхнула королева.— Вам пощастило, що вона повернулася раніше за мого царственого чоловіка, бо було б вам непереливки. Непереливки, запевняю.
— Ви — дикунська королівна? — запитала Ширін у Вал.
— Мене так називають,— озвалася Вал.— Моя сестра була дружиною Манса Рейдера, короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина.
— А я також королівна,— заявила Ширін,— але у мене ніколи не було сестри. Колись був двоюрідний братик, але він поплив за море. Він був простий байстрюк, але мені подобався.
— Ну чесне слово, Ширін,— мовила її мати,— не думаю, що лорд-командувач прийшов слухати про Робертових байстрюків. Картатий, будь чемним блазнем і заведи королівну в її кімнату.
Бубонці в нього на шапці задзеленчали.
— Ходім, ходім,— заспівав блазень.— Ходім зі мною на дно морське, ходім, ходім, ходім.
Узявши королівну за руку, він підстрибом повів її геть з кімнати.
— Ваша світлосте,— заговорив Джон,— ватажок вільного народу погодився на мої умови.
Королева Селіза ледве помітно кивнула.
— Мій лорд-чоловік завжди хотів дати притулок цим диким людям. Якщо вони згодні триматися королівського миру й королівського закону, їм раді в нашому королівстві,— вона на мить піджала губи.— Мені сказали, з ними теж є велети.
— Майже двісті, ваша світлосте,— відповіла Вал.— І понад вісімдесят мамонтів.
— Жахливі істоти,— здригнулася королева. Важко було сказати, про кого вона — про велетів чи про мамонтів.— Хоча ці тварини можуть принести користь у битвах мого лорда-чоловіка.
— Так, ваша світлосте,— мовив Джон,— але мамонти такі великі, що через браму їм не пройти.
— А браму не можна розширити?
— Думаю... не варто цього робити.
— Як скажете,— пирхнула Селіза.— Без сумніву, ви на цьому краще розумієтеся. Де ви збираєтеся оселити цих дикунів? Безперечно, у Кротівці не поміститься ще... скільки їх?
— Чотири тисячі, ваша світлосте. Вони допоможуть нам заповнити покинуті замки, щоб краще обороняти Стіну.