«Спитайте Джаноса Слінта».
— Тормунд Велетозгуб мене точно не схоче випробувати. У ваших очах я, певно, видаюся зеленим хлопчаком, лорде Норі, але я — син Едарда Старка.
Однак навіть це не заспокоїло лорда-стюарда.
— Ви кажете, хлопці служитимуть зброєносцями. Сподіваюся, лорд-командувач не збирається віддати їх на військову науку?
Джон аж скипів од гніву.
— Ні, мілорде, я посаджу їх шити мереживні трусики. Звісно ж, ми віддамо їх на військову науку. А ще їм доведеться збивати масло, рубати дрова, чистити стайні, виливати нічні горщики, бігати з повідомленнями... але між цими завданнями вони тренуватимуться вправлятися зі списом, мечем і луком.
Марш почервонів ще дужче.
— Нехай пробачить лорд-командувач мою прямоту, але я не знаю, як пом’якшити свої слова. Те, що ви пропонуєте, ніщо як державна зрада. Вісім тисяч років вояки Нічної варти стояли на Стіні, воюючи з дикунами. А тепер ви хочете пустити їх на наш бік, прихистити їх у наших замках, годувати їх, одягати і вчити воювати. Лорде Сноу, невже мені потрібно вам нагадувати? Ви дали обітницю.
— Знаю я свою обітницю,— сказав Джон і процитував: — «Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу». Ви такі самі слова промовляли, коли самі давали обітницю?
— Такі самі, як добре знає лорд-командувач.
— Ви впевнені, що я нічого не забув? Щось про правителів і право, щось про те, як ми маємо боронити кожен фут землі й чіплятися за кожен зруйнований замок? Є там такі слова? — запитав Джон і почекав на відповідь. Ніхто не озвався.— «Я — щит, який боронить людську державу». Ось головні слова. А скажіть-но мені, мілорди, хіба дикуни не люди?
Бовен Марш розтулив рота. Але так і не зронив ані слова. По шиї в нього поповз багрянець.
Джон Сноу відвернувся. Останнє сонячне світло почало блякнути. Джон спостерігав, як червоні тріщини на Стіні спочатку сіріють, а потім і чорніють, перетворюючись із вогненних рисок на крижані чорні річки. Унизу леді Мелісандра, певно, вже розпалює свої вогнища, виспівуючи: «Царю світла, оборони нас, ніч-бо темна і повна жахіть».
— Зима на підході,— нарешті мовив Джон, порушуючи ніякове мовчання,— а з нею і білі блукальці. Ми зупинимо їх на Стіні. Стіна постала тут, щоб їх зупиняти... але на Стіні потрібні люди. Обговорення закінчене. Нам ще багато чого треба зробити, перш ніж ми відчинимо браму. Тормунда і його людей треба буде нагодувати, одягнути, розмістити. Серед людей є хворі, яким потрібне лікування. Цим займетеся ви, Клайдасе. Врятуєте скількох зможете.
Клайдас закліпав туманними рожевими очима.
— Я постараюся, Джоне. Тобто лорде-командувачу.
— Слід підготувати всі вози й фургони, щоб перевезти вільний народ у їхні нові домівки. Отеле, цим займетеся ви.
— Так, лорде-командувачу,— скривився Ярвик.
— Лорде Бовене, а ви зберете заплату. Золото і срібло, бурштин, гривни і браслети і намиста. Розсортуєте, порахуєте і подбаєте, щоб вони без пригод дісталися Східної варти.
— Так, лорде Сноу,— відповів Бовен Марш.
А Джон Сноу подумав: «Вона сказала — крига і кинджали в темряві. Червона мерзла кров і оголена криця». Робоча рука стислася в кулак. Здіймався вітер.
Cepci
Ніч у ніч ставало дедалі холодніше.
У камері не було ні коминка, ні жаровні. Єдине віконце було надто високе, щоб визирнути, і надто мале, щоб у нього протиснутися, проте достатнє, щоб впустити холод. Серсі подерла першу сукню, яку їй принесли, вимагаючи, щоб їй повернули старий одяг, але тільки змушена була мерзнути гола. Коли їй принесли іншу сукню, вона натягнула її через голову й подякувала, мало не вдавившись словами.
Вікно пропускало і звуки. Тільки так королева могла здогадатися, що саме відбувається у місті. Септи, які приносили їй їсти, нічого не розповідали.
Її це дратувало. По неї прийде Джеймі, але як вона дізнається, що він уже прибув? Серсі сподівалася, що він не втне дурницю й не помчить, випереджаючи військо. Йому знадобляться всі мечі, щоб здолати обшарпану орду бідарів, які оточили Великий септ. Серсі часто запитувала про свого брата-близнюка, але тюремниці не відповідали. Питала вона і про сера Лораса. За останніми звістками лицар квітів помирав у Драконстоні від рани, яку отримав, коли брав замок. «Помирай уже,— думала Серсі,— і швиденько». Смерть хлопця означатиме вільне місце в королівській варті, й це може стати її спасінням. Але септи мовчали про сера Лораса так само, як і про Джеймі.
Лорд Кайберн став її останнім і єдиним відвідувачем. Її світ змалів до чотирьох людей: її самої і трьох тюремниць, побожних і непохитних. Септа Юнелла, ширококоста і мужикувата, мала натруджені руки і негарне, вічно нахмурене обличчя. У септи Моелли було жорстке біле волосся, зморшкувате обличчя й маленькі злі очиці, вічно підозріливо примружені й гострі, як лезо сокири. Септа Сколера була товста й невисока, з великою пазухою і оливковою шкірою, і вічно пахла квасним, як підкисле молоко. Вони приносили їй їсти й пити, виливали нічний горщик, що кілька днів забирали сукню прати, лишаючи її кулитися під ковдрою, поки сукню не повернуть. Іноді Сколера читала їй із «Семикутної зірки» або «Священного молитовника», але в іншому жодна з них не розмовляла з Серсі й не відповідала на її питання.
Вона ненавиділа і зневажала їх усіх трьох майже так само, як ненавиділа і зневажала чоловіків, які її зрадили.
Фальшиві друзі, зрадливі слуги, чоловіки, які присягалися у невмирущому коханні, навіть рідня — усі вони покинули її в годину найбільшої скрути. Озні Кетлблек, цей слабак, під батогами зламався й наговорив верховному горобцю повні вуха таємниць, які мав забрати з собою в могилу. Його брати, ця вулична голота, яку Серсі вивищила, просто сидять і пальцем не кивнуть. Оран Вотерз, її адмірал, втік у відкрите море з усіма дромонами, які вона для нього збудувала. Ортон Мерівезер бігом повернувся в Довгостіл, забравши з собою і свою дружину Тейну, яка в ці жахливі часи лишалася єдиною вірною подругою королеви. Гарис Свіфт і великий мейстер Пайсел покинули її в ув’язненні, віддавши королівство людям, які змовилися проти неї. Мірин Трант і Борос Блаунт, присяжні оборонці короля, просто щезли. Навіть кузен Лансель, який раніше переконував, що кохає Серсі, став одним з її обвинувачів. Дядько відмовився допомагати їй правити, а вона ж бо хотіла зробити його королівським правицею.
А Джеймі...
Ні, в це вона не могла повірити, відмовлялася вірити. Щойно він дізнається про її лихо, одразу з’явиться тут. «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди». Кайберн присягався, що все зробить, аби її лист потрапив у руки її брата-близнюка, який зараз у приріччі зі своїм військом. Одначе Кайберн більше не приходив. Звідки їй знати — може, він уже мертвий, а голова його десь на кілку над брамою Червоної фортеці. А може, він гниє в чорній камері під Червоною фортецею, а лист так і лишився невідісланим. Королева питала про нього сто разів, але полонителі нічого не відповідали. Одне Серсі знала напевне: Джеймі так і не приїхав.
«Поки що,— запевнила вона себе.— Але скоро приїде. А коли він приїде, верховний горобець зі своїми сучками інакшої заспіває».
Вона ненавиділа безпомічність.
Вона пробувала погрожувати, але її погрози сприймалися з кам’яними обличчями і пропускалися повз вуха. Вона пробувала наказувати, але її накази ігнорувалися. Вона зверталася до Материного милосердя, покликаючись на природне співчуття жінки до жінки, але три висохлі септи, мабуть, відмовилися від свого жіночого єства, коли давали обітницю. Вона пробувала причарувати їх, розмовляючи лагідно, смиренно приймаючи чергову наругу. Септи лишалися непохитні. Вона пропонувала винагороду, обіцяла прощення, почесті, золото, місце при дворі. Її обіцянки сприймалися так само, як і погрози.