Сер Баристан почувався дуже втомленим і дуже старим. «Куди поділося стільки років?» Останнім часом, опускаючись навколішки попити води з басейну, він бачив у водних глибинах обличчя незнайомця. Коли вперше з’явилися ці зморшки навколо блакитних очей? Давно вже чуприна, що була як сонце, стала як сніг? «Роки й роки тому, старий. Десятиліття».
Але здавалося, буквально вчора його висвятили в лицарі після турніру на Королівському Причалі. Він досі пам’ятав дотик меча короля Ейгона до свого плеча — легкий, як дівочий поцілунок. Коли сер Баристан промовляв обітницю, слова застрягали йому в горлі. Увечері на бенкеті він їв вепрячі реберця, засмажені по-дорнському з драконячим перцем,— такі гострі, що горіло в роті. Минуло сорок сім років, а той смак і досі не вивітрився з пам’яті, й водночас сер Баристан не зміг би пригадати, чим вечеряв десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всіх Сімох Королівств. «Вареною собачатиною, швидше за все. Чи ще якоюсь отакою гидотою, не кращою на смак».
Уже не вперше Селмі чудувався дивній долі, яка завела його сюди. Він — лицар Вестеросу, родом зі шторхмових земель і Дорнського прикордоння; його місце в Сімох Королівствах, а не на спекотному узбережжі Невільничої бухти. «Я приїхав, щоб доправити Данерис додому. Але втратив її, як втратив її батька і її брата. І навіть Роберта. Я і його підвів».
Можливо, Гіздар мудріший, ніж сер Баристан гадає. «Десять років тому я б відчув, що саме замислила Данерис. Десять років тому я б діяв швидше й устиг її зупинити». Натомість, коли вона стрибнула в яму, він причмелено застиг, тільки гукаючи її ім’я, а на пломенистий пісок вибіг, коли було вже запізно. «Я постарів і став забарний». Не дивно, що Нагарис жартівливо прозвав його сером Дідусем. «Встиг би сам Дааріо зреагувати швидше, якби того дня був біля королеви?» Селмі майже напевно знав відповідь на це питання, хоч як йому та відповідь не подобалася.
Вночі йому це все наснилося: Бельвас навколішках блює кров’ю і жовчю, Гіздар підбурює драконоборців, налякані люди тікають, штовхаються на сходах, перелазять одне через одного, верещать і горлають. А Данерис...
«Її коси були охоплені полум’ям. Ось вона, стискаючи батіг у руці, кричить, а ось уже летить, сидячи на спині дракона». Серові Баристану понабивалося в очі піску, який летів з-під крил Дрогона, коли той відірвався від землі, однак крізь пелену сліз Селмі бачив, як велетенська тварина вилетіла з ями, ляскаючи крилами по плечах бронзових бійців при брамі.
Решту він дізнався згодом. На виході була страшенна тиснява. Нажахані запахом дракона, коні від страху ставали дибала, хвицаючи підкутими копитами. Юрма перевертала торгівельні ятки й паланкіни, збивала з ніг і затоптувала людей. Хтось метав списи, хтось стріляв з арбалетів. Дехто навіть поцілив. Дракон дико звивався в повітрі, рани димилися, а дівчина чіплялася йому за спину. А потім він плюнув вогнем.
До кінця дня і майже всю ніч бронзові бестії збирали трупи. Підрахунок засвідчив, що загинуло двісті чотирнадцять людей, ще втричі більше обгоріло й було поранено. На той час Дрогон уже полетів геть з міста, востаннє його бачили над Скагазаданом — він прямував на північ. Не знайшлося і сліду Данерис Таргарієн. Дехто присягався, що бачив, як вона впала. Інші наполягали, що дракон забрав її, щоб зжерти. «Вони всі помиляються».
Сер Баристан знав про драконів тільки з дитячих казок, але він знав Таргарієнів. Данерис летіла верхи на драконі, як за старих часів літав на Балеріоні Ейгон.
— Може, вона полетіла додому,— вголос сказав він сам собі.
— Ні,— тихо пробурмотів хтось позаду нього.— Вона б так не вчинила, сер. Вона б не полетіла додому без нас.
Сер Баристан обернувся.
— Місанді! Дитинко, стільки ти вже тут стоїш?
— Недовго. Вибачте, що потурбувала,— мовила вона й мить повагалася.— З вами хотів би поговорити Скагаз мо Кандак.
— Гирявий? Ти з ним розмовляла?
Ні, це було б необачно, необачно. Між Скагазом і королем — глибока ворожнеча, і дівчинка не така дурна, щоб цього не розуміти. Скагаз відкрито заперечував проти шлюбу королеви, і цього факту Гіздар не забув.
— Він тут? У піраміді?
— Коли захоче. Приходить і йде на власний розсуд, сер.
«Авжеж. Ну звісно».
— Хто тобі сказав, що він хоче зі мною перемовитися?
— Вояк з бронзових бестій. У масці сови.
«Це розмовляючи з тобою, він був у масці сови. А насправді він може бути шакалом, тигром, лінивцем». Від самого початку сер Баристан терпіти не міг тих масок, а тим паче зараз. Чесні люди не повинні ховати обличчя. А Гирявий...
«Про що він узагалі думає?» Потому як Гіздар передав командування бронзовими бестіями своєму родичу Маргазу зо Лораку, Скагаза призначили хранителем ріки; це означало відповідальність за перевози, драгування, зрошувальні канали на п’ятдесят льє вздовж Скагадазана, але Гирявий відмовився від цієї стародавньої почесної посади, як описав її Гіздар, і вирішив повернутися у скромну піраміду Кандаків. «Коли немає королеви, щоб його захистити, він дуже ризикує, приходячи сюди». А якщо побачать, що сер Баристан розмовляє з ним, підозра може впасти і на лицаря.
Селмі це все не сподобалося. Це тхнуло облудою, змовою, брехнею й інтригами, які плетуться в темряві,— усім тим, що Селмі сподівався залишити в минулому разом з Павуком, лордом Мізинчиком та іже з ними. Баристан Селмі не був великим книголюбом, але він частенько проглядав сторінки Білої книги, в якій записані діяння всіх його попередників. Серед них були герої, були слабаки, були шахраї і боягузи. Але здебільшого то були просто люди — меткіші й дужчі за більшість, вправніші зі щитом і мечем, але все одно піддатливі гордощам, амбіціям, хоті, коханню, гніву, ревнощам, жадобі золота, прагненню влади та всім іншим порокам, притаманним іншим смертним. Найкращі подолали свої вади, виконали свій обов’язок і загинули з мечем у руках. Найгірші...
«Найгірші гралися у гру престолів».
— Зможеш знову розшукати ту сову? — запитав сер Баристан у Місанді.
— Можу спробувати, сер.
— Перекажи йому, що я побалакаю з... з нашим другом... поночі в стайні,— мовив він. Після заходу сонця центральний вхід у піраміду замикався. А в стайні в такий час буде тихо.— Тільки постарайся впевнитися, що це та сама сова.
Не дуже добре буде, якщо Місанді заговорить не до тієї бронзової бестії.
— Розумію.
Місанді вже розвернулася йти геть, але на мить завагалася й мовила:
— Подейкують, юнкайці оточили місто скорпіонами: якщо Дрогон повернеться, стрілятимуть у небо залізними стрілами.
Сер Баристан теж таке чув.
— Дуже нелегко вбити дракона в небі. У Вестеросі чимало людей намагалося збити Ейгона і його сестер. Але нікому це так і не вдалося.
Місанді кивнула. Важко було сказати, чи ці слова її заспокоїли.
— Гадаєте, її розшукають, сер? Зелені луки неозорі, а дракон у небі не лишає слідів.
— Аґо й Рахаро — кров од крові королеви... та й кому знати Дотрацьке море краще за дотраків? — Селмі стиснув її за плече.— Якщо її можна знайти, вони її знайдуть.
«Якщо вона ще жива». У травах ходять інші хали — комонники з халасарами, які налічують десятки тисяч вершників. Але дівчинці зовсім необов’язково таке чути.
— Я знаю, ти її любиш. Присягаюся, я її захищу.
Його слова, здавалося, трохи втішили дівчинку. «От тільки словеса — це суховій,— подумав сер Баристан.— Як можу я захистити королеву, коли я не з нею?»
Баристан Селмі пережив чимало королів. Народився він під час неспокійного правління Ейгона Маловірогідного, якого так любили прості люди, й отримав лицарство з його рук. Коли Селмі було двадцять три роки, у Війні дев’ятипенсових королів він зарубав Мейліса Монстра, і Ейгонів син Джейгейрис одягнув на нього білого плаща. В тому-таки плащі Селмі стояв поряд із Залізним троном, коли божевілля поглинало Джейгейрисового сина Ейриса. «Стояв, дивився, слухав — і нічого не робив».
Ні, не так. Це несправедливо. Він дещо робив — виконував свій обов’язок. Бувало, ночами сер Баристан замислювався, чи не занадто добре він виконував той свій обов’язок. Він дав обітницю перед очима богів і людей, честь не дозволяла йому зламати її... але дотримуватися обітниці в останні роки правління короля Ейриса стало неймовірно важко. Він бачив речі, які боляче згадувати, й неодноразово замислювався, скільки насправді крові має на своїх руках. Якби він не поїхав у Сутінь-діл рятувати Ейриса з підземель леді Дарклін, король міг би там і померти під час спроби Тайвіна Ланістера взяти місто штурмом. Тоді на Залізний трон зійшов би королевич Рейгар і, може, зцілив би королівство. Сутінь-діл став для Селмі зоряним часом, але залишив по собі гіркий присмак.