Але здебільшого його ночами переслідували поразки. «Джейгейрис, Ейрис, Роберт. Троє мертвих королів. Рейгар, який міг стати кращим королем за всіх них. Князівна Елія з дітьми. Немовлятко Ейгон, Рейніс із її кошеням». Усі вони мертві, а він, який присягався їх захищати, і досі живий. А тепер Данерис, його ясна дівчинка-королева. «Вона не померла. Ніколи не повірю».
Вечір приніс серові Баристану можливість ненадовго забути про сумніви. Його він провів у тренувальній залі на третьому поверсі піраміди, працюючи з хлопцями — навчаючи їх мистецтва щита й меча, коня і списа... і лицарського кодексу, завдяки якому лицар відрізняється від звичайного бійця у кублі. Коли Селмі не стане, Данерис знадобляться нові захисники — її ровесники, і сер Баристан має твердий намір їх підготувати.
Тренував він хлопців віком од вісьмох до двадцятьох років. Коли починав, їх було понад шістдесят, але багатьом навчання не давалося. Нині їх залишилося менше половини, але кількоро подають великі надії. «Оскільки непотрібно захищати короля, можу присвятити більше часу їхньому тренуванню»,— збагнув Селмі, переходячи від пари до пари, спостерігаючи, як вони атакують одне одного тупими мечами та списами з заокругленими кінчиками. «Хоробрі хлопці. Прості, але з них вийдуть добрі лицарі, й усі вони люблять королеву. Якби не вона, всі вони зрештою опинилися б у бійцівських кублах. Король Гіздар має своїх бійців, а Данерис матиме лицарів».
— Тримай щита вище,— крикнув він.— Ану покажи, як рубаєш. А тепер разом. Знизу, згори, знизу, знизу, згори, знизу...
Увечері Селмі виніс свою просту вечерю на терасу королеви і їв, милуючись сонячним заходом. У фіолетовому присмерку один по одному запалювалися вогні у великих східчастих пірамідах, а різнокольорова цегла Міріна сіріла й чорніла. Внизу на вулицях і у провулках збиралися тіні, зливаючись у ставки й річки. У присмерку місто здавалося спокійним, навіть чарівним. «Не мир це забезпечив, а пошесть»,— сказав собі літній лицар з останнім ковтком вина.
Йому не хотілося привертати до себе увагу, отож він, закінчивши вечеряти, перевдягнувся, змінивши придворний білий плащ королівської варти на брунатну подорожню опанчу з каптуром, як у простих містян. Меч і кинджал лишив на поясі. «Може, це пастка». Він дуже мало довіряв Гіздарові, а ще менше — Резнакові мо Резнаку. Можливо, за цим стоїть напахчений сенешаль, який намагається заманити сера Баристана на таємну зустріч, щоб там схопити і його, і Скагаза й обвинуватити у змові проти короля. «Якщо Гирявий наговорить на державну зраду, я не матиму вибору — доведеться його арештувати. Гіздар — консорт моєї королеви, хай мені це й не подобається. Я маю обов’язки перед ним, а не перед Скагазом».
Але чи так це?
Найперший обов’язок королівської варти — захищати короля від кривди й небезпеки. Білі лицарі присягаються виконувати накази короля, берегти його таємниці, давати поради, якщо попросять, і мовчати, якщо їх ніхто не питає, а також виконувати його бажання й захищати ім’я і честь короля. Строго кажучи, король сам вирішує, чи поширюється захист королівської варти на інших членів родини, навіть королівської крові. Деякі королі вважали правильним доручати королівській варті захист своїх жінок і дітей, братів і сестер, тіток і дядьків, інших близьких і далеких родичів, а іноді навіть своїх коханок, наложниць і байстрюків. А інші для такої мети використовували придворних лицарів і солдатів, а своїх сімох воліли тримати під рукою, для своєї особистої охорони.
«Якби це королева наказала мені захищати Гіздара, я не мав би вибору — мусив би скоритися». Але Данерис Таргарієн навіть для себе не зібрала справжньої королівської варти, а тим паче не давала ніяких наказів щодо свого консорта. «Світ був простіший, коли наді мною був лорд-командувач, який вирішував такі питання,— подумав Селмі.— Тепер я сам — лорд-командувач, і дуже важко вирішити, яка путь істинна».
Нарешті здолавши останній марш сходів, він опинився в безлюдних коридорах, освітлених смолоскипами, усередині товстостінної цегляної піраміди. Велика брама була замкнена на засув, як Селмі й очікував. При брамі чатувало четверо бронзових бестій усередині та ще четверо ззовні. Саме їх літній лицар і бачив — кремезних чоловіків у масках вепра, ведмедя, миші-полівки й мантикори.
— Все тихо, сер,— сказав йому ведмідь.
— Щоб так і далі було.
Сер Баристан частенько робив нічний обхід, перевіряючи, що піраміда в безпеці.
У глибині піраміди стояло на чатах ще четверо бронзових бестій, охороняючи залізні двері в яму, де були прикуті Вісеріон і Рейгал. Світло відблискувало від їхніх масок — мавпи, барана, вовка, крокодила.
— Їх нагодували? — запитав сер Баристан.
— Так, сер,— озвалася мавпа.— Отримали по вівці.
«Надовго цього вистачить?» Дракони росли, і ріс їхній апетит.
Час було розшукати Гирявого. Сер Баристан, проминувши слонів і сріблясту кобилу королеви, пішов у кінець стайні. Один з віслюків заревів, а кількоро коней заворушилося, коли на них упало світло ліхтаря. В цілому ж тут було темно й тихо.
З порожнього стійла випірнула тінь і перетворилася на чергову бронзову бестію, вдягнену в складчасту чорну спідницю, поножі й рельєфний нагрудник.
— Кіт? — здивувався Баристан Селмі, побачивши під каптуром бронзову маску. Коли Гирявий командував бронзовими бестіями, він надавав перевагу зміїній голові, владній і застрашливій.
— Коти гуляють де завгодно,— озвався знайомий голос Скагаза мо Кандака.— Ніхто на них і не дивиться.
— Якщо Гіздар дізнається, що ви тут...
— А хто йому скаже? Маргаз? Маргаз дізнається тільки те, що хочеться мені. Бестії досі служать мені. Не забувайте про це,— сказав Гирявий; голос його приглушувала маска, але Селмі відчув у ньому гнів.— Я знаю, хто отруйник.
— Хто?
— Гіздарів кондитер. Ім’я його вам нічого не скаже. Цей чоловік — простий найманець. Сини гарпії викрали його доньку й пообіцяли повернути її цілою і неушкодженою, щойно королева помре. Данерис врятували Бельвас і дракон. А дівчинку ніхто не врятував. Її повернули батькові серед ночі, розрубану на дев’ять шматків. По одному шматку на кожен рік, який вона прожила.
— Навіщо? — Селмі досі мучили сумніви.— Сини гарпії припинили вбивства. Гіздарів мир...
— ...удаваний. Ні, не від самого початку. Юнкайці боялися нашу королеву, незаплямованих, драконів. Ці землі вже бачили драконів. Юрхаз зо Юнзак добре вчив історію і тому все розумів. Гіздар також. То чом би не укласти мир? Данерис цього і хотіла, вони це бачили. Слід було їй тоді піти з військом в Астапор,— мовив Скагаз і нахилився ближче.— Але так було спочатку. Події в кублі все змінили. Данерис зникла, Юрхаз мертвий. Замість одного старого лева тепер маємо зграю шакалів. Кривавобородий... не хоче він ніякого миру. І це ще не все. Є дещо гірше. Волантис вислав проти нас свій флот.
— Волантис...— у Селмі почала поколювати робоча рука. «Ми уклали мир з Юнкаєм. Не з Волантисом».— Ви впевнені?
— Впевнений. Мудре панство знає. І їхні друзі також. Гарпія, Резнак, Гіздар. І коли волантисяни припливуть, король відчинить перед ними браму. Всі, звільнені Данерис, знову потраплять у рабство. В кайдани закують навіть декого з тих, хто ніколи не знав рабства. Ви можете закінчити свої дні в бійцівському кублі, старий. І Храз зжере ваше серце.
У Селмі бухало в голові.
— Слід повідомити Данерис.
— Спочатку бажано її знайти,— мовив Скагаз і схопив його за руку. Пальці в нього були залізні.— Ми не можемо чекати на неї. Я вже поговорив з вільним братством, з материними мужами і з міцними щитами. Вони не вірять Лораку. Ми мусимо перемогти юнкайців. Але нам потрібні незаплямовані. Сірий Черв’як послухається вас. Поговоріть з ним.