— Хочу побалакати з Гризуном. І перекажи Ральфові Кульзі, Безкровному Томові й Чорному Вівчарю ось що: всіх мисливців відкликати, весь табір до світанку згорнути. Повантажити стільки фруктів, скільки зможете зібрати, загнати на борт усіх свиней. За потреби можна їх буде зарізати. Тут залишається «Акула» — якщо припливе ще хтось, вона повідомлятиме, куди ми вирушили.
«Акулу» все одно треба ремонтувати — після штормів від неї залишився сам каркас. Відтак флот зменшиться до п’ятдесяти трьох кораблів, але на то нема ради.
— Флот відпливає завтра з вечірнім припливом.
— Як накажете,— відгукнувся Вульф,— але ще один день може принести ще один корабель.
— Ага. А десять днів можуть принести десять кораблів, а можуть жодного. Ми й так змарнували забагато днів, видивляючись вітрила. Перемога буде навіть приємніша, якщо ми здобудемо її меншим флотом.
«До того ж я повинен дістатися королеви драконів раніше за волантисян».
У Волантисі він бачив, як галери вантажать провізію. Ціле місто, здавалося, п’яне. Матроси, солдати й ремісники танцювали на вулицях з панами й товстими купцями, а в усіх заїздах і винарнях піднімали кубки за нових тріархів. Розмови точилися тільки про золото, коштовності й рабів, які рікою хлинуть у Волантис, щойно помре королева драконів. Віктаріон Грейджой зміг витримати це тільки один день: сплативши за харч і воду золоту ціну (нехай це і ганебно), він знову вивів кораблі в море.
Шторми розпорошать і затримають волантисян, як це сталося з Віктаріоновими кораблями. Якщо доля буде ласкава, чимало з їхніх бойових суден потоне або зіб’ється з курсу. Але не всі. Нема таких добрих богів, і ті зелені галери, яким вдалося заціліти, уже, може, обігнули Валірію. «Вони попливуть на північ до Міріна і Юнкая — великі бойові дромони, повні солдатів-рабів. Якщо бог штормів пощадив їх, вони могли вже увійти в затоку Зажури. Триста кораблів, а може, і п’ятсот». Їхні союзники вже під Міріном: юнкайці й астапорці, представники Нового Гіса, Карта, Толоса й один бог штормів знає ще яких земель, навіть власні мірінські бойові судна, які повтікали з міста перед його падінням. І проти них усіх Віктаріон має п’ятдесят чотири кораблі. П’ятдесят три без «Акули».
Вороняче Око проплив півсвіту, грабуючи й мародерствуючи від Карта до Гінкодеревного Городка, заходячи в далекі нечестиві порти, куди плавають тільки божевільні. Юрон навіть насмілився заплисти в Курне море й не загинути. «І все це з одним-єдиним кораблем. Якщо він здатен надурити богів, то зможу і я».
— Так, капітане,— сказав Вульф Одновухий. Він і близько не рівня Ньютові Голяру, але Ньюта вкрав Вороняче Око. Зробивши його лордом Дубового Щита, брат відібрав у Віктаріона найкращого вояка.— Ми ще пливемо у Мірін?
— А куди ж? Королева драконів чекає на мене у Міріні.
«Найчарівніша жінка на світі, якщо можна вірити моєму братові.
Коси в неї сріблясто-золоті, а очі аметистові».
Чи можна сподіватися, що Юрон казав правду? Хтозна. Цілком вірогідно, дівчина виявиться хвойдою з поритим віспою обличчям і цицьками до колін, а «дракони» — фарбованими ящірками з боліт Соторіоса. «Але якщо вона саме така, як запевняє Юрон...» Про красу Данерис Таргарієн вони чули з вуст і піратів на Східцях, і товстих купців у Старому Волантисі. Може, це й правда. Та і Юрон зовсім не збирається дарувати її Віктаріонові — він хоче її для себе. «Він посилає мене, як слугу, привезти її. Ото він завиє, коли я заберу її собі». А хлопці хай буркочуть. Вони запливли задалеко і втратили забагато, щоб Віктаріон міг повернутися назад без трофея.
Залізний капітан стиснув кулак.
— Іди подбай, щоб усі мої накази були виконані. І розшукай мейстра, де там він ховається, й заклич до мене в каюту.
— Ага,— кивнув Вульф і покульгав геть.
Віктаріон Грейджой знов обернувся до носа корабля, щоб окинути поглядом свій флот. У морі юрмилися лодії, згорнувши вітрила й осушивши весла,— стояли на якорі або на березі в білому піску. Острів Кедрів. І де всі кедри? Схоже, їх затопило ще чотириста років тому. Віктаріон сходив на берег з дюжину разів на полювання, але не побачив жодного кедра.
Схожий на дівчину мейстер, якого Юрон нав’язав йому ще у Вестеросі, запевняв, що колись це місце називалося «островом Сотні Битв», проте люди, які воювали в тих битвах, перетворилися на прах багато століть тому. «Його б назвати островом Мавп». Були тут і свині: таких великих чорних вепрів залізнородні в житті не бачили, а в заростях чимало писклявих поросят, які не бояться людей. «Але вони потроху вчаться». Трюми Залізного флоту поступово заповнюються копченими окостами, солониною і шинкою.
А от мавпи... це була якась навала. Віктаріон заборонив морякам приносити на кораблі це бісівське поріддя, однак ними вже кишіла половина суден, навіть його власна «Залізна перемога». Він бачив їх і зараз: перелітали з рангоуту на рангоут, з корабля на корабель. «Був би у мене зараз арбалет...»
Не подобалися Віктаріонові ні це море, ні це безмежне безхмарне небо, ні палюче сонце, яка пекло у голови й розжарювало палубу так, що вона підсмажувала босі ноги. Не подобалися йому ці шторми, які налітали нізвідки. Море навколо Пайку штормить частенько, але там принаймні можна це відчути заздалегідь. А ці південні шторми підступні, як жінки. Навіть вода тут неправильного кольору: ближче до берега — мерехтлива бірюза, а трохи далі — настільки темно-синя, що видається чорною. Віктаріон скучив за рідними сіро-зеленими водами, за хвилями з білими гребінцями.
Не подобався йому й острів Кедрів. Полювання тут розкішне, однак ліси занадто вже зелені й непорушні, повні покручених дерев і дивних яскравих квітів, які ніхто з його матросів у житті не бачив, а серед розвалених палаців і побитих статуй затонулого Велоса, за півльє на північ від мису, де флот став на якорі, причаїлися жахіття. Коли останнього разу Віктаріон провів ніч на березі, йому снилися темні та тривожні сни, а прокинувся він з повним ротом крові. Мейстер сказав, що Віктаріон уві сні прикусив язика, але сам Віктаріон сприйняв це за знак затонулого бога: попередження, що як він надовго тут затримається, то вдавиться власною кров’ю.
Кажуть, того дня, коли у Валірію прийшла руїна, на берег упала хвиля триста футів заввишки, потопивши сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей; не вціліло нікого, хто б розповів, що ж там сталося, окрім кількох рибалок, які були у морі, та жменьки велоських списників, які стояли на чатах у міцній кам’яній вежі на найвищій горі на острові й бачили, як пагорби й долини унизу перетворилися на бурхливе море. Прегарний Велос із його палацами з кедру й рожевого мармуру зник за мить. На північному краю острова така сама доля спіткала старовинні цегляні мури та східчасті піраміди Гозаю, порту работоргівців.
«Там потопло стільки людей — затонулий бог матиме там особливу силу»,— думав Віктаріон, обираючи цей острів як місце зустрічі трьох ескадр свого флоту. Але він не жрець. А що як він усе неправильно витлумачив? Можливо, затонулий бог у гніві зруйнував цей острів. Брат Ейрон міг би підказати, але він залишився на Залізних островах — підбурює людей проти Воронячого Ока і його правління. «Безбожнику не посісти Скелястий престол»,— казав він. Але капітани й королі на царезборах прокричали Юронове ім’я, надавши перевагу йому над Віктаріоном та іншими богобоязливими претендентами.
Уранці сонце відбивалося від брижів на воді так ясно, що неможливо було дивитися. У Віктаріона почало гупати в голові, але важко було сказати, в чому причина: в сонці, в його руці чи в сумнівах, які його опосіли. Він спустився у прохолодну і півтемну каюту. Смаглявка без слів зрозуміла, чого йому потрібно. Коли він сів у крісло, вона дістала з миски м’яку вологу ганчірку й поклала йому на чоло.
— Приємно,— мовив Віктаріон.— Приємно. А тепер руку.
Смаглявка не відповіла. Юрон, перш ніж віддати її Віктаріонові, вирвав їй язика. Віктаріон не сумнівався, що Вороняче Око також з нею спав. Брат завжди так робив. «Юронові дари отруйні,— нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на борт корабля.— Не потрібні мені його недоїдки». Тоді він вирішив, що переріже їй горлянку й викине її в море як офіру затонулому богу. Але так досі цього й не зробив.