Відтоді вони багато чого пережили разом. Віктаріон розмовляв зі смаглявкою. Вона ніколи й не намагалася відповідати.
— «Скорбота» остання,— повідомив він їй, поки вона знімала з нього рукавицю.— Решта або збилися з курсу, або запізнюються, або потонули.
Жінка запхала кінчик ножа під брудний лляний бинт на його лівій руці, і Віктаріон скривився.
— Дехто вважає, що не слід було мені розділяти флот. Вони дурні. Дев’яносто дев’ять кораблів... як переплисти з таким неповоротким громаддям на інший кінець світу? Якби я їх не розділив, найшвидші кораблі стали б заручниками найповільніших. І де набрати харчів на стільки ротів? Жоден порт не прийме одразу стільки бойових кораблів. Та й шторми все одно б нас розпорошили, як листя над Літнім морем.
Отож Віктаріон розділив великий флот на три ескадри й відіслав їх у Невільничу бухту різними маршрутами. Найшвидші кораблі він віддав Рудому Ральфу Стоунгавзу, який мав провести їх шляхом корсарів уздовж північного узбережжя Соторіосу. Від мертвих міст, які гниють на цьому розжареному, спекотному узбережжі, краще триматися подалі, це знає кожен моряк, а от у містечках на островах Василіска, збудованих із замішаної на крові глини й переповнених рабами, работоргівцями, шкуродерами, повіями, ловцями, строкатими коротунами, ба й гіршими істотами, завжди знайдеться харч для тих, хто не боїться заплатити залізну ціну.
Більші, важчі, повільніші кораблі пішли в Ліс — продавати бранців, узятих на Щитах: жінок і дітей з Міста Лорда Г’юета й інших островів, а також чоловіків, які вирішили, що здатися краще, ніж померти. Таких слабаків Віктаріон зневажав, але продаж людей лишив у нього гіркий присмак. Взяти чоловіка за невільника або жінку за соляну дружину — це правильно й нормально, але ж люди — не кози й не птиця, щоб їх купувати і продавати за золото. Віктаріон радо перевалив продаж на Ральфа Кульгу, який на виторгувані гроші мав завантажити свої великі кораблі провізією для подальшої подорожі на схід.
Власні Віктаріонові кораблі повільно попливли вздовж Спірних земель, запаслися у Волантисі харчами, вином і прісною водою, перш ніж повернути на південь, огинаючи Валірію. Ця дорога на схід найбільш поширена й найбільш запруджена, тож у морі можна було захопити чимало трофеїв, а на острівцях, які траплялися дорогою, перечекати шторм, поремонтувати кораблі й, за потреби, поповнити запаси.
— П’ятдесят чотири кораблі — це дуже мало,— мовив Віктаріон до смаглявки,— але чекати більше я не можу. Єдиний спосіб...— він крекнув, бо вона відірвала бинт, зірвавши з ним і підсохлу кірку; на рані, залишеній мечем, шкіра посиніла й почорніла,— єдиний спосіб досягти успіху — заскочити рабовласників зненацька, як колись мені вдалося зненацька напасти на Ланіспорт. Налетіти з моря, розчавити їх, забрати дівчину й помчати додому, поки не підоспіли валантисяни...— Віктаріон не боягуз, але й не дурень: з п’ятдесятьма чотирма кораблями він не зможе здолати триста.— Вона стане моєю дружиною, а ти — її покоївкою.
Без’язика покоївка не розповість чужих секретів.
Він би й далі говорив, але тут прийшов мейстер — постукав у двері каюти тихенько, як мишка.
— Заходь,— крикнув Віктаріон,— і замкни двері. Ти сам знаєш, навіщо ти тут.
— Лорде-капітане,— привітався мейстер, який і схожий був на мишку в своїй сірій мантії і з каштановими вусиками. «Невже він гадає, ті вусики надають йому мужнішого вигляду?» Звали мейстра Кервін. Був він зовсім юний — років двадцяти двох, либонь.— Можна оглянути вашу руку? — запитав він.
«Дурне питання»,— подумав Віктаріон. З мейстрів буває користь, але Кервіна Віктаріон зневажав. Зі своїми гладенькими рожевими щічками, м’якими ручками й каштановими кучерями, він на дівчину був схожий більше, ніж самі дівчата. Коли він тільки опинився на облавку «Залізної перемоги», у нього ще й була самовдоволена усмішечка, але одного вечора поблизу Східців він усміхнувся не до того чоловіка — і Бертон Гамбл вибив йому чотири зуби. А потому як Кервін приповз до капітана скаржитися, четверо матросів затягли його в трюм і там відпорали, як жінку. «Ось як цьому можна покласти край»,— сказав йому Віктаріон, з гуркотом кинувши на стіл між ними кинджал. Кервін узяв його — боявся відмовити, наскільки міг судити капітан,— але так ним і не скористався.
— Ось моя рука,— сказав Віктаріон.— Оглядай скільки заманеться.
Мейстер Кервін опустився на одне коліно, щоб краще роздивитися рану. Навіть понюхав її, як пес.
— Знову слід випустити гній. Колір... лорде-капітане, рана не гоїться. Можливо, доведеться відрізати руку.
Ця розмова велася вже не вперше.
— Відріжеш мені руку — я тебе вб’ю. Але спочатку прив’яжу тебе над бортом, і вся команда отримає твій зад у подарунок. Працюй.
— Буде боляче.
— Як завжди...— («Життя — це біль, дурню ти. Немає радості на світі, лише у підводних палатах затонулого бога»).— Починай.
Хлопчина (важко було цю м’якеньку рожеву істоту назвати чоловіком) діткнувся лезом кинджала долоні капітана й різонув. Порснув гній — густий і жовтий, як кисляк. Смаглявка від смороду зморщила носа, мейстер гекнув, і навіть сам Віктаріон відчув нудоту.
— Глибше ріж. Щоб усе вийшло. До крові.
Мейстер Кервін дужче натиснув на кинджал. Цього разу і справді було боляче, зате разом з гноєм потекла кров — така темна, що у світлі ліхтаря видалася чорною.
Кров — це добре. Віктаріон схвально крекнув. Сидів непорушно, поки мейстер протирав, вичавлював, промивав рану від гною м’якими носовичками, вивареними в оцті. Заки мейстер закінчив, чиста вода в мисці перетворилася на пінисту юшку. Від одного її вигляду могло знудити.
— Забирай цю гидоту і йди собі,— мовив Віктаріон і кивнув на смаглявку,— забинтувати вона й сама може.
Хлопчина вже втік, а сморід ще лишився. Останнім часом від нього нікуди неможливо було подітися. Мейстер пропонував промивати рану на палубі, на свіжому повітрі й сонці, але Віктаріон відмовився. Команді такого бачити не можна. Так далеко від дому, на іншому кінці світу, не можна показувати, що залізний капітан почав іржавіти.
Ліву руку і далі сіпало: біль був тупий, але постійний. Віктаріон стиснув кулака, і біль посилився: здавалося, в руку встромився ніж. «Не ніж, а меч. Меч у руці привида». Привид на прізвище Сері. Лицар, спадкоємець Південного Щита. «Я його вбив, але він мене шпигає і з могили. З гарячого серця пекла, в яке я його запроторив, він штрикає мене мечем у руку і провертає лезо».
Битву Віктаріон пам’ятав так, наче вона відбулася вчора. Щит у нього геть розвалився — самі тріски висіли на руці, тож коли Сері рубонув мечем, Віктаріон зловив лезо рукою. Юнак виявився дужчим, ніж здавався на перший погляд: лезо пробило і гофровану крицю капітанової латної рукавиці, і товсту рукавичку під нею, і вп’ялося у долоню. «Подряпина кошеняти»,— запевняв себе після бою Віктаріон. Він промив рану, полив киплячим оцтом, забинтував і забув про неї, упевнений, що біль ущухне, а рана з часом загоїться.
Натомість рана загнила, і Віктаріон навіть почав подумувати, чи не отруйне було лезо у меча Сері. Бо чого б це рані не гоїтися? Сама думка про це викликала лють. Справжній чоловік не користується отрутою. У Кейлінському Рову болотяні біси пускали отруйні стріли, але чого ще очікувати від тих виродків? А Сері ж — високородний лицар. Отрута — для боягузів, жінок і дорнян.
— Якщо не Сері, тоді хто? — запитав Віктаріон у смаглявки.— Може, це робота цього мишачого мейстра? Мейстри знають і закляття, і всілякі прийомчики. Може, він навмисно мене труїть, щоб я дозволив відрізати руку.
Що більше він про це думав, то вірогіднішим це здавалося.
— Це ж Вороняче Око, клятий вилупок, віддав його мені.
Юрон забрав Кервіна з Зеленого Щита, де той служив у лорда Честера — ходив коло круків і навчав його дітей, або ж навпаки. А як ця миша пищала, коли один з Юронових німаків тягнув його на облавок «Залізної перемоги», зручно тримаючи за ланцюг на шиї!
— Якщо ж він мені мститься, то кривдить не ту людину. Це Юрон наполіг, щоб я узяв його з собою: нема чого йому розсилати потихеньку своїх круків.
Брат дав Віктаріонові ще й три клітки круків, щоб Кервін посилав звістки про подорож, але Віктаріон заборонив випускати птахів. «Нехай Вороняче Око помучиться в невіданні».