А надвечір, коли море потемніло, як чорнило, і велике призахідне сонце забарвило небо в глибокий криваво-червоний відтінок, Віктаріон знову вийшов на палубу. Він був голий до пояса, а ліва рука до самого ліктя — вся в крові. Коли навколо нього зібралася команда, перешіптуючись і перезираючись, він здійняв обпечену й почорнілу руку. З пальців, якими він указав на мейстра, курився темний димок.
— Оцей. Переріжте йому горло й киньте його в море, і до самого Міріна буде нам попутний вітер.
Мокоро бачив це у полум’ї. Він також бачив, що дівчина пошлюблена, але що з того? Вона не перша жінка, яку Віктаріон Грейджой залишить удовою.
Тиріон
Цілитель увійшов у намет, приязно бурмочучи, але, занюхавши сморід і кинувши один-єдиний погляд на Єзана зо Каґаза, замовк.
— Кобила біла,— зронив він до Сладко.
«Який сюрприз,— подумав Тиріон.— Ніхто б не здогадався, окрім усіх, хто має носа, і навіть мене, хоча я маю тільки половину». Єзана палила гарячка, він плавав у калюжі власних екскрементів. Його лайно нагадувало коричневий слиз із кров’ю... а витирати йому жовтий зад доручили саме Йолло з Пенні. Навіть з чужою допомогою хазяїн уже не міг підвестися: йому доводилося напружувати всі сили, щоб перекотитися на бік.
— Мої знання тут не допоможуть,— оголосив цілитель.— Життя шляхетного Єзана в руках богів. Охолоджуйте його, якщо це можливо. Кажуть, це допомагає. Принесіть йому води. Чистої питної води — скільки вип’є.
Хворих на кобилу білу повсякчас мучила спрага, вони між нападами різачки пили воду діжками.
— Але не річкову воду,— сказала Сладко.
— Тільки не її.
І з цими слова цілитель утік.
«І нам також треба тікати»,— подумав Тиріон. Він — раб у позолоченому нашийнику з маленькими дзвіночками, які весело бренькають з кожним його кроком. «Одна з Єзанових особливих коштовностей. Це честь, яка мало чим відрізняється від смертного вироку». Єзан зо Каґаз волів тримати своїх любчиків біля себе, тож коли захворів, ходили коло нього саме Йолло, Пенні, Сладко й інші «коштовності».
«Бідолашний старий Єзан»,— подумав Тиріон. Лорд жирний виявився непоганим хазяїном. Сладко мала рацію. Прислужуючи на його вечірніх бенкетах, Тиріон незабаром довідався, що Єзан найбільше з усіх юнкайських лордів шанував мир з Міріном. Інші просто тягнули час, чекаючи на прибуття волантиських військ. Кількоро взагалі хотіло негайно напасти на місто, щоб волантисяни не відібрали у них славу й найкращі трофеї. Єзан не волів і слухати. Не погоджувався він і повернути мірінських заручників, вистріливши ними з метавок, як пропонував перекупний меч Кривавобородий.
Але за два дні може багато чого помінятися. Два дні тому Нянько був кріпкий і квітучий. Два дні тому Єзан не чув примарного стукоту копит кобили білої. Два дні тому флот Старого Волантиса був на два дні далі від своєї мети. А тепер...
— Єзан помре? — запитала Пенні своїм нещасним тільки-не-кажи-що-так-і-буде голосочком.
— Ми всі колись помремо.
— Я мала на увазі — від різачки.
— Єзан не повинен померти,— у відчаї обпекла їх поглядом Сладко-гермафродит і погладила чоло їхнього тлустого пана, відкидаючи з нього вологий від поту чуб. Юнкаєць застогнав, і між ногами в нього ринув черговий фонтан коричневої води. Постіль його була брудна і смердюча, але підняти його вони просто не могли.
— Деякі рабовласники перед смертю звільняють своїх рабів,— сказала Пенні.
Сладко хихикнула. Звук був моторошний.
— Тільки улюбленців. Звільняють від земних турбот, щоб вони супроводжували коханого пана в могилу та служили йому і на тому світі.
«Кому ж це знати, як не їй. Сладко перша, кому переріжуть горлянку».
— Срібна королева...— почав був хлопчик з цапиними ніжками.
— ...мертва,— перебила його Сладко.— Забудь про неї! Дракон забрав її за ріку. Вона втопилася у Дотрацькому морі.
— Не можна втопитися у траві,— заперечив хлопчик.
— Були б ми вільні,— сказала Пенні,— знайшли б королеву. Або принаймні вирушили на її пошуки.
«Ти на собаці, а я на свині ганялися б за драконом у Дотрацькому морі». Тиріон почухав шрам, щоб не розреготатися.
— Конкретно цей дракон уже довів, що дуже любить смажену свинину. Смажений карлик удвічі смачніший.
— Це просто мрія,— тужно сказала Пенні.— Ми б могли кудись поплисти. Війна закінчилася, і знову ходять кораблі.
«Війна закінчилася?» Тиріон не дуже в це вірив. Папери підписані, але війни точаться не на папері.
— Могли б у Карт поплисти,— вела далі Пенні.— Там вулиці вимощені нефритом, так мій брат завжди казав. Мури цього міста — одне з чудес світу. Коли ми виступатимемо в Карті, на нас дощем поллються золото і срібло, от побачите.
— У бухті стоїть декілька картянських кораблів,— нагадав їй Тиріон.— Ломас Легконіг бачив мури Карта. Мені достатньо його книжок. Я вже й так задалеко заплив на схід.
Сладко обтерла розпашіле Єзанове обличчя вологою ганчіркою.
— Єзан повинен вижити. Бо ми помремо разом з ним. Кобила біла забирає не всіх своїх вершників. Хазяїн видужає.
Це була облуда. Диво буде, якщо Єзан протягне ще бодай день. Наскільки зрозумів Тиріон, лорд жирний і так уже помирав від невідомої страшної хвороби, яку підчепив колись у Соторіосі. А це просто пришвидшить його кінець. «Це буде навіть милосердно». Але собі карлик такого милосердя не хотів.
— Цілитель сказав, потрібна питна вода. Ми про це подбаємо.
— Ти дуже добрий,— безживно озвалася Сладко. Справа була не тільки в тому, що вона боялася за свою горлянку: вона єдина з усіх Єзанових коштовностей по-справжньому прихилилася до їхнього товстелезного пана.
— Пенні, ходімо зі мною.
Відкинувши запону шатра, Тиріон вивів її на спеку мірінського ранку. Вологе повітря тиснуло, однак це все одно було приємніше за сморід поту, лайна й хвороби у Євзановому розкішному шатрі.
— Вода допоможе панові,— мовила Пенні.— Якщо так каже цілитель, то так воно і буде. Свіжа прісна вода.
— Свіжа прісна вода не допомогла Нянькові.
«Бідолашний старий Нянько!» Вчора надвечір Єзанові солдати вкинули його, чергову жертву кобили білої, у труповіз. Коли люди помирають щогодини, ніхто не придивляється до чергового небіжчика, особливо якщо його всі зневажають так, як Нянька. Інші Єзанові раби відмовилися навіть підходити до наглядача, коли в того почалися корчі, отож довелося Тиріонові зігрівати його і носити йому пити. «Розведене вино, і лимонад, і смачна гаряча юшка з собачого хвоста. Пий, Нянечку, треба оту брудну водичку, яка струмить із твого заду, чимось заміщувати». Останнім словом, яке вимовив Нянько, було «ні». Останніми словами, які він почув, були такі: «Ланістер завжди сплачує свої борги».
Тиріон не розповів правди Пенні, але потрібно, щоб вона розуміла, наскільки все серйозно з Єзаном.
— Якщо Єзан доживе до світанку, я буду приголомшений.
— А що буде з нами? — вчепилася вона в його руку.
— У нього є спадкоємці. Племінники.
Четверо з них прийшло з Юнкая разом з Єзаном, щоб командувати його рабами-солдатами. Одного під час вилазки убили таргарієнські перекупні мечі. А решта троє, швидше за все, розділять між собою рабів жовтого череваня. Не відомо тільки, чи хтось із племінників поділяє Єзанову любов до калік, химер і потвор.
— Один з них, можливо, успадкує нас. А може, ми знову опинимося на торжищі.
— Ні,— розширила очі Пенні.— Тільки не це. Будь ласка.
— Мене ця перспектива теж не тішить.
За кілька ярдів попереду Єзанові раби-солдати сиділи в пилюці навпочіпки, кидаючи кості й передаючи по колу бурдюк вина. Серед них був сержант на прізвисько Шрам — лихий брутальний чолов’яга з гладким як камінь черепом, з грудьми як у бика. «І розуму в нього теж як у бика»,— пригадав Тиріон.