І подибав до нього.
— Шраме,— гаркнув він,— шляхетному Єзанові потрібна свіжа чиста вода. Бери двох хлопців — наносіть побільше води. І швиденько.
Солдати урвали гру. Шрам, нахмуривши брови, зіп’явся на ноги.
— Що ти сказав, карлику? Ти себе за кого маєш?
— За одну з коштовностей нашого володаря. Сам знаєш. Я — Йолло. А тепер іди виконуй.
Солдати зареготали.
— Вперед, Шраме,— піддражнив один,— і швиденько. Єзанова мавпочка наказує.
— Не смій наказувати солдатам,— гаркнув Шрам.
— Солдатам? — Тиріон вдав збентеження.— Я бачу тут рабів. У вас такі самі нашийники, як і в мене.
Шрам ударив його з такою силою, що збив з ніг і розбив губу.
— Це Єзан одягнув мені нашийник. Не ти.
Зворотом долоні Тиріон витер кров з губи. Коли він спробував підвестися, нога підломилася, й він упав на одне коліно. Довелося Пенні допомогти йому встати.
— Сладко каже, панові потрібна вода,— заскиглив Тиріон, як міг.
— Сладко хай іде себе віддере — має для цього все потрібне. Потвори нам теж наказувати не будуть.
«Ну звісно»,— подумав Тиріон. Навіть серед рабів є пани й селюки, швидко дізнався він. Сладко-гермафродит була особливою улюбленицею хазяїна, її балували й пестили, тож інші раби шляхетного Єзана її за це ненавиділи.
Солдати звикли слухатися наказів панів і наглядачів. Але Нянько мертвий, а Єзан занадто хворий, щоб обрати нового наглядача. Що ж до трьох племінників, ці троє хоробрих вільних парубків, тільки зачувши стук копит кобили білої, миттєво пригадали, що мають нагальні справи деінде.
— В-води,— зіщулився Тиріон.— І не річкової, сказав цілитель. Свіжої джерельної води.
— От ви і йдіть по неї,— пирхнув Шрам.— І швиденько.
— Ми? — Тиріон безнадійно глянув на Пенні.— Вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна... можна нам узяти віз із мулом?
— На своїх двох ідіть.
— Нам доведеться дюжину разів туди-сюди ходити.
— Та хоч сотню. Мені до сраки.
— Ми вдвох... ми не донесемо стільки води, скільки треба панові.
— Беріть свого ведмедя,— запропонував Шрам.— Він усе одно годиться тільки на те, щоб воду носити.
— Як скаже пан,— позадкував Тиріон.
Шрам широко всміхнувся. «Пан. А йому це сподобалося»,— подумав Тиріон.
— Морго, принеси ключі. Наберете цебра й бігом вертайтеся, карлику. Ви знаєте, що буває з рабами за спробу втечі.
— Неси цебра,— мовив Тиріон до Пенні. Сам він пішов з Морго забирати сера Джору Мормонта з клітки.
Лицар ніяк не міг звикнути до неволі. Коли його викликали грати бурмила, який має викрасти дівицю милу, він сердився й опирався, і навіть якщо погоджувався вряди-годи взяти участь у виставі, то тільки совався по сцені, як примара. Хоч він не намагався тікати й не кидався на своїх полонителів, зате здебільшого ігнорував накази або лаявся собі під ніс. Це дуже не подобалося Нянькові, який своє невдоволення висловив дуже ясно: посадив Мормонта в залізну клітку й щовечора, коли сонце тонуло в Невільничій бухті, наказував його бити. Побиття лицар терпів мовчки: чути було тільки неголосну лайку рабів, які його дубасили, і глухе гупання палиць по синій і потовченій спині сера Джори.
«Від нього лишилася тільки оболонка,— подумав Тиріон, коли вперше спостерігав, як б’ють здорованя-лицаря.— Треба було мені припнути язика й мовчати — нехай би його забирала Заріна. Може, так було б для нього навіть краще».
Зігнувшись і мружачись, Мормонт виліз із тісної клітки; очі мав підбиті, а на спині засохла кров. Обличчя, все в синцях, набрякло так, що він і на людину мало був схожий. Мормонт був голий, якщо не рахувати стегнової пов’язки — брудної жовтої ганчірки.
— Допоможеш їм носити воду,— сказав йому Морго.
Сер Джора відповів похмурим поглядом. «Мабуть, є люди, які радше помруть, ніж житимуть у рабстві». На щастя, сам Тиріон на таку хворобу не страждав, але якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть не побачити між ними різниці.
— Ходімо,— промовив він, поки лицар не скоїв якоїсь бравої дурниці, й подибав геть, сподіваючись, що Мормонт рушить за ним.
На цей раз боги змилостивилися: Мормонт пішов слідом.
Два цебра для Пенні, два для Тиріона і чотири для сера Джори — по два в руку. Найближча криниця була на південний захід від Гаргари, отож рушили в тому напрямку, з кожним кроком весело побрязкуючи дзвіночками. Ніхто не звертав на них уваги. Це ж просто раби, які носять воду для свого пана. Нашийник давав деякі переваги, особливо позолочений нашийник з іменем Єзана зо Каґаза. Спів дзвіночків повідомляв усім, що ці раби дуже цінні. Цінність раба залежить від ваги його пана в суспільстві; Єзан, який хоч і нагадує велетенського жовтого слимака і смердить сечею, є найбагатшою людиною в Жовтому місті; він привів на війну шістсот рабів-солдатів. Нашийники дозволяють його рабам ходити в межах табору куди заманеться.
«Поки Єзан не помре».
На найближчому полі володарі брязкунів влаштували тренування своїм рабам-солдатам. Під різку металічну музику, якщо так можна назвати дзенькіт ланцюгів, якими ті солдати були скуті, раби в ногу марширували на піску й шикувалися з довгими списами в руках. В іншому місці загони рабів будували з каміння й піску укріплення, на які ставили метавки і скорпіони, націлюючи їх у небо, щоб захищати табір, якщо раптом повернеться чорний дракон. Карлик не стримав посмішки, спостерігаючи, як вони пітніють і лаються, силкуючись поставити тяжкі конструкції під кутом. Повсюди виднілося й чимало арбалетів. Здавалося, кожен другий має арбалет і сагайдак зі стрілами при боці.
Якби хтось питав думки Тиріона, він би порадив навіть не заморочуватися. Якщо не станеться дива й комусь не вдасться поцілити зі скорпіона залізною стрілою просто драконові в око, такою іграшковою зброєю домашнього улюбленця королеви не збити. «Убити драконів не так легко. А почнете його отак лоскотати, то тільки більше роздрочите».
Найвразливіші у драконів очі. Очі й мозок, у який можна пробитися крізь око. А зовсім не живіт, як розповідається у старих казках. Луска на череві у дракона така сама міцна, як на спині й на боках. І не глотка. Лізти в глотку — це взагалі божевілля. Це ж те саме, що намагатися загасити пожежу, метнувши в неї списа. «Смерть вилітає з пащі дракона,— писав септон Варт у своїй „Протиприродній історії“,— але влетіти туди не може».
Трохи далі два легіони з Нового Гіса вишикувалися стіною щитів один навпроти одного, й сержанти в залізних напівшоломах з кінською гривою на гребені викрикували команди своїми незрозумілими діалектами. Для неозброєного ока гіскарці видавалися грізнішими за юнкайських солдатів-рабів, але щодо цього Тиріон мав сумніви. Можливо, легіонери озброєні й організовані так само, як незаплямовані... але євнухи не знають іншого життя, а гіскарці — вільні громадяни, які служать у війську по три роки.
Черга до криниці розтягнулася на чверть милі.
В радіусі одного переходу від Міріна була тільки жменька криниць, тож черги завжди були довгі. Більшість юнкайських вояків набирала воду зі Скагазадана, й це була дуже погана ідея, зрозумів Тиріон ще до цілителевого попередження. Розумні старалися триматися вище за виходки, однак усе одно це було нижче за течією від міста.
Сам факт, що навколо Міріна є чисті криниці, доводив тільки одне: Данерис Таргарієн ще невинне дитя у всьому, що стосується мистецтва облоги. «Їй слід було всі криниці отруїти. Тоді юнкайцям усім довелось би пити воду з річки. От коли б ми побачили, як довго протриває облога». Тиріон не сумнівався, що його лорд-батько саме так і вчинив би.
Щоразу як вони з Пенні просувалися в черзі, їхні дзвіночки весело побрязкували. «Такий радісний звук, що мені кортить комусь вийняти очі ложкою». На цю мить Гриф, Качур і Гальдон Недомейстер вже мають бути у Вестеросі зі своїм юним королевичем. «І я міг би з ними там бути... але ж ні, мені закортіло повію. Мало було мені кревногубства, треба було ще вином і піхвою довершити самознищення, й ось я тут, на іншому кінці світу, в рабському нашийнику з маленькими золоченими дзвіночками, які всім оголошують про моє пересування. Якщо правильно затанцюю, може, навіть удасться заграти „У Кастамері дощ“».