У відповідь він отримав «ага», кивки, бурмотіння, слова «Як накажете», і «Буде зроблено», і «Так, мілорде». Один по одному чоловіки підвелися, застебнули поясни з мечами, накинули теплі чорні плащі й вийшли на холод.
Останнім з-за столу встав Стражденний Ед, який уночі повернувся з шістьма фургонами з Довгого Кургану. З Блудного Кургану, як тепер називали цю фортецю хлопці, Еда прислали зібрати всіх списосуджених, скільки влізе у фургони, і повернутися з ними в Курган, де вони приєднаються до своїх сестер.
Джон спостерігав, як Ед підбирає хлібом жовток. Було на диво приємно знову побачити квасне Едове обличчя.
— Як іде ремонт? — запитав Джон свого колишнього стюарда.
— Ще років десять — і все відновимо,— відповів Толет своїм звичним похмурим тоном.— Коли ми в’їхали, там аж мурашилося від щурів. Списосуджені повбивали клятих виродків. Тепер там мурашиться від списосуджених. Але бувають дні, коли мені здається, що краще б там лишалися щури.
— А як вам під Залізним Еметом? — запитав Джон.
— Переважно під ним Чорна Маріс, м’лорде. А я маю своїх мулів. Кропив’яник каже, ми родичі. Ми й справді однаково довговиді, але я далеко не такий упертий. І даю слово: з їхніми матінками я не знався,— доївши яєшню, він зітхнув.— Люблю гарну окату яєшню. Будь ласка, м’лорде, не віддавайте всіх наших курей дикунам — вони їх з’їдять.
Надворі Джон побачив, що небо на сході вже світлішає. Ніде не було ані хмаринки.
— Схоже, день буде гарний для нашої справи,— мовив Джон.— Ясний, теплий і сонячний.
— Стіна плакатиме. А вже ж майже зима. Це якось неприродно, м’лорде. Погана прикмета, якщо хочете знати мою думку.
— А якби повалив сніг? — усміхнувся Джон.
— Це ще гірша прикмета.
— А якої погоди хочеться вам?
— Такої, як у хаті,— сказав Стражденний Ед.— З ласки мілорда, я повернуся до своїх мулів. Вони без мене скучають. Значно більше за списосуджених.
Тут вони й попрощалися: Толет рушив до східної дороги, де чекали фургони, а Джон Сноу — у стайню. Шовк уже осідлав і загнуздав його коня — гарячого сивого рисака з гривою чорною і блискучою, як мейстерське чорнило. Такого коня Джон не обрав би для розвідки, але нині головне мати солідний вигляд, а для такого жеребець пасує якнайкраще.
Почет уже чекав на нього. Джон не любив оточувати себе вартою, але сьогодні розсудливіше взяти з собою кількох добрих вояків. У кольчугах, залізних напівшоломах і чорних плащах, з довгими списами в руках, з мечами і кинджалами на поясах, вони справляли грізне враження. Для такого завдання Джон відхилив усіх зелених хлопчаків і сивобородих старих у своїй команді й обрав вісьмох чоловіків у розквіті сил: Тая, Маллі, Ліворукого Лу, Старшого Лідла, Рорі, Фулка Блоху, Гарета Зеленосписа. І Шкіряка, нового військового інструктора Чорного замку, щоб показати вільному народу, що людина, яка в битві під Стіною воювала за Манса, все одно може посісти в Нічній варті почесне місце.
Заки зібралися під брамою, небо на сході зарум’янилося. «Зорі згасають»,— подумав Джон. Коли вони з’являться знову, то побачать світ, який змінився назавжди. Поряд зі священним вогнищем леді Мелісандри стояло кількоро вояків королеви, спостерігаючи за подіями. Коли Джон поглянув на Королівську вежу, у вікні промайнуло щось червоне. Королеви Селізи не було і знаку.
Час прийшов.
— Відчинити браму,— тихо мовив Джон.
— ВІДЧИНИТИ БРАМУ! — прогуркотів Старший Лідл громовим голосом. Нагорі, на висоті семисот футів, його почули чатові й піднесли до вуст бойові ріжки. Зірвалася сурма й, відбиваючись від Стіни, полетіла по всьому світу. «Ау-у-у-у-у-у!» Один довгий сигнал. Тисячу років, ба й більше, цей сигнал означав, що додому повертаються розвідники. Сьогодні він означав дещо інше. Сьогодні він запрошував вільний народ до їхнього нового дому.
З обох кінців довгого тунелю відчинилися брами й піднялися залізні ґрати. Світанок кидав відблиски на кригу, забарвлюючи її в рожеві, золоті й пурпурові тони. Стражденний Ед не помилявся. Скоро Стіна почне плакати. «Дайте боги, щоб плакала тільки вона».
Шовк перший зайшов у крижаний тунель, розганяючи темряву залізним ліхтарем і освітлюючи дорогу. Джон рушив за ним, ведучи коня. Після нього зайшла в тунель і його варта. Останніми — Бовен Марш зі стюардами: їх було два десятки, і кожен мав завдання. Нагорі командував Стіною Ульмер з королівського лісу. Поряд з ним стояло чотири десятки найкращих лучників Чорного замку, готові відповісти на будь-які проблеми внизу зливою стріл.
На північ від Стіни вже чекав Тормунд Велетозгуб, сидячи на маленькому худому гароні, який невідомо як витримував таку вагу. З ним було двоє його вцілілих синів — рослявий Тореґ і юний Дрин — і зо шість десятків вояків.
— Ха! — вигукнув Тормунд.— Варта, ні? А де твоя довіра, вороне?
— Ви привели більше людей, ніж я.
— Привів. Ходи-но сюди, хлопче. Нехай мої люди на тебе подивляться. У мене тут тисячі дорослих чоловіків, які в житті не бачили лорда-командувача, зате пам’ятають, як у дитинстві їм казали: не будете чемні — вас з’їдять розвідники. Вони мають тебе побачити — довговидого хлопця в старому чорному плащі. Мають зрозуміти, що Нічної варти нема чого боятися.
«Такого я б їх краще не вчив». Джон стягнув рукавичку з обпеченої руки, вклав два пальці в рота і свиснув. З брами вибіг Привид. Тормундів кінь так різко став дибки, що дикун мало не вивалився з сідла.
— Нема чого боятися? — перепитав Джон.— Привиде, стій.
— Ну й чорносердий ти байстрюк, лорде Сноу! — Тормунд Сурмач підніс до вуст свій бойовий ріжок. Сурма, відбиваючись від криги, покотилася як грім, і до брами рушили перші вільні люди.
Зі світанку до сутінок спостерігав Джон, як заходять дикуни.
Першими зайшли заручники — сто хлопчиків віком від вісьмох до шістнадцятьох років.
— Твоя кровна заплата, лорде Сноу,— оголосив Тормунд.— Сподіваюся, плач матерів не переслідуватиме тебе ночами.
Деяких хлопчиків до брами вели мати або батько, інших — старші брати або сестри. Та переважно вони йшли самі. Чотирнадцяти-п’ятнадцятирічні хлопці — майже дорослі вже, тож не хотіли, щоб хтось побачив, як вони чіпляються за материну спідницю.
Хлопчиків рахувало двоє стюардів, записуючи імена в довгі пергаментні сувої. Третій як данину збирав їхні цінності й також записував. Хлопчаки вирушали туди, де ніколи досі не бували, служити в ордені, який ворогував з їхніми краянами вже тисячі років, одначе Джон не побачив сліз і не почув материнських плачів. «Це люди зими,— нагадав він собі.— Там, звідки вони родом, сльози замерзають на щоках». Жоден із заручників не закомизився й не спробував утекти, коли приходила його черга пірнати в темний тунель.
Майже всі хлопчики були худенькі, деякі взагалі кощаві, цибаті, з руками-паличками. Джон іншого й не очікував. А загалом вони всі були дуже різні. Високі й низенькі, з волоссям каштановим і чорним, медовим і біляво-рудуватим, а були й поціловані вогнем, як Ігритта. Хлопчики зі шрамами, з кульгавістю, з рябими після віспи обличчями. У старших на щоках виднівся пушок і ріденькі вусики над губою, але був і один хлопець з такою густою бородою, як у Тормунда. Хтось був одягнений у пишні м’які хутра, хтось — у дублену шкіру й збірні обладунки, більшість — у вовну й тюленячі шуби, кількоро було в лахмітті. Один був голий. Багато хто з хлопців мав зброю: гострі ратища, кам’яні обушки, ножі з кістки, каменю або драконового скла, шпичасті палиці, тенета, навіть подекуди старі іржаві мечі. Хлопчаки-рогоногі йшли по снігу блаженно босі. Інші хлопці мали «ведмежі лапи», тож не провалювалися у сніг. Шестеро хлопців приїхало на конях, двоє на мулах. Двійко братів привели козу. Найбільший заручник був на зріст шість з половиною футів, але з дитячим личком; найменший — шмаркатий малий, який запевняв, що йому дев’ять, хоча на вигляд ніхто б йому не дав більш як шість.
Особливо слід відзначити синів видатних батьків. Тормунд, коли вони проходили, розповідав про кожного окремо.
— Оцей хлопчина — син Сорена Щитолома,— показав він на рослявого юнака.— А отой рудий — малий Герика Королівської Крові. Як його послухати, він походить з роду Реймуна Рудобородого. Але насправді — з роду Реймунового молодшого брата.