Далі він показав на двох хлопців, схожих як близнюки, наполягаючи, що вони не рідні, а тільки єдиноутробні:
— Мати в них спільна, а татусі різні: в одного — Гарл Гончий, а в другого — Гарл Гожий. Татусі терпіти не можуть один одного. На твоєму місці я б відіслав одного у Східну варту, а другого — у Тіняву вежу.
Далі він показав синів Гауда Мандрівника, Броґа, Девіна Тюленебоя, Кайлега Дерев’яновухого, Морни Білої Маски, Великого Моржа...
— Його так і звати — Великий Морж? Справді?
— На Замерзлому Узбережжі дають дивні імена.
Троє заручників, за словами Тормунда, були синами Альфина Круковбивці, сумнозвісного нальотчика, вбитого Кворином Півруким.
— Вони зовсім не схожі між собою,— зауважив Джон.
— Вони єдинокровні, народжені від різних матерів. Прутик у Альфина був крихітний, менший, ніж у тебе, але пхав він його куди попало. Мав сина в кожному селищі.
Про одного шмаркатого хлопчину з вузьким щурячим писком Тормунд сказав:
— Це малий Варамира Шестишкурого. Пам’ятаєш Варамира, лорде Сноу?
Джон пам’ятав.
— Шкуромін.
— Атож, Варамир був шкуромін. І лихий до того ж. Швидше за все, вже мертвий. Ніхто його не бачив після бою.
Ще двоє хлопчиків виявилися замаскованими дівчатками. Побачивши їх, Джон послав Рорі й Старшого Лідла привести їх до нього. Одна прийшла слухняно, друга відбивалася й кусалася. «Це може погано закінчитися».
— У цих двох теж видатні батьки?
— Ха! Навряд чи. Обрані жеребкуванням.
— Це дівчата.
— Справді? — Тормунд з сідла примружився до парочки.— Ми з лордом Вороном заклалися, котрий з вас має більший прутень. Ану знімайте штани. Показуйте.
Одна з дівчат почервоніла. Друга дивилася сердито і зухвало.
— Відчепіться від нас, Тормунде Велетосмрад. Відпустіть.
— Ха! Твоя взяла, вороне. На двох жодного прутня. Зате мала явно має яйця. Майбутня списосуджена,— промовив він і гукнув до своїх людей.— Ідіть знайдіть їм якусь дівчачу вдяганку, поки лорд Сноу не обмочив штанці.
— Мені потрібні замість них двоє хлопців.
— З якого дива? — Тормунд почухав бороду.— Заручник є заручник, як на мене. Твій великий гострий меч відітне дівчачу голову так само легко, як і хлоп’ячу. Татусі люблять своїх доньок так само, як і синів. Ну, більшість татусів.
«Мене хвилюють не їхні татусі».
— Манс вам ніколи не співав про хоробру Данні Флінт?
— Щось не пригадую. А хто це?
— Дівчина, яка перевдяглася у хлопця, щоб убратися в чорне. Пісня про неї гарна й сумна. А те, що трапилося з нею, не дуже гарне.
В деяких варіантах пісні є куплет про те, що її привид і досі блукає у Ночефорті.
— Дівчат я відішлю у Довгий Курган.
З чоловіків там тільки Залізний Емет і Стражденний Ед, а їм обом Джон довіряє. На жаль, те саме можна сказати не про всіх братів.
Дикун усе збагнув.
— Лихі ви пташки, ворони,— сплюнув він.— Отже, ще двоє хлопців. Ти їх отримаєш.
Коли повз них пройшло дев’яносто дев’ять заручників, зникаючи під Стіною, Тормунд Велетозгуб представив останнього.
— Мій син Дрин. І гляди, вороне, добре дбай про нього, бо я твою чорну печінку засмажу і зжеру.
Джон пильно роздивився хлопця. «Одного віку з Браном, тобто був би, якби Брана не убив Теон». Однак, на відміну від Брана, Дрина не назвеш милим. Опецькуватий хлопчина з короткими ногами, дебелими руками та круглим червоним обличчям був зменшеною копією свого батька з темно-каштановою чуприною.
— Він буде моїм пажем,— пообіцяв Джон Тормундові.
— Чув, Дрине? Тільки не запишайся,— мовив Тормунд і обернувся до Джона.— Час до часу йому доводиться гарненько зацідити. Тільки стережися зубів. Він кусається.
Він знову потягнувся до свого ріжка, підніс його до вуст і засурмив.
На цей раз уперед пішли воїни. І їх була не сотня. «П’ятсот,— на око оцінив Джон, коли вони вийшли з-під дерев,— а може, й ціла тисяча». Верхи їхав лише кожен десятий, але озброєні були всі. На спині в них висіли круглі плетені щити, обтягнуті шкурами й дубленою шкірою і розмальовані зміями, павуками, відтятими головами, закривавленими келепами, розбитими черепами й бісами. Кількоро воїнів були у трофейній криці — різношерстих пом’ятих обладунках, знятих з трупів загиблих розвідників. Інші для захисту носили кістяні кольчуги, як Тарарах. Усі були в шубах і дубленій шкірі.
З ними були списосуджені з довгим розпущеним волоссям. Джон, дивлячись на них, не міг не згадувати Ігритту: відблиск полум’я у неї в косах, і вираз її обличчя, коли вона роздягала Джона у гроті, і її голос. «Нічого ти знаєш, Джоне Сноу»,— сто разів повторила вона йому.
«І нині я знаю не більше, ніж тоді».
— Могли б спочатку завести жінок,— мовив Джон до Тормунда,— матерів і дівчат.
Дикун кинув на нього хитрий погляд.
— Ага, міг би. А ви, ворони, могли б зачинити браму. А коли з того боку буде кілька бійців, браму точно ніхто не зачинить, правда? — широко посміхнувся він.— Я твого клятого коня купив, Джоне Сноу, тому маю право зазирати йому в зуби. Тільки не подумай, що ми тобі не довіряємо. Ми довіряємо вам рівно настільки, наскільки ви довіряєте нам,— пирхнув він.— Ти ж хотів воїнів, правда? Ось тобі вони. Кожен вартий шістьох ваших чорних воронів.
Джон не стримав посмішки.
— Якщо вони наготували свою зброю проти нашого спільного ворога, мене це влаштовує.
— Я ж дав тобі слово, хіба ні? Слово Тормунда Велетозгуба. Тверде, як залізо,— відвернувшись, він сплюнув.
Серед воїнів було чимало батьків Джонових заручників. Деякі з них, проходячи, витріщалися холодними мертвими очима, мацаючи руків’я мечів. Інші всміхалися до Джона, як родичі, які давненько з ним не бачилися, от тільки деякі з цих усмішок непокоїли Джона більше, ніж сердиті погляди. Коліна ніхто не прихиляв, але чимало хто давав обітницю.
— Підтверджую присягу, дану Тормундом,— заявив чорночубий небагатослівний Броґ. Сорен Щитолам, ледве-ледве кивнувши, проричав:
— Соренова сокира належить тобі, Джоне Сноу, якщо вона тобі потрібна.
Рудобородий Герик Королівської Крові привів із собою трьох доньок.
— З них вийдуть гарні дружини, які народять своїм чоловікам дужих синів королівської крові,— хвальковито промовив він.— Як і їхній батько, вони походять від Реймуна Рудобородого, колишнього короля-за-Стіною.
Джон знав: серед вільного народу кров має невелике значення. Це йому розповіла Ігритта. У Герикових доньок були такі самі полум’яні коси, як у неї, от тільки в неї коси кучерявилися, а в них звисали на спину довгі та прямі. «Поціловані вогнем».
— Справжні королівни, одна вродливіша за іншу,— мовив Джон до їхнього батька.— Я подбаю, щоб їх представили королеві.
Селізі Баратеон вони точно сподобаються більше, ніж Вал, підозрював він: вони молодші й набагато сумирніші. «Приємні на вроду, тільки батько в них, здається, дурень».
Гауд Мандрівник присягнув мечем — такого пощербленого й поїденого іржею залізного клинка Джон у житті не бачив. Девін Тюленевій подарував йому тюленячу шапку, Гарл Гончий — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна скинула свою віродеревну маску, щоб поцілувати йому руку і дати присягу, що буде йому вірним воїном чи войовницею — як для нього краще. І так тривало ще довго.
Проходячи, всі воїни знімали свої коштовності й кидали на один з возів, якого стюард поставив перед брамою. Бурштинові підвіски, золоті гривни, самоцвітні кинджали, оздоблені коштовним камінням срібні брошки, браслети, каблучки, чаші з чорненого срібла й кубки з золота, бойові ріжки й роги для напоїв, зелений нефритовий гребінець, намисто з річкових перлів... усе це було здане й записане Бовеном Маршем. Якийсь чоловік віддав срібну кольчугу, викувану, безсумнівно, для якогось можного лорда. Інший дістав поламаного меча з трьома сапфірами на руків’ї.
Однак були й химерніші речі: іграшковий мамонт з натуральної шерсті мамонта; фалос зі слонової кістки; шолом з черепа єдинорога, разом з рогом. Скільки харчів можна буде купити на це у вільних містах, Джон гадки не мав.