Баристан Селмі не вперше бачив відрубану голову. Але ця... зі старим моряком вони перепливли півсвіту — з Пентоса в Карт і назад у Астапор. «Гролео був доброю людиною. Він не заслужив на такий кінець. І він завжди хотів одного — повернутися додому». Лицар очікувально напружився.
— Це,— нарешті промовив король Гіздар,— це не... ми незадоволень це... це означає... це...
Рабовласник у багровому токарі дістав пергамент.
— Маю честь передати це повідомлення від ради панства,— розгорнув він сувій.— Тут пишеться: «У Мірін прийшло семеро юнкайців, щоб підписати мирний договір і відзначити його іграми в Дазнаковому бійцівському кублі. Задля їхньої безпеки нам передали сімох заручників. Жовте місто в жалобі за своїм шляхетним сином Юрхазом зо Юнзаком, який загинув лютою смертю, хоча був гостем Міріна. Лише кров’ю платиться за кров».
У Гролео в Пентосі залишилася дружина. Діти, онуки. «Чому з усіх заручників стратили саме його?» Джого, Геро й Дааріо Нагарис усі командують військами, а Гролео — адмірал без флоту. «Вони там що — соломинки тягнули чи, може, вирішили, що Гролео для нас найменш цінний, тож навряд чи спровокує відплату?» — питав себе лицар... але такі питання легше ставити, ніж відповідати на них. «Нема у мене здібностей розплутувати такі вузли».
— Ваша світлосте, даруйте,— заговорив сер Баристан.— Якщо пригадуєте, смерть шляхетного Юрхаза — нещасний випадок. Тікаючи від дракона, він зашпортався на сходах, і його розтоптали власні раби й почет. А може, в нього серце розірвалося від страху. Він був уже старий.
— Хто це такий, що заговорив без королівського дозволу? — поцікавився юнкайський лорд у смугастому токарі, дрібний, з коротким підборіддям і занадто довгими зубами. Він нагадував Селмі кролика.— З якого дива юнкайські лорди мають слухати теревені вартових?
Перли, які обрамлювали його токар, затрусилися.
Гіздар зо Лорак не міг відвести очей від голови. Лише коли Резнак щось шепнув йому на вухо, він нарешті опанував себе.
— Юрхаз зо Юнзак був вашим головнокомандувачем,— промовив він.— Хто з вас тепер говорить від імені Юнкая?
— Всі ми,— озвався кролик.— Рада панства.
У голосі короля Гіздара нарешті залунали сталеві нотки:
— Отже, ви всі й розділите відповідальність за це порушення миру.
Відповів юнкаєць у нагруднику:
— Мир не порушено. За кров платиться кров’ю, за життя — життям. Щоб засвідчити нашу добру волю, ми повертаємо вам трьох заручників.
Залізні лави позаду нього розступилися. Уперед підштовхнули трьох мірінців, які горнулися в свої токари: двох жінок і чоловіка.
— Сестро, кузени,— сухо зронив Гіздар зо Лорак, а потім махнув на голову.— Приберіть це з моїх очей.
— Адмірал був моряком,— нагадав йому сер Баристан.— Може, ваша світлість попросить юнкайців повернути і його тіло, щоб ми могли віддати його морю?
— Якщо ваша ясновельможність забажає,— махнув рукою пан з кролячими зубами,— ми віддамо. На знак пошани.
Резнак мо Резнак гучно прокашлявся.
— Не хочу здатися нечемним, але мені здається, її вельможність королева Данерис передала вам... е-е-е... сімох заручників. Решта троє...
— Решта троє залишаться нашими гістьми,— заявив юнкайський пан у нагруднику,— аж до знищення драконів.
Над залою запала тиша. Далі почулося бурмотіння-буркотіння, приглушені прокльони, притишені молитви,— немов розворушили осине гніздо.
— Дракони...— почав був король Гіздар.
— ...це чудовиська, і в Дазнаковому бійцівському кублі це побачили всі. Не може бути справжнього миру, доки вони живі.
— Її препишність королева Данерис — мати драконів,— відповів Резнак.— Лише вона може...
— Її немає,— обірвав його Кривавобородий.— Її спалили і зжерли. Її розтрощена голова проростає будяччям.
У відповідь на ці слова зірвалося ревіння. Дехто з присутніх почав горлати й лаятися. Інші схвально тупали ногами і свистіли. Довелося бронзовим бестіям грюкати ратищами списів у підлогу, щоб відновити тишу.
Сер Баристан ані на мить не відривав очей від Кривавобородого. «Він прийшов грабувати місто, а Гіздарів мир відбирає у нього здобич. І він усе зробить, щоб почалася різанина».
Гіздар зо Лорак повільно підвівся зі свого драконячого трону.
— Я маю проконсультуватися з радою. Засідання закінчене.
— Клякніть перед його препишністю шляхетним Гіздаром зо Лораком Чотирнадцятим, королем Міріна, нащадком Гіса, октархом Старої Імперії, паном Скагазадана, консортом драконів і кров’ю од крові гарпії,— закричав герольд. Бронзові бестії, вийшовши з-за колон, стали шерегою, а потім повільно рушили в ногу, виганяючи прохачів із зали.
Дорнянам іти було недалеко. Як і належить йому за статусом, Квентин Мартел отримав покої у Великій піраміді, на два поверхи вниз,— гарне мешкання з окремим виходком і огородженою стінами терасою. Можливо, саме тому він і затримався разом зі своїми товаришами, дочекавшись, поки юрма трохи розійдеться, й лише тоді рушив до сходів.
Сер Баристан замислено спостерігав за ними. «Чого б хотілося Данерис?» — питав він себе. Здається, він знав відповідь. Літній лицар широким кроком перетнув залу, й білий плащ розмаявся в нього за плечима. Дорнян він наздогнав на сходах.
— При дворі вашого батька так весело не буває,— почув він жарт Дринквотера.
— Княжичу Квентине,— гукнув Селмі.— Можна вас на два слова?
Квентин Мартел озирнувся.
— Пане Баристане! Певна річ. Мої покої унизу.
«О ні».
— Не моя справа давати вам поради, княжичу Квентине... але, на вашому місці, я б не повертався у свої покої. Вам з товаришами краще спуститися сходами до самого виходу й забиратися геть.
— Забиратися з піраміди? — витріщився на нього княжич Мартел.
— Забиратися з міста. Повертатися в Дорн.
Дорняни обмінялися поглядами.
— У нас і зброя, і лати залишилися в покоях,— сказав Герис Дринквотер.— Поминаючи вже гроші.
— Мечам знайдеться заміна,— сказав сер Баристан.— Я дам вам грошей на дорогу в Дорн. Княжичу Квентине, король сьогодні звернув увагу на вашу присутність. І нахмурився.
— Боятися Гіздара зо Лорака? — розсміявся Герис Дринквотер.— Та ви ж його щойно бачили. Він спасував перед юнкайцями. Йому прислали голову, а він нічого не зробив.
Квентин Мартел на згоду кинув.
— Княжичу завжди варто думати, перш ніж щось робити. Та цей король... я не знаю, як до нього ставитися. Королева теж мене щодо нього застерігала, це правда, але...
— Застерігала? — нахмурився Селмі.— То чому ви й досі тут?
Княжич Квентин почервонів.
— Шлюбна угода...
— ...укладалася двома мерцями, й у ній і словом не згадується ані королева, ані ви. В ній обіцялася рука вашої сестри братові королеви, теж мерцю. Угода не має законної сили. Поки ви не з’явилися, її світлість узагалі не знала про ваше існування. Ваш батько добре вміє берегти таємниці, княжичу Квентине. Боюся, занадто добре. Якби королева дізналася про угоду в Карті, може, ніколи й рушила б у Невільничу бухту, але ви з’явилися запізно. Не хочу сипати вам сіль на рани, але її світлість має нового чоловіка й давнього фаворита, і, здається, вони обидва подобаються їй більше за вас.
У темних очах княжича спалахнув гнів.
— Пекарський підпанок не гідний бути консортом королеви Сімох Королівств.
— Не вам судити,— промовив сер Баристан і помовчав, не певен, чи не наговорив зайвого. «Ні. Кажи вже до кінця».— Того дня, в Дазнаковому бійцівському кублі, у королівській ложі одна страва була отруєна. Це просто випадковість, що її всю з’їв Дужий Бельвас. Блакитні грації кажуть, що його врятували тільки його вага й неймовірна міцність, але він був за крок від смерті. І досі ще може померти.
На обличчі княжича Квентина читалося приголомшення.
— Отрута... призначалася Данерис?
— Або їй, або Гіздарові. А може, їм обом. Але ложа його. Про все домовлявся його світлість. Якщо це він отруїв страву... ну, йому потрібен цап-відбувайло. А хто пасує на цю роль краще, ніж суперник з далеких країв, у якого немає при дворі друзів? Хто пасує краще, ніж зневажений королевою залицяльник?