— Ми запізнилися,— мовив княжич.
— Шкода, що не дезертирували від мене швидше,— Пошарпаний Правитель сьорбнув вина.— Отож... не буде весілля у княжича Жабки. І це тому ти прискакав назад до мене? Мої троє хоробрих дорнян вирішили виконати контракт?
— Ні.
— Яке горе.
— Юрхаз зо Юнзак мертвий.
— Це не новина. Він загинув у мене на очах. Бідолаха, побачивши дракона, кинувся тікати і спіткнувся. Його затоптала тисяча найближчих друзів. Без сумніву, Жовте місто обливається сльозами. Хочеш його пом’янути разом зі мною?
— Ні. Юнкайці обрали нового командувача?
— Рада панства ніяк не дійде згоди. Найбільша підтримка була в Єзана зо Каґаза, але і він помер. Мудре панство командує по черзі. Сьогодні головний — отой, якого твої брати по зброї прозивають П’яним Завойовником. А завтра це буде Пан Щокастий.
— Кролик,— виправила його Мерис.— Щокастий був учора.
— Справді, я помилився, люба. Наші юнкайські друзі були такі ласкаві, що надали нам графік. Треба мені частіше в нього зазирати.
— Вас найняв Юрхаз зо Юнзак.
— Він підписав контракт від імені міста. Атож.
— Мірін і Юнкай уклали мир. Облогу скоро знімуть, війська розпустять. Не буде ні боїв, ні різанини, ні мародерства в місті.
— У житті повно розчарувань.
— І довго, як гадаєте, юнкайці ще платитимуть чотирьом загонам вільнонайманців?
Сьорбнувши вина, Пошарпаний Правитель мовив:
— Гірке питання. Але така вже доля вільнонайманців. Одна війна закінчується, інша починається. На щастя, завжди хтось десь воює. Може, навіть тут. Може, ми тут зараз сидимо випиваємо, а Кривавобородий уже підбурює наших юнкайських друзів піднести королю Гіздарові ще одну голову. Вільновідпущеники й рабовласники дихають одне одному в потилицю й гострять ножі, сини гарпії змовляються по своїх пірамідах, кобила біла топче копитами і рабів, і панів, наші друзі з Юнкая задивляються на море, а десь у зелених луках дракон об’їдає ніжне м’ясо Данерис Таргарієн. Хто сьогодні править Міріном? Хто правитиме ним завтра? — пентосянин знизав плечима.— Але одне я знаю напевне. Комусь наші мечі та й знадобляться.
— Мені вони знадобляться. Вас найме Дорн.
Пошарпаний Правитель глянув на Гарну Мерис.
— А Жабці зухвальства не бракує. Нагадати йому? Любий княжичу, останнім контрактом, який ми з вами підписали, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.
— Я заплачу вдвічі більше, ніж вам платять юнкайці.
— Заплатиш золотом одразу після підписання контракту?
— Частину заплачу, коли допливемо у Волантис, а решту — коли я повернуся в Сонцеспис. Відпливаючи, ми взяли з собою золото, та його важко було би приховати, коли ми приєдналися до вашого загону, тож ми поклали його в банк. Можу показати папери.
— А, папери. Але нам же заплатять удвічі більше.
— Удвічі більше паперів,— сказала Гарна Мерис.
— Решту отримаєте в Дорні,— наполягав Квентин.— Мій батько — людина честі. Якщо я поставлю на угоду свою печатку, він її виконає. Даю вам слово.
Пошарпаний Правитель допив вино, перевернув кубок і посунув його на середину столу.
— Отже. Ану, правильно я зрозумів... відомий брехун і клятвопорушник хоче укласти з нами контракт і платить обіцянками, А за які послуги? Цікаво. Може, щоб мої звіяні вітром розбили юнкайців і розграбували Жовте місто? Перемогли на луках дотрацький халасар? Чи буде досить, якщо ми доставимо тобі в ліжко розпалену Данерис? Скажи-но правду, княжичу Жабко. Навіщо тобі я і мій загін?
— Допомогти мені вкрасти дракона.
Каґо Трупоріз гигикнув. Гарна Мерис підняла кутик рота, що символізувало посмішку. Дензо Д’ган присвиснув.
Відкинувшись на стільці, Пошарпаний Правитель мовив:
— Удвічі більше — малувата ціна за драконів, княжичу. Навіть жабці має це бути зрозуміло. Дракони дуже дорогі. І людям, які платять обіцянками, має вистачати розуму обіцяти більше.
— Хочете, щоб я потроїв...
— Я,— перебив його Пошарпаний Правитель,— хочу Пентос.
Відроджений грифон
Першими він послав лучників.
Чорний Балак командував тисячею стрільців. Замолоду Джон Конінтон так само презирливо ставився до лучників, як і більшість лицарів, але у вигнанні він порозумнішав. Стріла по-своєму настільки ж смертоносна, як і меч, отож перед довгою мандрівкою він наполіг, щоб Безпритульний Гарі Стрикленд розбив загін Балака на десять сотень і розсадив усі сотні на різні кораблі.
Шістьом кораблям вдалося втриматися разом і доправити своїх пасажирів на береги мису Гніву (решта чотири відстали, але згодом наздоженуть, запевняли волантисяни, проте Гриф не відкидав імовірність, що вони або заблукали, або причалили деінде), тому в загоні лишилося шістсот лучників. А для поставленої задачі досить було і двохсот. «Вони постараються розіслати круків,— пояснив він Чорному Балакові.— Спостерігайте за мейстровою вежею. Вона ось тут,— показав він на карті, яку накреслив на землі у таборі.— Збивайте всіх птахів, які вилітатимуть з міста».
«Це ми зможемо»,— відповів літньоострів’янин.
Третина Балакових стрільців користувалася арбалетами, ще третина — вигнутими луками з рогу й жил, привезеними зі сходу. Кращі за них тільки тисові довгі луки в руках лучників вестероської крові, а ще кращі — великі луки зі златосерця, скарб самого Балака і ще півсотні літньоострів’ян. Перевершити лук зі златосерця може тільки лук з драконової кістки. Але хай якими вони користувалися луками, всі Балакові стрільці мали гострий зір і були загартовані й випробувані у сотнях битв, нальотів і сутичок. І під Гніздом Грифона вони вкотре це довели.
Замок виріс на берегах мису Гніву, на високій темно-червоній скелі, з трьох боків оточеній бурхливими водами Кораблетрощильної затоки. Єдиний доступ до замку перекривала прибрамна, за якою простягався довгий голий гребінь, що його Конінтони називали «горлом грифона». Долати горло — занадто кривава справа, оскільки на гребені нападники відкриті списам, камінню та стрілам оборонців, які ховаються у двох круглих баштах обабіч центральної брами замку. А щойно нападники досягнуть брами, оборонці почнуть лити їм на голови киплячу олію. Гриф очікував, що втратить із сотню вояків.
А втратив чотирьох.
Ліс давно не рубали, він наповз на поля перед прибрамною, і Франклін Флаверс, ховаючись у заростях, підкрався, виринувши з-за дерев за двадцять ярдів від прибрамної з тараном, який вони змайстрували в таборі. На гуркіт на зубчасту стіну вибігло двоє людей, але не встигли вони навіть продерти очі зі сну, як їх зняли лучники Чорного Балака. Брама була замкнена, але засувів не опустили, тож вона піддалася з другого удару, і заки бойовий ріжок засурмив тривогу в замку, вояки сера Франкліна вже здолали половину горла.
Перший крук вилетів, коли на куртину закидали гаки, другий — за хвильку. Жоден з птахів не здолав і сотні ярдів — їх збили стріли. Вартовий кинув на голови людей, які перші зайшли у браму, відро олії, але не мав часу її нагріти, тож саме відро завдало більше шкоди, ніж олія. Незабаром на мурах одразу в дюжині місць уже дзвеніли мечі. Вояки золотого загону, протискаючись між зубців, вибігали на стіни з криком: «Грифон! Грифон!» — старовинним бойовим кличем дому Конінтонів, від чого оборонці ще більше розгубилися.
Усе закінчилося за кілька хвилин. Гриф перетнув горло грифона на білому рисаку, а поряд їхав Гарі Стрикленд. Наблизившись до замку, він угледів, як з мейстерської вежі вилітає ще один крук, але його збив сам Чорний Балак.
— Більше ніяких повідомлень,— гукнув Гриф до сера Франкліна Флаверса, який був у дворі. Наступним з мейстерської вежі вилетів мейстер. Він так ляпав руками, що його можна було переплутати з птахом.
На цьому опір закінчився. Хто з гвардійців ще залишився, всі поскладали зброю. І отак умить до Джона Конінтона знову повернулося Гніздо Грифона і він знову став лордом.