— Пане Франкліне,— промовив він,— сходіть у фортецю й на кухню і викличте сюди всіх, кого знайдете. Мало, ти зроби те саме в мейстерській башті та зброярні. Пане Бренделю, ви — у стайні, септі й касарнях. Приведіть їх усіх у двір і постарайтеся не вбивати нікого, хто особливо не напрошуватиметься. Нам потрібно перетягнути штормові землі на свій бік, а різаниною ми цього не доможемося. Й обов’язково зазирніть під олтар Матері — там є таємні сходи, які ведуть до секретного виходу. Ще один такий вихід, який веде просто до моря, міститься під північно-західною вежею. Ніхто не повинен утекти.
— Ніхто не втече,— запевнив його Франклін Флаверс.
Конінтон провів підлеглих поглядом, а потім жестом підкликав Недомейстра.
— Гальдоне, ти береш на себе відповідальність за гайворонник. Мені сьогодні ввечері треба буде розіслати декілька листів.
— Будемо сподіватися, що там ще залишилися круки.
Навіть Безпритульний Гарі був під враженням від такої швидкої перемоги.
— Не думав я, що буде так легко,— мовив генерал-капітан, ідучи разом з Грифом у велику залу — подивитися на різьблений позолочений Грифонів престол, з якого правило п’ятдесят поколінь Конінтонів.
— Далі буде важче. Цих ми заскочили зненацька. Так не триватиме вічно, навіть якщо Чорний Балак перестріляє всіх круків у королівстві.
Стрикленд роздивлявся побляклі гобелени на стінах, арочні червоно-білі мозаїчні вікна з міріадами ромбовидних шибочок, стійки зі списами, мечами й келепами.
— Нехай приходять. Якщо тут достатньо припасів, це місце витримає напад війська, вдвадцятеро більшого за наше. А ви ж казали, тут є доступ до моря?
— Унизу. Таємний грот під стрімчаком, який з’являється тільки під час відпливу.
Але Конінтон не збирався нікому дозволяти «приходити». Гніздо Грифона — міцне, але маленьке, і якщо вони тут затримаються, їхня перемога теж буде маленька. Проте неподалік є ще один замок, набагато більший, неприступний. «Якщо взяти його, похитнеться все королівство».
— Перепрошую, генерале-капітане. Під септом похований мій батько, а я вже дуже багато років не молився за нього.
— Певна річ, мілорде.
Та коли вони розійшлися, Джон Конінтон рушив не в септ. Натомість він пішов на дах на східній вежі — найвищій у Гнізді Грифона, Піднімаючись, він пригадував, як робив це раніше — сто разів з лордом-батьком, який любив постояти там, задивившись на ліс, стрімчак і море, знаючи, що все це належить дому Конінтонів, а ще одного разу (лише одного!) — з Рейгаром Таргарієном. Королевич Рейгар повертався з Дорну і разом з почтом затримався тут на два тижні. «Він тоді був зовсім молодий, а я — ще молодший. Та ми обоє були ще хлопчаками». На гостині королевич зіграв на своїй срібнострунній лірі. «Пісню про кохання й долю,— пригадалося Джонові Конінтону,— й коли він відклав ліру, всі жінки в залі плакали». Чоловіки — ні, певна річ. Зокрема батько, який кохався тільки у своїй землі. Лорд Армонд Конінтон увесь вечір намагався схилити королевича Рейгара на свій бік у суперечці з лордом Моригеном.
Двері на дах сіли й застрягли: було очевидно, що їх ніхто не відчиняв багато років. Довелося вибивати їх плечем. Та коли Джон Конінтон вийшов на високу зубчасту стіну, краєвид виявився саме таким запаморочливим, як йому і пам’яталося: стрімчак з обвітреним камінням і гострими шпилями; внизу — бурхливе море, яке реве біля підніжжя замку, неначе розтривожений звір; нескінченні льє хмарного неба; ліс в осінніх кольорах. «Землі вашого батька прегарні»,— сказав королевич Рейгар, стоячи рівно на тому місці, де зараз стоїть Джон. А він, тодішній хлопчина, відповів: «Одного дня це все буде моїм». Так наче це могло справити враження на королевича, який був спадкоємцем цілого королівства — від Арбору до Стіни.
Гніздо Грифона і справді перейшло до Джона Конінтона — нехай навіть усього на декілька недовгих років. Як колись батько, а перед ним — дідусь, він правив звідси обширними землями, які тягнулися на багато льє на захід, північ і південь. Правив. «Я зависоко злетів, засильно кохав, забагато прагнув. Хотів дістати зірку з неба, занадто потягнувся — і впав».
Після Битви дзвонів, коли Ейрис Таргарієн позбавив його титулів і вислав у вигнання в божевільному нападі невдячності й підозріливості, землі й титул лорда лишилися за домом Конінтонів — перейшли до Джонового кузена сера Рональда, якого Джон призначив каштеляном, коли сам поїхав на Королівський Причал на службу до королевича Рейгара. По війні Роберт Баратеон докінчив руїну грифонів. Кузенові Рональду лишили замок і голову на плечах, але забрали титул лорда, тож він став простим лицарем Гнізда Грифона, а дев’ять десятих колишніх земель роздали сусідам, які підтримали Роберта.
Рональд Конінтон помер багато років тому. Теперішній лицар Гнізда Грифона, його син Ронет, подейкують, поїхав на війну у приріччя. Це й на краще. З досвіду Джон Конінтон знав, що люди не можуть не воювати за те, що вважають своїм, навіть якщо воно їм дісталося в результаті крадіжки. І йому зовсім не хотілося відсвяткувати своє повернення убивством родича. Батько Рудого Ронета залюбки скористався падінням свого кузена, це правда, але ж син його на той час був ще зовсім дитиною. Джон Конінтон навіть не міг ненавидіти покійного сера Рональда, як мав би. Він-бо сам винен.
Це він усе втратив у Скельному Септі — через власну зарозумілість.
Роберт Баратеон, самотній і поранений, ховався десь у містечку. Джон Конінтон це знав, а ще він знав, що Робертова голова на списі поклала б край повстанню тут і зараз. Він був молодий і гоноровий. Та і як не бути? Король Ейрис зробив його правицею і дав йому під командування військо, і Джон хотів довести, що гідний і такої честі, і Рейгарової любові. Він власноруч уб’є лорда-заколотника та впише своє ім’я в історію Сімох Королівств.
Отож він оточив Скельний Септ, зайшов у містечко й почав пошуки. Його лицарі ходили від хати до хати, ламаючи двері й зазираючи по всіх підвалах. Він навіть відіслав своїх вояків повзати по каналізації, але Роберт не попадався. Містяни його ховали. Переводили з одного таємного сховку до іншого, завжди на крок випереджаючи королівських вояків. Ціле місто було кублом зрадників. Наприкінці заховали узурпатора в борделі. Що це за король, який ховається за жіночі спідниці? Та поки тривали пошуки, до містечка підтягнулися Едард Старк і Гостер Таллі з армією повстанців. Далі були дзвони й битва, і з борделю з’явився Роберт з крицею в руці й мало не зарубав Джона на сходах старого септу, який і дав назву містечку.
Багато років Джон Конінтон запевняв себе, що це не його провина, що він зробив усе можливе. Його солдати обшукали всі нори й нічліжки, він пропонував прощення й винагороду, він брав заручників і садовив їх у воронячі клітки, попереджаючи, що не годуватиме їх і не поїтиме, поки йому не приведуть Роберта. Все було марно. «Та сам Тайвін Ланістер не зміг би нічого вдіяти»,— сказав він одного вечора до Чорного Серця, ще в перший рік вигнання.
«Помиляєшся,— відповів Майлз Тойн.— Лорд Тайвін навіть не заводився б з обшуком міста. Він би його просто спалив з усіма мешканцями. Дорослих і дітей, разом з немовлятами, шляхетних лицарів і святих септонів, свиней і повій, пацюків і повстанців — він би спалив усіх. А коли б ущух вогонь, лишивши по собі тільки попіл, він би послав вояків шукати кістки Роберта Баратеона. А згодом, коли з’явились би Старк і Таллі, він запропонував би їм обом прощення, і вони б його прийняли й повернулися додому, піджавши хвости».
«Його правда,— подумав Джон Конінтон, спираючись на мури своїх пращурів.— Я хотів уславитися, здолавши Роберта у двобої, я не хотів ставати різником. Отож Роберт вислизнув і згодом зарубав Рейгара на Тризубі».
— Я підвів батька,— сказав він уголос,— але не підведу сина.
Заки Конінтон спустився, його люди вже зібрали у дворі замкову залогу та вцілілих простих мешканців. Хоча сер Ронет і справді поїхав кудись разом з Джеймі Ланістером, з Грифонового Гнізда вилетіли не всі грифони. Серед полонених виявився молодший Ронетів брат Реймунд, сестра Аліна і незаконний син — зухвалий рудий хлопчисько на ім’я Рональд Шторм. Усі вони корисні будуть як заручники, якщо й коли Рудий Ронет повернеться і спробує відбити замок, який украв його батько. Конінтон наказав тримати їх під вартою у західній вежі. Дівчина розплакалася, а малий байстрюк спробував укусити найближчого списника.