Однак королевич Ейгон Таргарієн виявився не таким зговірливим, яким був Гриф Молодший. Минула майже година, перш ніж він з’явився у світлиці разом з Качуром.
— Лорде Конінтон,— привітався він,— мені подобається ваш замок.
«Землі вашого батька прегарні, сказав він. На вітру розмаялося сріблясте волосся, а очі були темно-фіалкові, темніші, ніж у хлопця».
— І мені, ваша світлосте. Будь ласка, сідайте. Пане Роллі, ви нам поки що більше не потрібні.
— Ні, нехай Качур залишиться,— заперечив королевич, сідаючи.— Ми розмовляли зі Стриклендом і Флаверсом. Вони розповіли нам про заплановану атаку на Штормокрай.
Джон Конінтон не виказав гніву.
— А Безпритульний Гарі не спробував переконати вас відкласти її?
— Взагалі-то спробував,— сказав королевич,— але я не відкладатиму. Гарі як стара панна, правда? Ваша правда, мілорде. Атака відбудеться, як заплановано... з однією відмінністю. Я сам її поведу.
Жертва
Вояки королеви приготували вогнище на сільському зеленолуччі.
«Чи то пак на білолуччі?» Сніг лежав по коліно, тільки в одному місці його відкидали лопатами, щоб видовбати в землі ями сокирами, заступами й кирками. Віяв західний вітер, намітаючи на замерзлі озера ще більше снігу.
— Не варто тобі на це дивитися,— сказала Алі Мормонт.
— Ні, я подивлюся,— озвалася Аша Грейджой, вона-бо — кракенова донька, а не якась розпещена панянка, яка на жахіття й дивитися не може.
День був темний, холодний, злий, як і вчора, і позавчора. Майже весь цей день Аша з Алісаною провели на кризі, над двома ополонками, прорубаними в меншому з замерзлих озер, стискаючи незграбними від рукавиць долонями вудки. Ще зовсім недавно вони ловили по одній-дві рибини кожна, а люди з вовчого лісу, які звикли до зимової риболовлі, могли витягнути чотири-п’ять. А сьогодні Аша повернулася з порожніми руками, тільки промерзнувши до кісток. Алі пощастило не більше. Уже три дні жодна з них не могла нічого наловити.
— От я точно не хочу на це дивитися,— знову спробувала відмовити Ашу Ведмедиця.
«Це ж не тебе хочуть спалити люди королеви».
— Тоді йди собі. Даю слово, що не втечу. Куди мені тікати? У Вічнозим? — розсміялася Аша.— Кажуть, до нього лише три дні їзди.
Шестеро вояків королеви мучилися з двома велетенськими сосновими колодами, намагаючись установити їх у ямах, які видовбали інші шестеро. Аші непотрібно було питати, з якою метою. Вона й так знала. Це палі. Скоро прийде ніч, і слід нагодувати червоного бога. «Офіра з крові й полум’я,— називали це люди королеви,— щоб Цар світла звернув на нас своє вогненне око й розтопив ці тричі прокляті сніги».
— Навіть у цьому страшному й темному місці нас захищає Цар світла,— казав сер Годрі Фаринг присутнім, які зібралися подивитися, як палі забивають у ями.
— Та що ваш південний бог може знати про сніг? — гукнув Артос Флінт. На його чорній бороді намерзла крига.— Це гнів давніх богів упав на нас. Це їх ми маємо задобрювати.
— Ага,— підхопив Барило Вул.— Червоний Рагло тут ніхто. Ви тільки розсердите давніх богів. Вони все бачать зі свого острова.
Село містилося між двох озер, і більше озеро було поцятковане лісистими острівцями, які стирчали з криги, немов замерзлі кулачиська велета-потопельника. На одному з таких острівців росло старезне покручене віродерево зі стовбуром і гіллям білим, як навколишні сніги. Вісім днів тому Аша разом з Алі Мормонт прогулялася туди, щоб зблизька роздивитися його вузькі червоні очі й закривавлений рот. «Це ж лише смола,— запевняла вона себе,— червоний сік, що біжить усередині віродерев». Але її очі не вірили цим запевненням: вони вірили тому, що бачили, а бачили вони замерзлу кров.
— Це ви, північани, принесли з собою сніг,— наполягав Корліс Пенні.— Ви зі своїми бісовими деревами. А Р’глор нас порятує.
— Р’глор нас прирікає на погибель,— сказав Артос Флінт.
«Пранці на обох ваших богів»,— подумала Аша Грейджой.
Сер Годрі Велеторіз оглянув палі, штовхнув одну, перевіряючи на міцність.
— Добре. Добре. Підуть. Пане Клейтоне, ведіть жертву.
Сер Клейтон Саґз був міцною правою рукою Годрі. «Чи радше зморшкуватою рукою?» Аші не подобався сер Клейтон. На відміну від Фаринга, по-справжньому палко відданого червоному богу, Саґз був просто жорстокий. Аша спостерігала за тим, як він біля священних вогнищ задивляється блискучими очима на полум’я, розтуливши рота. «Він не бога любить, а вогонь»,— зробила вона висновок. Коли вона запитала у сера Джастина, чи завжди Саґз був такий, той скривився.
— На Драконстоні він грав у азартні ігри з катами й допомагав їм допитувати в’язнів, особливо дівчат.
Аша не здивувалася. Сагз, понад сумнів, її спалив би з особливим задоволенням. «Якщо не вщухне метелиця».
Уже дев’ятнадцять днів до Вічнозиму лишається три дні переходу. «З Пущанського Насипу до Вічнозиму — сто льє. Триста миль кручого польоту». Але ж вони не круки, а завірюха не вгамовувалася. Щоранку Аша прокидалася у сподіванні побачити сонце, але знову починався черговий сніжний день. Заметіль поховала всі хати й халупи під горами брудного снігу, а скоро в тих заметах потоне і загальна світлиця.
І їсти не було чого, якщо не рахувати дохлих коней, наловленої в озерах риби (якої день у день дедалі меншає) і тої дрібки, яку фуражирам вдавалося вполювати в холодних мертвих лісах. А оскільки левову частку конини забирали королівські лицарі й лорди, простим воякам майже нічого не лишалося. Не дивно, що незабаром вони почали їсти мерців.
Аша, як і всі, вжахнулася, коли Ведмедиця розповіла, що чотирьох вояків Пізбері заскочили за тим, як вони розрубували одного з солдатів покійного лорда Фела: зрізали зі стегон і сідниць кавалки м’яса, а одна його рука вже смажилася на рожні,— але чого тут дивуватися. Аша могла закластися, що ці четверо не перші скуштували людятини за цей похмурий перехід, просто їх перших на цьому зловили.
Королівським декретом ці четверо мають заплатити на свій бенкет власним життям... а якщо їх спалити, заявляли люди королеви, заметіль припиниться. Аша Грейджой не вірила в їхнього червоного бога, але молилася, щоб так і вийшло. Бо якщо не вийде, будуть ще вогнища, і сер Клейтон Саґз може отримати те, чого так прагне його серце.
Сер Клейтон виштовхав наперед чотирьох людожерів зі зв’язаними за спиною руками. Наймолодший, спотикаючись у снігу, плакав. Двоє інших ішли, неначе вже давно померли, не відриваючи очей від землі. Аша була здивована, якими звичайними вони здавалися. «Ніякі не чудовиська,— збагнула вона,— просто люди».
Найстарший був сержантом. Він єдиний поводився зухвало, поливаючи отрутою вояків королеви, які підштовхували його списами.
— Ідіть ви всі у сраку, і хай іде у сраку ваш червоний бог,— кричав він.— Чув мене, Фаринже? Велеторізе? Та я реготав, коли здох твій клятий родич, Годрі. Слід було і його з’їсти — він так смачно пахнув, підсмажуючись! Мабуть, у хлопчини було солодке й ніжне м’ясце. Соковите.
Удар ратищем списа збив його навколішки, але не змусив замовкнути. Підвівшись, чоловік сплюнув повний рот крові разом з вибитим зубом і одразу провадив:
— Найсмачніше — прутень, запечений на рожні до хрусткої шкоринки. Маленька товстенька ковбаска.
Навіть коли його припнули ланцями, він не змовкав.
— Корлісе Пенні, ану ходи сюди. Що це за прізвище — Пенні? Це за стільки твоя мати продавалася? А ти, Саґзе, ти клятий байстрюк, ти...
Сер Клейтон і слова не зронив. Одним метким ударом він розітнув сержантові горлянку, й на груди бризнув фонтан крові.
Хлопець-плаксій заридав ще дужче, з кожним схлипом трусячись усім тілом. Він був такий худий — усі ребра можна порахувати.
— Ні,— благав він,— будь ласка, він же був мертвий, він був мертвий, а ми хотіли їсти, будь ласка...
— А сержант кмітливий,— сказала Аша до Алі Мормонт.— Довів Саґза, що той його убив.
Цікаво, чи спрацює ця хитрість удруге, якщо черга дійде до Аші.
Чотири жертви були спинами прикуті по двоє до палі. Отак вони висіли — троє живих і один мрець, а віддані слуги Царя світла у них під ногами складали дрова й поламані гілки, а потім поливали їх ламповою олією. Діяти доводилося швидко. Сніг, як і перед тим, валив густо, і скоро все дерево від нього промокне.