— Де король? — запитав сер Корліс Пенні.
Чотири дні тому від холоду й голоду не витримав один з особистих зброєносців короля — хлопчик на ім’я Браєн Фаринг, родич сера Годрі. Станіс Баратеон похмуро стояв над погребальним вогнищем, а тіло хлопчика поглинало полум’я. По тому король повернувся у свою сторожову башту й відтоді не виходив... однак час до часу його світлість бачили на даху — сильветку на тлі маяка, що горів там день і ніч. «Розмовляє з червоним богом»,— казали деякі. «Кличе леді Мелісандру»,— наполягали інші. Чи так, чи так, а очевидно, на погляд Аші Грейджой, що король розгублений і благає про допомогу.
— Живчику, ану йди розшукай короля й перекажи йому, що все готово,— мовив сер Годрі до найближчого солдата.
— Король тут,— почувся голос Ричарда Горпа.
На кольчугу й кірасу сер Ричард одягнув стьобаний камзол з трьома вишитими метеликами «мертва голова» на полі з попелу й кісток. Поряд із сером Ричардом ішов король Станіс. Позаду, намагаючись не пасти задніх, чеберяв Арнольф Карстарк, спираючись на тернову ковіньку. Лорд Арнольф розшукав табір вісім днів тому. Північанин привів із собою сина, трьох онуків, чотириста списів, чотири десятки стрільців, дюжину кінноти, мейстра і клітку з круками... але харчів у нього було мало, тільки для своїх.
Карстарк, як пояснили Аші, насправді був ніякий не лорд, а просто каштелян Картверді, який керував там у той час, поки справжній лорд залишався бранцем Ланістерів. Сухорлявий, згорблений, покручений, він мав тоненьку шийку, примружені сірі очі й жовті зуби, а ліве плече в нього було на фут вище за праве. Від цілковитого облисіння його відділяло декілька білих волосин на голові; сива роздвоєна борода теж уже наполовину побіліла, але вічно була скуйовджена. Його усмішки, подумалося Аші, завжди якісь квасні. Однак, якщо вірити пліткам, саме Карстарк отримає Вічнозим, якщо вдасться взяти замок. Колись у далекому минулому дім Карстарків відбрунькувався від дому Старків, а лорд Арнольф першим з прапороносців Едарда Старка присягнув на вірність Станісові.
Наскільки знала Аша, Карстарки поклонялися давнім богам Півночі — тим самим богам, що й Вули, Норі, Флінти й інші гірські клани. Цікаво, чи не прийшов лорд Арнольф подивитися на спалення за наказом короля, щоб особисто пересвідчитися у могутності червоного бога.
Побачивши Станіса, двоє з чоловіків на палях почали благати про помилування. Король слухав це мовчки, зціпивши зуби. Потім промовив до Годрі Фаринга:
— Можете починати.
Велеторіз підніс руки.
— Царю світла, вислухай нас.
— Царю світла, оборони нас,— підхопила рать королеви,— ніч-бо темна і повна жахіть.
Сер Годрі підвів голову до потемнілого неба.
— Дякуємо тобі за сонце, яке нас зігріває, і молимо, щоб ти повернув його нам, о Царю, щоб воно освітило нам шлях до твоїх ворогів...
На обличчі в нього танули сніжинки.
— Дякуємо тобі за зорі, які стережуть нас у пітьмі ночі, й молимо зірвати запинало, яке їх затуляє, щоб ми знову потішилися їхнім сяйвом.
— Царю світла, захисти нас,— молилася рать королеви,— й віджени цю дику темінь.
Наперед вийшов сер Корліс Пенні, обіруч стискаючи смолоскип. Покрутив ним над головою, щоб полум’я розгорілося. Один з в’язнів заскиглив.
— Р’глоре,— співав сер Годрі,— віддаємо тобі чотирьох лихих людей. Від щирого серця, з радістю віддаємо їх твоєму очисному вогню, щоб він випалив темряву в їхніх серцях. Нехай їхня лиха плоть обвуглиться й почорніє, а їхні душі, вільні й чисті, піднесуться до світла. Прийми їхню кров, о Царю, й розтопи крижані окови, які скували твоїх слуг. Почуй їхній біль і даруй силу нашим мечам, щоб ми пролили кров твоїх ворогів. Прийми цю жертву й покажи нам шлях до Вічнозиму, щоб ми перемогли невірних.
— Царю світла, прийми цю жертву,— луною підхопила сотня голосів. Сер Корліс підпалив перше вогнище, а тоді застромив смолоскип у друге. Почало підніматися кілька цівок диму. В’язні закашлялися. З’явилися перші язики полум’я, сором’язливі як дівиці, почали перестрибувати-перекидатися з поліна на поліно. За хвильку обидві палі вже були охоплені вогнем.
— Він був мертвий,— закричав хлопець-плаксій, коли вогонь лизнув йому ноги.— Ми знайшли його вже мертвим... будь ласка... ми були такі голодні...
Вогонь дістався до його яєць. Коли загорілося волосся навколо його прутня, благання перетворилося на довгий безсловесний вереск.
Аша Грейджой відчула в горлі присмак жовчі. На Залізних островах вона бачила, як жерці її народу перерізали горлянки невільникам і віддавали їхні тіла морю во славу затонулого бога. Це було брутально, але зараз було ще гірше.
«Заплющ очі,— сказала вона собі.— Затули вуха. Відвернися. Тобі необов’язково це бачити». Рать королеви співала гімн во славу червоного Р’глора, але через вереск неможливо було розрізнити слова. В обличчя валив жар від вогню, але Аша все одно тремтіла. В повітрі висів густий дим і сморід паленого м’яса, а одне тіло досі звивалося в розжарених до червоного ланцюгах, які прикували його до палі.
За деякий час вереск затих.
Король Станіс без єдиного слова пішов геть, назад у самоту своєї сторожової башти. «Назад до свого маяка,— зрозуміла Аша,— шукати в полум’ї відповідей». За ним почеберяв Арнольф Карстарк, але сер Ричард Горп притримав його за руку, а тоді розвернув у напрямку світлиці. Глядачі почали розходитися до своїх багать і до вбогої вечері.
До Аші підійшов Клейтон Саґз.
— Залізній піхві сподобалася вистава? — поцікавився він. З рота в нього смерділо елем і цибулею.
«У нього поросячі очиці»,— подумала Аша. Це було дуже доречно: його щит і сюрко прикрашало крилате порося. Наблизивши до неї обличчя, так що вона могла порахувати чорні вугрі в нього на носі, він мовив:
— Коли на палі звиватимешся ти, натовп збереться ще більший.
І він не помилявся. Вовки її не любили: вона ж бо залізна й має відповісти за злочини свого народу, за Кейлінський Рів, і Пущанський Насип, і Торенів Квадрат, за століття набігів на Скелясте узбережжя, за те, що Теон улаштував у Вічнозимі.
— Заберіть руки, сер.
Щоразу як Саґз заговорював до неї, вона з тугою згадувала про свої топірці. У пальцеруб Аша грала незгірше за чоловіків — про це свідчила наявність у неї всіх десятьох пальців. «От би з цим погратися!» Є такі чоловіки, яким дуже личить борода. А серові Клейтону дуже личив би топір між очей. Але тут в Аші немає топірців, тож довелося просто вивільнятися. У відповідь сер Клейтон тільки міцніше в неї вчепився, і пальці в рукавичках стиснули їй руку, як обценьки.
— Міледі попросила вас відпустити її,— сказала Алі Мормонт.— Краще послухайтеся її. Леді Ашу ніхто не палитиме.
— Палитиме,— наполягав Саґз.— Занадто довго ми тримаємо серед нас цю бісопоклонницю.
Але він усе-таки відпустив Ашину руку. Нікому не хотілося без потреби дратувати Ведмедицю.
І саме в цю мить з’явився Джастин Масі.
— Король має інші плани на цей трофей,— сказав він з веселою посмішкою. Щоки в нього розчервонілися від холоду.
— Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саґз.— Можеш плести інтриги, скільки заманеться, Масі. Вона зі своєю королівською кров’ю все одно зрештою згорить. Червона жінка любила повторювати, що королівська кров має силу. Силу потішити нашого Царя.
— Р’глор вдовольниться чотирма, яких ми йому щойно віддали.
— Чотирма хлопами? Це жебрацька офіра. Такі покидьки не зупинять сніг. А вона може й зупинити.
— А якщо ви її спалите,— заговорила Ведмедиця,— а сніг не вщухне, тоді що? Кого палитимете далі? Мене?
Аша більше не могла тримати язика за зубами.
— А чом би не сера Клейтона? Може, Р’глорові сподобається хтось зі своїх. Набожний чоловік, який возсилатиме хвалу, в той час як полум’я лизатиме йому прутень.
Сер Джастин розреготався. Саґзові було не так весело.