Під його поглядом сер Джастин поникнув.
— Цар світла, авжеж. Моя віра така сама глибока, як і в тебе, Ричарде, сам знаєш.
— Я ставлю під сумнів твою мужність, Джастине, а не віру. Ще відтоді як ми виїхали з Пущанського Насипу, ти вів занепадницькі розмови. Я починаю замислюватися, на чиєму ти боці.
По шиї Масі поповз рум’янець.
— Я не збираюся тут лишатися й вислуховувати образи,— він з такою силою зірвав зі стіни свій плащ, що долинув тріск тканини, а тоді повз Горпа рушив до дверей. У залу влетів порив холодного вітру, здіймаючи попіл у кострищі та роздмухуючи полум’я.
«Швидко він зламався,— подумала Аша.— Слабенький у мене заступник». І все одно сер Джастин — один з небагатьох, хто може виступити проти, якщо людям королеви закортить її спалити. Отож вона зіп’ялася на ноги, накинула плаща й рушила за сером Джастином у заметіль.
Не пройшла вона і десятьох ярдів, як заблукала. На сторожовій башті горів маяк — слабеньке жовтогаряче світло, яке плавало в повітрі. Більше у селищі не видно було нічого. Вона опинилася у тихому білому світі снігів і самотності, продираючись через снігові замети, які сягали стегон.
— Джастине! — гукнула вона. Ніхто не відповів. Десь ліворуч заіржав кінь. «Бідолаха наляканий. Може, знає, що йому судилося стати завтрашньою вечерею». Аша щільніше загорнулася у плащ.
Сама не знаючи як, вона сліпо доблукала назад до сільського зеленолуччя. Там досі стриміли соснові палі, обвуглені й почорнілі, але не згорілі до кінця. Ланці, які обплутували мерців, уже охололи, побачила Аша, але й досі тримали трупи в своїх залізних обіймах. На одному з трупів сидів крук, дзьобаючи обривки обгорілої шкіри на почорнілому черепі. Сніг уже замів попіл вогнища й сягнув мерцеві до кісточок. «Давні боги хочуть його поховати,— подумала Аша.— Не вони винні в його смерті».
— Добре дивися, піхво,— почувся позаду низький голос Клейтона Саґза.— Коли тебе підсмажать, ти теж будеш отака гарненька. Ану скажи-но: кальмари верещать?
«Боже пращурів моїх, якщо ти чуєш мене у своїх підводних палатах, пошли мені один маленький метальний топірець». Затонулий бог не відповів. Він узагалі нечасто відповідав. Така біда з усіма богами.
— Ви не бачили сера Джастина?
— Цього пихатого йолопа? Чого тобі від нього, піхво? Якщо хочеш перепхнутися, то я тут справжній чоловік, а не Масі.
«Знову піхва?» Дивно, як чоловіки на взір Саґза вживають це слово, щоб принизити жінок, у той час як саме ця частина тіла — єдине, що вони в жінках цінують. А Саґз ще гірший за Середульшого Лідла. «Він коли щось каже, то каже це всерйоз».
— Ваш король за зґвалтування каструє,— нагадала вона йому.
— Король, витріщаючись у полум’я, вже наполовину осліпнув,— хихикнув сер Клейтон.— Але не бійся, піхво. Я тебе не ґвалтуватиму. Адже по тому тебе довелося б убити, а я краще тебе спалю.
«Знову кінь ірже».
— Ви чули?
— Чув що?
— Кінь. Ні, коні. Більш як один,— обернула вона голову, дослухаючись. Звуки дивно відбивалися від снігу. Важко було визначити, з якого напрямку вони линуть.
— Що це за ігри кальмарів. Я нічого не...— Саґз нахмурився.— Чортове пекло! Вершники.
Він незграбними руками, які ховалися у підбиті хутром шкіряні рукавички, почав шарпати пояс і нарешті спромігся висмикнути з піхов меча.
Але на той час вершники були вже тут.
Вони виринули, як примари, на маленьких кониках — дебелі чоловіки, які видавалися ще більшими у своїх великих шубах. Мечі в піхвах побрякували, наспівуючи свою неголосну сталеву пісню. Аша побачила, що в одного з вершників до сідла приторочений бойовий топір, а в іншого за спиною видніється келеп. Були у вершників і щити, але їх так обліпило снігом і кригою, що неможливо було розрізнити герби. Дивлячись на людей, вбраних у численні шари вовни, хутра й дубленої шкіри, Аша почувалася голою. «Ріжок,— подумала вона,— де взяти ріжок, щоб засурмити тривогу?»
— Біжи, тупа піхво,— гаркнув сер Клейтон.— Біжи попередь короля. Лорд Болтон уже тут.
Може, він і бездушна тварюка, але мужності йому точно не бракує. З мечем у руці він кинувся через сніг, загороджуючи від вершників королівську башту, чий маяк мерехтів позаду, як жовтогаряче око якогось химерного бога.
— Хто їде? Стійте! Стійте!
Перший вершник загальмував перед ним. Його приклад наслідували інші, яких було зо два десятки. Аша не мала часу їх лічити. Може, зараз просто з метелиці виїдуть ще сотні, які наздоганяють перших. Може, ціле військо Руза Болтона вже близько — ховається у темряві й хуртовині. Але ці...
«Їх забагато як на розвідників і замало як на авангард». Ще й двоє повністю в чорному. «Нічна варта»,— зненацька збагнула Аша.
— Хто ви? — гукнула вона.
— Друзі,— озвався віддалено знайомий голос.— Ми вас шукали біля Вічнозиму, але знайшли там тільки Амбера: Крукохарч гупав у барабани і сурмив у ріжки. А вас довелося пошукати.
Вершник скочив із сідла, скинув каптур і вклонився. Борода в нього була така густа й така обмерзла, що якусь мить Аша не могла його впізнати. А потім її осінило.
— Трис?! — вигукнула вона.
— Міледі,— опустився на одне коліно Тристифер Ботлі.— Дівиця також тут. Роґон, Злоязикий, Пальцеруб, Гайворон... нас шестеро — маю на увазі тих, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран.
— Що це таке? — вимогливо запитав сер Клейтон Саґз.— Це ви були з нею? Як вам вдалося втекти з підземель Пущанського Насипу?
Підвівшись, Трис обтрусив з колін сніг.
— Сибель Гловер запропонували за нашу свободу чималий викуп, і вона іменем короля вирішила його прийняти.
— Який викуп? Хто платить гроші за морські водорості?
— Я, сер,— виїхав наперед чоловік на гароні. Дуже високий і дуже худий, він був такий довгоногий, аж дивно, що в нього підошви не чиркали по землі.— Я мав безпечно дістатися до короля, тож мені потрібен був сильний супровід, а леді Сибель потрібно було позбутися зайвих ротів.
Обличчя рослявого затуляв шарф, але на голові сидів такий химерний капелюх, які Аша востаннє бачила в Тайроші: безкриса вежа з м’якої тканини, яка нагадувала поставлені один на один три циліндри.
— Мені дали зрозуміти, що тут я зможу знайти короля Станіса. Мені негайно потрібно з ним переговорити.
— І хто в смердюче сьоме пекло ви такий?
Рослявий граційно зісковзнув з гарона, скинув свого чудернацького капелюха й уклонився.
— Маю честь називатися Тайко Несторис, я — скромний слуга Залізного банку Браавоса.
З усіх чудасій, які тільки можуть поночі з’явитися з лісу, найменше Аша Грейджой очікувала побачити браавоського банкіра. Абсурд якийсь. Вона не стримала сміху.
— Король Станіс розташувався у сторожовій башті. Упевнена, сер Клейтон залюбки вас туди проведе.
— Було б дуже мило з його боку. Питання нагальне,— мовив банкір, роздивляючись її проникливими темними очима.— Якщо не помиляюся, ви — леді Аша з дому Грейджоїв.
— Я — Аша з дому Грейджоїв, це точно. А от чи леді, то тут думки розділилися.
Браавосянин посміхнувся.
— Ми привезли вам подарунок,— мовив він і махнув людям, які зупинилися позаду нього.— Ми сподівалися застати короля у Вічнозимі. Хурделиця замела і замок. Під його мурами ми наскочили на Морса Амбера, який із загоном зелених хлопчаків очікував на короля. Він передав нам ось що.
«Дівчина і якийсь дідуган»,— подумала Аша, коли перед нею на сніг кинули двох людей. Дівчина, навіть кутаючись у шубу, шалено тремтіла. Якби не така налякана, вона, можна сказати, була гарненька, тільки почорнів відморожений кінчик носа. А дідуган... його б гарним точно ніхто не назвав. Опудала й ті товстіші. Обличчя — обтягнутий шкірою череп, волосся — біле як кістка і брудне. А ще він смердів. Аші було навіть дивитися на нього бридко.
Дідуган звів очі.
— Сестро. Бачиш. На цей раз я тебе впізнав.