— Тобто загиблим у бою? — запитав Віктаріон.
Матроси з галер заперечили: всі смерті були від різачки, яку вони називали «кобилою білою». Як і шкіпер «Гіскарського світанку», шкіпери галер повторювати ту саму брехню: мовляв, Данерис Таргарієн мертва.
— Поцілуєте її від мене, якщо знайдете в тому пеклі, в яке потрапите,— сказав Віктаріон. Звелів принести йому топір і просто тут і зараз відрубав обом голови. По тому він стратив і команди обох галер, залишивши в живих тільки рабів, прикутих до весел. Він власноруч розбив їхні ланцюги й повідомив їм, що тепер вони вільні й мають особливий привілей стати веслярами Залізного флоту — про таку честь мріє кожен хлопчик, який зростає на Залізних островах.— Королева драконів звільняє рабів, і я також звільняю,— оголосив він.
Галери він перейменував на «Примару» й «Тінь».
— Бо вони являтимуться юнкайцям, не дадуть їм спокою,— уночі пояснив він смаглявці, насолодившись нею. Залізний флот уже близько до мене, і щодня віддаль скорочується.— Ми впадемо на них, як грім,— казав він, стискаючи її груди. Цікаво, думалося йому, оце так почувається брат Ейрон, коли до нього промовляє затонулий бог? Здавалося, Віктаріон чує божий голос, який піднімається з морських глибин. «Ти добре мені послужиш, капітане,— немовби гуркотали хвилі.— Саме для цього я тебе і створив».
Але Віктаріон нагодує і червоного бога — вогненного бога Мокоро. Рука, яку зцілив жрець, мала жахливий вигляд: від ліктя до кінчиків пальців вона нагадувала пересмажену шинку. Іноді, коли Віктаріон стискав кулак, шкіра лускала й димилася, однак рука стала навіть дужча, ніж була.
— Тепер зі мною два бога,— мовив він до смаглявки.— А перед двома богами не встоїть жоден ворог.
А потім він, знову перекотивши її навзнак, узяв її ще раз.
Коли з лівого борту показалися скелі Яросу, там, як і обіцяв Мокоро, вже чекали три загублені кораблі. У винагороду Віктаріон подарував жерцю золоту гривну.
Тепер перед ним був вибір: ризикнути зайти у протоку чи повести залізний флот навколо острова? Залізного капітана досі мучив спогад про Білий острів. Станіс Баратеон водночас із півночі й півдня налетів на Залізний флот, затиснений у протоці між островом і суходолом, і завдав Віктаріону найгіршої в його житті поразки. Але якщо він почне огинати Ярос, це забере декілька дорогоцінних днів. Через таку близькість юнкайців проплисти через протоку буде нелегко, однак навряд чи флот наразиться на юнкайські бойові кораблі, поки не досягне Міріна.
«А як учинив би Вороняче Око?» Якийсь час він поміркував, а тоді передав капітанам команду:
— Пливемо через протоку.
Заки Ярос зник позаду, флот захопив ще три трофеї. «Скорбота» Гризуна взяла круглобокий галеас, а «Шуліка» Манфрида Мерліна — купецьку галеру. Трюми в них були заповнені крамом на продаж — винами, шовками і прянощами, рідкісним деревом і ще рідкіснішими парфумами, але справжнім трофеєм були самі кораблі. Пізніше того самого дня «Сім черепів» і «Бич невільників» захопили рибальський кеч. Він був малий, брудний, повільний, навряд чи вартий витрачених зусиль. Віктаріон не зрадів, почувши, що тільки спільними зусиллями двох кораблів удалося присмирити рибалок. Проте саме з їхніх вуст він почув новину про повернення чорного дракона.
— Срібна королева зникла,— повідомив власник кеча.— Полетіла на драконі кудись ген за Дотрацьке море.
— А де воно, це Дотрацьке море? — поцікавився Віктаріон.— Попливу туди зі своїм Залізним флотом і розшукаю королеву, хай де вона є.
Рибалка голосно розреготався.
— Хотів би я на це подивитися! Дотрацьке море — це великі трави, дурню.
Не варто було йому казати цього слова. Схопивши рибалку за горло обгорілою рукою, Віктаріон підняв його в повітря. Припнувши його до щогли, уп’явши пальці йому в шкіру, він довго стискав його шию, поки обличчя юнкайця не почорніло. Той якийсь час хвицався й борсався, марно силкуючись вивільнитися з капітанової руки.
— Не можна обізвати Віктаріона Грейджоя дурнем і залишитися жити, щоб потім цим похвалятися.
Коли він розтиснув пальці, обм’якле тіло гримнулося на палубу. Лонгвотер Пайк і Том Тайдвуд перекинули його через леєр — ще одну офіру затонулому богові.
— Ваш затонулий бог — справжній біс,— потім сказав чорний жрець Мокоро.— Він просто раб Чужого — чорного бога, чиє ім’я не можна вимовляти.
— Ти обережніше, жерче,— застеріг його Віктаріон.— На борту в нас є чимало побожних моряків, які за таке блюзнірство тобі язика вирвуть. Твій червоний бог отримає належне, присягаюся. Моє слово залізне. Запитай моїх людей.
Чорний жрець уклонився.
— Нема потреби. Цар світла показав мені, чого ти вартий, капітане. Щовечора в полум’ї я бачу відблиски слави, яка на тебе очікує.
Ці слова страшенно потішили Віктаріона Грейджоя, і він увечері так і сказав смаглявці.
— Видатною людиною був мій брат Балон,— мовив він,— але я зроблю те, що не вдалося навіть йому. Залізні острови знову звільняться, а давній звичай повернеться. Навіть Дагон не зміг цього зробити.
Минуло майже сто років відтоді, як зі Скелястого престолу правив Дагон Грейджой, але залізнородні й досі переказують легенди про його нальоти й битви. У Дагонові часи на Залізному троні сидів слабкий король, сльозливими очима задивляючись за вузьке море, де змовлялися влаштувати заколот байстрюки й вигнанці. Отож лорд Дагон відплив з Пайку, щоб повернути собі Призахідне море.
— Він загнав лева в його лігво й зав’язав вузлом хвоста деривовку, але навіть Дагон не зміг побороти драконів. А я зроблю королеву драконів своєю. Вона розділить зі мною постіль і народить мені багато дужих синів.
Того вечора Залізний флот уже налічував шістдесят кораблів.
На північ від Яросу почало з’являтися дедалі більше химерних вітрил. Флот уже був зовсім близько від Юнкая, а узбережжя між Жовтим містом і Міріном, без сумніву, запруджене купцями й постачальниками, які раз у раз причалюють і відчалюють, отож Віктаріон відвів Залізний флот глибше в море, звідки не видно суходолу. Але і там траплялися інші судна.
— Не дайте втекти нікому, щоб не попередили ворога,— наказав залізний капітан. Ніхто й не втік.
На зеленому морі під сірим ранковим небом «Скорбота», «Войовнича відданиця» й Віктаріонова власна «Залізна перемога» захопили работоргову галеру з Юнкая у водах на північ від Жовтого міста. У трюмах було двадцять напахчених хлопчиків і вісімдесят дівчат, які призначалися для будинків розпусти в Лісі. Команда й не думала, що небезпека може чигати так близько від дому, тож залізнородні легко заволоділи кораблем. Називалася галера «Охоча дівка».
Работоргівців Віктаріон узяв на мечі, а потім послав своїх людей униз, щоб розкувати гребців.
— Тепер попрацюєте на мене. Гребтимете старанно — і забагатієте.
Дівчат він розподілив між своїх капітанів.
— Лісянці хотіли зробити з вас повій,— сказав він їм,— але ми вас урятували. Тепер ви обслуговуватимете тільки одного чоловіка, а не багатьох. А якщо потішите свого капітана, може, вас візьмуть за соляних дружин, а це дуже почесно.
Напахчених хлопчиків він обв’язав ланцюгами й викинув у море. Вони-бо — протиприродні створіння, і щойно корабель від них звільнився, навіть повітря на ньому очистилося.
Собі Віктаріон забрав сімох найкращих дівчат. Одну — з волоссям червоного золота й ластовинням на цицьках. Одну — поголену з ніг до голови. Одну — карооку шатенку, скромну як мишка. Одну — з такими величезними грудьми, яких Віктаріон у житті не бачив. П’ята була дрібненька, з прямими чорними косами й золотавою шкірою. Очі в неї були бурштинові. Шоста була біла як молоко й мала золоті кільця в пипках і між ногами, а сьома була чорна, як чорнило в каракатиці. Юнкайські работоргівці навчили їх мистецтва сімох стогонів, але Віктаріон захотів їх зовсім не тому. Йому цілком вистачало смаглявки, а в Міріні він отримає королеву. Кому потрібні свічки, коли незабаром зійде сонце.