Галеру він перейменував на «Ридання работоргівців». Разом з нею Залізний флот тепер налічував шістдесят один корабель.
— З кожним захопленим кораблем нам додається сили,— сказав Віктаріон до своїх залізнородних,— але далі буде складніше. Завтра чи позавтра нам, швидше за все, вже зустрінуться бойові кораблі. Ми заходимо у води Міріна, де стоїть ворожий флот. Будуть кораблі з усіх міст Невільничої бухти, кораблі з Толоса, Елірії і Нового Гіса, навіть кораблі з Карта...— Віктаріон навмисно не згадав зелені галери зі Старого Волантиса, які просто зараз пливуть через затоку Зажури.— Работоргівці — слабаки. Самі бачили, як вони кидаються тікати, чули, як вони верещать, коли береш їх на мечі. Кожен з вас вартий двадцятьох з них, бо ми залізні. Пам’ятайте про це, коли ми побачимо перші вітрила работоргівців. Не давайте нікому пощадку й самі його не очікуйте. Навіщо нам пощадок? Ми — залізнородні, нам допомагає двоє богів. Ми захопимо кораблі работоргівців, розіб’ємо їхні надії і затопимо кров’ю їхню бухту.
У відповідь на його слова зірвався гучний крик. Капітан похмуро кивнув, а тоді звелів привести на палубу сімох дівчат, яких він забрав собі: найвродливіших з усіх, що були на «Охочій дівці». Поцілувавши їх по черзі в щоку, він сказав, що їх очікує велика честь, хоча вони й не розуміли його слів. А тоді він наказав відвести їх на рибальський кеч, обрізати кінці й підпалити його.
— Цим дарунком невинності й краси ми пошануємо обох богів,— заявив він, коли Залізний флот пропливав повз охоплений полум’ям кеч.— Най ці дівчата відродяться у світлі, неопоганені хіттю смертних, або ж опустяться в підводні палати затонулого бога, щоб там бенкетувати, танцювати й веселитися, поки не висохнуть моря.
Під кінець, перед тим як море проковтнуло димний кеч, зойки сімох красунь, здалося Віктаріону, перетворилися на радісний спів. І тоді налетів дужий вітер — вітер, який напнув вітрила й поніс флот на північ, тоді на схід, тоді знову на північ — до Міріна з його різнокольоровими пірамідами. «Лечу до тебе на пісенних крилах, Данерис»,— подумав залізний капітан.
Уночі він уперше дістав драконів ріг, який Вороняче Око знайшов на курних руїнах величної Валірії. Чорний, сяйливий і покручений, шість футів завдовжки, він був окутий стрічками червоного золота й темної валірійської криці. «Юронів пекельний ріжок». Віктаріон провів по ньому рукою. Ріг був теплий і гладенький, як стегна смаглявки, а блищав так, що в його глибинах можна було побачити власне віддзеркалення. На кільцях, якими він був окутий, виднілися чудернацькі чаклунські різьблені символи.
— Валірійські ієрогліфи,— пояснив Мокоро.
Віктаріон це й сам знав.
— А що там пишеться?
— Багато чого,— мовив чорний жрець і вказав на одне золоте кільце.— Ось тут написана його назва. «Я — Упокорювач Драконів». Чув колись, як він сурмить?
— Одного разу.
Один з братових напівкровок засурмив у пекельний ріжок на царезборах на Старій Весі. Це був дужий здоровань з поголеною головою, на м’язистих руках якого поблискували браслети — золоті, гагатові й нефритові, а на грудях було татуювання стерв’ятника.— Його звук... він пропікав. Так наче в мене кості загорілися, зсередини пропалюючи тіло. Письмена, мов розжарені, світилися спершу червоним, а потім білим, аж боляче було дивитися. Здавалося, сурма ніколи не затихне. Нагадувало нескінченний зойк. Тисячу зойків, з’єднаних в один.
— А чоловік, який сурмив... що стало з ним?
— Помер. На губах у нього вискочили пухирі. А з його птаха скрапувала кров. Зі стерв’ятника,— капітан буцнув себе в груди,— отут. Казали, той чоловік весь вигорів зсередини, хоча, можливо, це брехня.
— Ні, це правда,— Мокоро покрутив пекельний ріжок, роздивляючись химерні символи на другому золотому кільці.— Ось тут пишеться: «Смертний не виживе, якщо засурмить у мене».
Віктаріон з гіркотою подумав про братерську зрадливість. «Усі Юронові дари отруйні».
— Вороняче Око присягався, що цей ріжок підкорить драконів моїй волі. Та що мені від цього, якщо ціна такого упокорення — смерть?
— Твій брат не сурмив у ріжок сам. І ти не мусиш. Ось,— указав Мокоро на сталеве кільце. «Кров за вогонь, вогонь за кров». Не має значення, хто засурмить у ріжок. Дракони прилетять до господаря ріжка. Ти мусиш здобути над ним владу. Кров’ю.
Потворна дівчинка
Того вечора під храмом зібралося одинадцять слуг багатоликого бога — стільки водночас дівчинка ще не бачила. З центрального входу зайшли тільки лордійчук і товстун, решта з’явилися таємними ходами — тунелями і прихованими переходами. Вбрані вони були у чорно-білі мантії, але, сідаючи, скидали каптури, показуючи обличчя, яке обрали собі сьогодні. Високі крісла були вирізьблені з чорного дерева й віродерева, як і двері в храмі нагорі. На спинках чорних крісел були віродеревні лики, а на спинках віродеревних крісел — чорні різьблені лики.
У протилежному кінці приміщення стояв ще один послушник з карафою темно-червоного вина. У дівчинки була вода. Коли хтось зі служителів хотів пити, він зводив очі або махав пальцем — і вони з послушником разом або по черзі підходили й наливали йому. Але здебільшого вони просто стояли, чекаючи на знак, якого так ніхто й не подавав. «Я вирізьблена з каменю,— нагадала собі дівчинка.— Я — статуя, як володарі моря уздовж Каналу героїв». Вода важила чимало, але руки в дівчинки дужі.
Жерці розмовляли мовою Браавоса, хоча одного разу троє з них декілька хвилин гаряче говорили валірійською. Переважно дівчинка розуміла всі слова, але перемовлялися присутні тихими голосами, тож вона не все чула.
— Я цього чоловіка знаю,— почула вона голос жерця з обличчям чумного.
— І я цього чоловіка знаю,— луною підхопив товстун, коли дівчинка наливала йому воду. Але красунчик сказав:
— А я його не знаю, тож дар йому піднесу я.
Пізніше зизий сказав те саме про когось іншого.
Зо три години вина й висловлювань жерці розійшлися... усі, крім доброго чоловіка, приблуди й чумного. Щоки в нього були вкриті мокрими виразками, а волосся все повипадало. З ніздрів крапала кров, засохла кров була і в кутиках очей.
— Наш брат хотів з тобою побалакати, дитино,— мовив до дівчинки добрий чоловік.— Сідай, якщо хочеш.
Вона присіла на віродеревне крісло з чорним ликом. Вона не боялася кривавих виразок. Занадто довго вже вона у Чорно-білому палаці, щоб лякатися облудного обличчя.
— Ти хто? — запитав чумний, коли вони залишилися самі.
— Ніхто.
— Неправда. Ти — Арія з дому Старків, яка закусує губу й не вміє брехати.
— Була колись. А більше ні.
— Навіщо ти тут, брехухо?
— Служити. Вчитися. Змінити обличчя.
— Спочатку зміни серце. Дар багатоликого бога — не дитячі іграшки. Ти хочеш убивати заради власних цілей, заради власного задоволення. Заперечуєш?
Вона закусила губу.
— Я...
Він її ляснув.
Від ляпасу щока аж задзвеніла, але дівчинка знала, що заслужила на це.
— Дякую,— сказала вона. Ще трохи ляпасів — і вона, можливо, навчиться не закусувати губу, Так-бо робить Арія, а не нічна вовчиця.— Я заперечую.
— Брешеш. Я бачу правду у твоїх очах. У тебе вовчі очі, в яких жадоба крові.
«Сер Грегор,— несамохіть подумала дівчинка.— Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Якщо вона заговорить, доведеться збрехати, а чумний одразу здогадається. Отож вона мовчала.
— Мені сказали, колись ти називалася Кет. Бігала провулками, що просмерділися рибою, й торгувала за гроші серцівками і мідіями. Дрібне життя, яке пасує такій дрібній істоті, як ти. Тільки попроси — і тобі його повернуть. Штовхатимеш візок, торгуватимеш серцівками у своє задоволення. У тебе надто м’яке серце, щоб ти могла стати однією з нас.
«Хоче відіслати мене геть».
— Нема у мене серця. Там тільки дірка. Я вбила багато людей. Могла б і вас убити, якби схотіла.
— Отримала б задоволення?
Правильної відповіді вона не знала.