— А другий охоронець?
— Він повільний і тупий. Його теж можу вбити.
— Ти що — різник на полі бою, щоб валити всіх, хто з’явиться перед тобою?
— Ні.
— Я дуже сподіваюся. Ти — слуга багатоликого бога, а ми, слуги багатоликого, підносимо його дар тільки визначеним і обраним.
Вона зрозуміла. «Убити слід його. Тільки його одного».
Довелося ще три дні спостерігати за ним, перш ніж вона знайшла спосіб, і ще цілий день тренуватися зі складаним ножиком. Користуватися ним її навчив Рудий Роґо, але вона не зрізала жодного гаманця з того самого дня, коли в неї забрали зір. Хотілося пересвідчитися, що вона ще не втратила навичок. «Швидко і гладко — ось як треба, а не бабратися»,— казала вона собі, знову і знову витягуючи з рукава маленьке лезо. Коли ж нарешті вона впевнилася, що не забула, як це робиться, то довго гострила лезо точильним каменем, поки у світлі свічки край не заблищав сріблясто-синьо. Друга частина справи була трохи складніша, але тут їй мала допомогти приблуда.
— Я піднесу старому дар завтра,— повідомила Кет за сніданком.
— Багатоликий буде задоволений,— сказав добрий чоловік, підводячись.— Кет з каналів багато хто знає. Якщо хтось побачить її за цією справою, це може накликати біду на Браско і його доньок. Час тобі отримати інше обличчя.
Дівчинка не усміхнулася, але всередині була задоволена. Колись вона вже втратила Кет і журилася за нею. Не хотілося втрачати її вдруге.
— І яка я буду?
— Потворна. Жінки, побачивши тебе, відвертатимуться. Діти витріщатимуться й тицятимуть пальцями. Дужі чоловіки тебе жалітимуть, а хтось, може, зронить за тобою і сльозинку. Одного разу тебе побачивши, люди нескоро тебе забудуть. Ходімо.
Добрий чоловік, знявши з гачка залізний ліхтар, повів її повз тихий чорний басейн і ряди темних мовчазних богів до сходів у глибині храму. Коли почали спускатися, ззаду прилаштувалася і приблуда. Усі троє мовчали. Єдиним звуком був шурхіт капців. Вісімнадцять сходинок — і всі троє у підвальному приміщенні, з якого розбігаються п’ять склепінчастих коридорів, наче розчепірені пальці. Тут сходи стали вужчими і крутішими, але дівчинка бігала ними вгору-вниз тисячу разів, тож зовсім їх не боялася. Ще двадцять дві сходинки — і вони в підземеллі. Тут коридори були тісні й покручені — чорні хробачі ходи, які звивалися в самому серці великої скелі. Один з проходів перегороджували важкі залізні двері. Жрець повісив ліхтаря на гак, пірнув рукою під мантію і дістав різьблений ключ.
Руки дівчинки вкрилися сиротами. Святилище. Однак і тут добрий чоловік не зупинився, а спустився на третій рівень — у таємні приміщення, куди заходити дозволено тільки жерцям.
Ключ тричі тихо клацнув у замку, обертаючись у руці доброго чоловіка. Двері безшумно відчинилися на змащених оливою залізних завісах. За дверима знову виявилися сходи, витесані у камені. Жрець, узявши ліхтаря, перший пішов униз. Дівчинка рушила за світлом, рахуючи сходинки, «...чотири... п’ять... шість... сім...» Шкода, що вона не прихопила свою паличку, «...десять... одинадцять... дванадцять...» Вона добре знала, скільки сходинок з храму в підвал, потім скільки з підвалу в підземелля, навіть порахувала сходинки на тісних гвинтових сходах, які ведуть на горище, а також щаблі на крутій дерев’яній драбині, яка веде до ляди на дах — до відкритого всім вітрам карниза.
Але цих сходів вона не знає, й саме тому тут так небезпечно, «...двадцять один... двадцять два... двадцять три...» З кожною сходинкою повітря, здавалося, холоднішає. Дійшовши до тридцятьох, вона зрозуміла, що вже опинилася аж під каналами, «...тридцять три... тридцять чотири...» Скільки ще треба спускатися?
Вона долічила до п’ятдесяти чотирьох, коли сходи нарешті закінчилися ще перед одними залізними дверима. Ці двері виявилися незамкненими. Штовхнувши їх, добрий чоловік зайшов усередину. Дівчинка рушила за ним; останньою зайшла приблуда. У темряві відлунювали їхні кроки. Добрий чоловік високо підніс ліхтаря й відчинив його заслінки. Світло затопило навколишні стіни.
На дівчинку витріщалися тисячі облич.
Вони висіли на стінах попереду й позаду, вгорі й унизу — хай куди глянеш, хай куди обернешся. Вона побачила старі обличчя й молоді, білі й чорні, гладенькі й зморшкуваті, рябі й пошрамовані, вродливі й негарні, чоловічі й жіночі, хлопчачі й дівчачі, ба навіть немовлячі, усміхнені й нахмурені, з виразом жадоби, люті й хоті, безволосі й волохаті. «Машкари,— подумала дівчинка,— це просто машкари»,— але, навіть думаючи так, вона знала, що насправді ніякі це не машкари. Це людські обличчя.
— Вони тебе лякають, дитино? — запитав добрий чоловік.— Ще не пізно піти від нас. Чого ти насправді хочеш?
Арія закусила губу. Вона не знала, чого насправді хоче. «Якщо піду, то куди?» Вона обмила й роздягнула сотню трупів, мерці її не лякали. «Їх приносять сюди і зрізають з голови шкіру, ну то й що?» Вона ж нічна вовчиця, шкірою її не злякати. «Це просто шкіряні шапки, нічого мені від них не станеться».
— Хочу спробувати,— випалила дівчинка.
Добрий чоловік повів її через приміщення, проминаючи низку коридорів, які вели в бічні тунелі. Світло ліхтаря по черзі їх освітлювало. В одному тунелі замість стін були кості, а стелю підтримували колони з черепів. Ще один вів до гвинтових сходів, які спускалися ще нижче. «Скільки ж тут підвалів? — подумала дівчинка.— Спуск униз нескінченний?»
— Сядь,— нарешті наказав жрець. Вона сіла.— А тепер заплющ очі.
Вона заплющила.
— Буде боляче,— попередив він її,— але біль — ціна влади. Не ворушися.
«Непорушна як камінь»,— подумала вона. Сиділа нерухомо. Розріз був швидкий, лезо гостре. Метал мав би холодити шкіру, але чомусь видався теплим. Дівчинка відчувала, як по обличчю цебенить кров — хвилями заливає чоло, щоки, підборіддя, й вона збагнула, чому жрець примусив її заплющити очі. Коли кров добігла до вуст, відчувся присмак солі й міді. Лизнувши, дівчинка затремтіла.
— Принеси обличчя,— сказав добрий чоловік. Приблуда нічого не відповіла, але дівчинка почула, як її капці зашурхотіли по кам’яній підлозі. До дівчинки добрий чоловік мовив: — Випий,— вручаючи їй кухлик. Вона одразу випила. Смак був кислий, наче вона лимон укусила. Тисячу років тому вона знала одну дівчинку, яка дуже любила лимонні тістечка. «Ні, то була не я, то була Арія».
— Лицедії змінюють обличчя гримом,— казав добрий чоловік,— а чаклуни — чарами, сплітаючи світло, тінь і бажання, щоб створити ілюзію, яка обдурить око. Цього мистецтва ти також навчишся, але те, що ми робимо тут, набагато складніше. Розумні люди бачать під гримом справжнє лице, а перед гострим оком розвіюються чари, однак обличчя, яке ти зараз одягнеш, буде таке саме справжнє і цілісне, як і те, з яким ти народилася. Не розплющуй очей.
Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.
— Не ворушися. Відчуття буде дивне. Може в голові запаморочитися, але тільки не ворушися.
Ривок — і тихе шелестіння нового обличчя, яке натягувалося на її старе. Шкіра, суха й жорстка, шкрябнула по чолу, але, просякаючи кров’ю, м’якшала й робилася піддатливою. Щоки потепліли, зарум’янилися. Дівчинка відчула, як у грудях тріпоче серце, й довгу мить не могла дихнути. Шию їй стиснули долоні, тверді як камінь, душачи. Її власні руки зметнулися вгору, хотіли вчепитися в долоні кривдника, але там нікого не було. Її переповнило жахливе відчуття переляку, а відтак почувся шум — застрашливий хрускіт, а за ним — сліпучий біль. Перед очима затанцювало обличчя — круглощоке, бородате, брутальне, з люто викривленими губами. Почувся голос жерця:
— Дихай, дитино. Видихни переляк. Віджени тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!
Дівчинка глибоко уривчасто вдихнула — і збагнула, що так і є. Ніхто її не душив, ніхто її не бив. І все одно, коли вона підносила до обличчя руку, та тремтіла. Від дотику пальців обсипалися пластівці засохлої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнула очей, провела пучками по щелепі.
— Моє обличчя не змінилося.
— Справді? Ти впевнена?