Та чи була вона впевнена? Вона не відчула переміни, але, мабуть, це й неможливо відчути. Вона провела рукою по обличчю, згори вниз, як колись у неї на очах провів Джакен Г’ґар у Гаренхолі. Коли він так зробив, усе його лице замерехтіло і змінилося. Коли ж вона так зробила, нічого не відбулося.
— Відчуття, наче воно таке саме.
— Для тебе,— сказав жрець.— Але вигляд воно має зовсім інший.
— Для чужих очей у тебе зламані щелепа й ніс,— сказала приблуда.— Один бік твого обличчя вчавлений, бо тріснула вилиця, а половини зубів бракує.
Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла ані дірок, ані зламаних зубів. «Чари,— подумала вона.— У мене нове обличчя. Потворне розтрощене обличчя».
— Деякий час тобі, можливо, снитимуться погані сни,— попередив добрий чоловік.— Батько бив її так часто й так жорстоко, що вона, коли з’явилася у нас, так і не змогла до кінця позбутися страху і болю.
— Ви його вбили?
— Вона просила дар для себе, а не для батька.
«Треба було його вбити».
Добрий чоловік, певно, прочитав її думки.
— Зрештою і до нього прийшла смерть, як це трапляється з усіма людьми. Повинна вона завтра прийти і до одного чоловіка,— він підняв ліхтар.— Тут більше нема чого робити.
«На сьогодні». Коли дівчинка рушила назад до сходів, здавалося, її проводжають порожні очниці облич на стінах. Якоїсь миті їй здалося, що в них ворушаться вуста, нашіптуючи одне одному солодкі й темні таємниці такими тихими слова, що їх неможливо було розчути.
Уночі сон усе не йшов. Кутаючись у покривало, дівчинка крутилася й вертілася в холодній темній кімнаті, але хай куди вона оберталася, всюди бачила обличчя. «Вони не мають очей, але бачать мене». Вона угледіла на стіні лице власного батька. Поряд висіло обличчя її леді-матері, а під ними — рядком — усіх трьох братів. «Ні. То була зовсім інша дівчинка. А я — ніхто, єдині мої брати вбираються в чорно-білі мантії». Але там був чомусь і співець у чорному, і малий конюший, якого вона заколола Голкою, і прищавий зброєносець із заїзду на роздоріжжі, а отам — гвардієць, якому вона перерізала горлянку, щоб вирватися з Гаренхолу. Висів на стіні й Лоскотун, і в його порожніх чорних очницях плескалася злоба. Побачивши його, дівчинка відчула в руці кинджал, яким знову, знову і знову штрикала його у спину.
Коли ж нарешті у Браавос прийшов день, він був сірий, похмурий, хмарний. Дівчинка сподівалася на туман, але боги проігнорували її молитви, як це часто трапляється. Повітря було чисте й холодне, а вітер люто кусався. «Гарний день для смерті»,— подумала дівчинка. Несамохіть зринула звична молитва: «Сер Грегор, Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Вона вимовляла імена беззвучно. У Чорно-білому палаці ніколи не знаєш, хто тебе може підслухати.
У підвалах було повно старого одягу, який знімали з тих, хто прийшов у Чорно-білий палац напитися спокою з храмового басейну. Тут можна було знайти все — від жебрацького лахміття до шовків і оксамитів. «Потворна дівчинка має й одягнутися потворно»,— вирішила вона й обрала брудний коричневий плащ, обтріпаний на подолі, цвілу зелену сорочку, що смерділа рибою, і важкі чоботи. Останнім вона сховала свій складаний ножик.
Квапитися не було куди, тож у Фіолетову бухту вона вирішила піти в обхід. Перейшла через міст на острів Богів. Тут, серед храмів, Кет з каналів торгувала серцівками й мідіями, коли Браскова донька Талея лежала в ліжку через місячне. Дівчинці подумалося, що вона може зустріти Талею, яка торгуватиме, скажімо, перед Мурашником, де повно маленьких сумних гробниць забутих божків, але ні, це безглуздо. Сьогодні надто холодно, та й Талея не любить прокидатися так рано. Статуя біля гробниці Плачущої Пані Ліса ронила срібні сльози. У Саду Геленейському стояло позолочене дерево сто футів заввишки, з кованим срібним листям. За вітражними шибками у дерев’яних палатах Царя злагоди поблискувало світло смолоскипів, осяюючи півсотні різних метеликів яскравих кольорів.
Одного разу, пригадалося дівчинці, з нею пішла Морячка й розповідала їй легенди про химерних богів цього міста. «Ось палац Великого Вівчара. Ота вежа з трьома башточками належить Триголовому Тріосу. Перша голова пожирає мертвого, а з третьої з’являється відроджений. Гадки не маю, чим займається середня голова. Ось Каміння німого бога, а отам — вхід у Лабіринт творця візерунків. Лише той, хто зуміє знайти у ньому шлях, знайде і шлях до мудрості, кажуть жерці візерунку. Далі, на березі каналу, храм Аквана Червоного Бика. Що тринадцять днів його жерці перерізають горлянку біленькому теляті, а потім роздають жебракам миски крові».
Схоже, сьогодні був не тринадцятий день, бо на сходах храму Червоного Бика було порожньо. Брати-боги Семош і Селосо дрімали у двох храмах-близнюках обабіч Чорного каналу, з’єднані різьбленим кам’яним мостом. Перейшовши його, дівчинка спустилася в доки, перетнула Лахмітникову гавань і проминула напівзатоплені шпилі й бані Затонулого Міста.
Коли вона проходила повз «Веселий порт», звідти видибав гурт лісянських моряків, але повій дівчинка не побачила. «Корабель» стояв порожній і зачинений — лицедії, без сумніву, ще всі сплять. Але трохи далі, біля причалу, поряд з ібенським китобійним судном, вона помітила давнього друга Кет — Таґанаро, який перекидав м’яча з Касо, царем тюленів, а його новачок-гаманник працював у натовпі глядачів. Коли дівчинка на мить зупинилася — подивитися й послухати, Таґанаро її не впізнав, але Касо гавкнув і плеснув ластами. «Або він мене впізнав,— подумала вона,— або занюхав рибу». Вона поквапилася далі.
Заки вона дійшла до Фіолетової гавані, старий уже сидів у харчівні за своїм звичним столиком, перелічуючи монети в гаманці та сперечаючись із капітаном корабля. Над ним стояв високий худий охоронець. Низенький і товстий сидів біля дверей, де було добре видно всіх, хто заходить. Але це не мало значення. Дівчинка не збиралася заходити всередину. Натомість вона присіла на дерев’яні палі причалу за двадцять ярдів звідти; поривчастий вітер примарними пальцями шарпав на ній плащ.
Навіть такого холодного сірого дня у гавані завізно. Дівчинка побачила матросів, які блукали в пошуках повій, і повій, які блукали в пошуках матросів. Проминула пара бравів у своїй пошарпаній пишноті, тримаючись один за одного і п’яно шкутильгаючи, а при боці в них побрязкували клинки. Швидко пройшов червоний жрець у розмаяних вітром шарлатно-кармазинових шатах.
Був уже майже південь, коли вона врешті угледіла потрібну людину — заможного судновласника, якого вже тричі бачила зі старим. Рослявий, голомозий, огрядний, він був у важкому брунатному плюшевому плащі, облямованому хутром і підперезаному шкіряним паском, прикрашеним срібними місяцями й зорями. Після якогось нещасного випадку в нього не згиналася нога. Ішов він повільно, спираючись на ковіньку.
Він підійде не гірше за інших і навіть краще за багатьох, вирішила потворна дівчинка. Зістрибнувши з паль, вона рушила за ним. Дюжина кроків — і вона його наздогнала, наготувавши ножика. Гаманець у нього був на правому боці, на поясі, але заважав плащ. Вискочило лезо, швидко й чітко, один глибокий розріз на тканині — й чоловік нічого й не відчув. Її вправність, безсумнівно, викликала б усмішку в Рудого Роґо. Запхавши руку в проріз, дівчинка розрізала гаманець ножиком, набрала повний кулак монет...
Чоловік обернувся.
— Що...
Від цього руху її рука, яку вона не встигла відсмикнути, заплуталася у брижах його плаща. Під ноги їм обом посипалися монети.
— Злодійка!
Чоловік замахнувся на неї ковінькою. Дівчинка підбила його під хвору ногу, відскочила й, поки він падав, помчала геть, проминувши якусь мамусю з дитиною. З її жмені й далі сипалися монети й підстрибували на землі. «Злодійка, злодійка!» — летіли їй навздогін крики. Череватий шинкар, який проходив повз, незграбно потягнувся, щоб ухопити її за руку, але вона крутнулася, огинаючи його, промчала повз розсміяну повію і стрімголов кинулася до найближчого провулка.
Кет з каналів добре знала ці провулки, і дівчинка також їх не забула. Вона метнулася ліворуч, перестрибнула низьку стіну, перескочила через маленький канал, пірнула в незамкнені двері якогось запорошеного складу. На той час переслідування стихло, але краще не поспішати. Зачаївшись за якимись клітками, вона довго сиділа, обхопивши руками коліна. Чекала вона майже годину, а відтак вирішила, що вже можна виходити, вилізла по стіні будівлі на дах і дійшла по дахах аж до Каналу героїв. На цей час судновласник уже, мабуть, зібрав усі монети, підняв свою ковіньку й докульгав до харчівні. Може, зараз він п’є гарячу юшку в товаристві старого й нарікає на потворну дівчинку, яка спробувала вкрасти в нього гаманця.