«Але так само вони витріщалися і на Неда Старка».
Треба рухатися. Гола, безволоса, босонога, Серсі повільно почала спускатися широкими мармуровими сходами. Руки й ноги вкрилися сиротами. Вона тримала підборіддя високо, як і належить королеві, а почет, розійшовшись віялом, прокладав їй дорогу. Бідарі розштовхували людей, щоб у юрмі з’явився прохід, а Мечі рушили обабіч королеви. Позаду йшли септа Юнелла, септа Сколера і септа Моель. Останніми — послушниці в білому.
— Шльондра! — крикнув хтось. То був жіночий голос. Жінки завжди жорстокіші до інших жінок.
Серсі не зважала. «Далі буде більше й гірше, У цих створінь нема іншої радості в житті, як тільки глузувати з тих, хто вище». Вона не може змусити їх замовкнути, тому треба вдати, що вона нічого не чує. І не бачить. Вона не спускатиме очей з Ейгонового пагорба на тому боці міста, з веж Червоної фортеці, які поблискують на сонці. Саме там вона знайде спасіння, якщо дядько виконає свою частину угоди.
«Він цього хотів. Він і верховний горобець. І маленька ружа також, понад усякий сумнів. Я згрішила і маю спокутувати свій гріх, маю виставити свою ганьбу на огляд усіх старців у місті. Вони гадають, що це зломить мою гордість, що це знищить мене, але вони помиляються».
Септа Юнелла і септа Моель ішли з нею в ногу, а септа Сколера квапливо дріботіла позаду, калатаючи у дзвоник.
— Ганьба,— кричала стара гаргара,— ганьба на грішницю, ганьба, ганьба.
Десь праворуч одночасно з нею на свій лад співав інший голос — якийсь пекарчук викрикував: «М’ясні пиріжки, три пенси, гарячі м’ясні пиріжки». Мармур під ногами був холодний і слизький, і Серсі, щоб не посковзнутися, ступала обережно. Дорога пролягала повз статую Бейлора Благословенного, високого і спокійного на своєму постаменті, з обличчям, яке було взірцем добродійності. Отак подивишся на нього — і в житті не здогадаєшся, який це був бовдур. У династії Таргарієнів були королі добрі й лихі, але нікого не любили так, як Бейлора, благочестивого і лагідного короля-септона, який однаково любив простолюд і богів, зате ув’язнив власних сестер. Дивина, що його статуя не почала розкришуватися, побачивши голі груди Серсі. Тиріон любив повторювати, що король Бейлор жахався власного прутня. Одного разу, пригадалося їй, Бейлор виставив з Королівського Причалу всіх повій. Поки їх виганяли за браму, Бейлор за них молився, пишеться в історичних трактатах, але не підводив на них очей.
— Хвойда! — крикнув інший голос. Ще одна жінка. Щось полетіло з юрби. Якийсь гнилий овоч. Коричневий і вологий, він пролетів у королеви над головою і ляпнувся під ноги одному з бідарів. «Я не боюся. Я — левиця». Вона йшла далі.
— Гарячі пиріжки,— кричав пекарчук.— Купуйте гарячі пиріжки.
Септа Сколера, калатаючи у дзвіночок, виспівувала:
— Ганьба, ганьба, ганьба на грішницю, ганьба, ганьба.
Бідарі йшли попереду, щитами розштовхуючи людей, відгороджуючи вузький прохід. Серсі йшла, куди її вели, непорушно тримаючи голову, задивившись удалину. Кожен крок наближав її до Червоної фортеці. Кожен крок наближав її до сина й до порятунку.
Здавалося, сто років вона перетинала площу, але нарешті мармур під ногами змінився на бруківку, а навколо вишикувалися крамнички, стайні, хати, й почався спуск з Вісеніїного пагорба.
Тут хода сповільнилася. Узвіз був крутий і вузький, а юрма щільна. Бідарі штовхали людей, які перегороджували дорогу, але тим не було куди відступати, бо інші штовхали їх у спину. Серсі силкувалася тримати голову високо, але вступила у щось мокре і слизьке й посковзнулася. Вона б і впала, якби септа Юнелла, ухопивши її за руку, не допомогла їй утриматися на ногах.
— Вашій світлості краще дивитися під ноги.
Серсі вивільнила руку.
— Так, септо,— сказала вона покірним тоном, хоча від злості їй хотілося плюнути. Королева йшла далі, вдягнена лише в сироти й гордість. Вона шукала очима Червону фортецю, але звідси її не було видно — її загороджували високі дерев’яні будівлі обабіч.
— Ганьба, ганьба,— виспівувала септа Сколера, калатаючи у дзвіночок. Серсі спробувала пришвидшити крок, але незабаром уперлася у спини Зорям, які йшли перед нею, тож змушена була пригальмувати. Якийсь чоловік попереду продавав з воза смаженину на рожнах, і процесія затрималася, поки бідарі відсували воза. На погляд Серсі, м’ясо підозріло нагадувало щуряче, але запах його наповнив повітря, й заки вулиця достатньо розчистилася, щоб можна було продовжити ходу, половина людей навколо вже кусала з рожнів.
— Не хочете, ваша світлосте? — гукнув якийсь хлоп. Дебелий і брутальний, з поросячими очицями, він мав величезне черево, а його нечесана чорна борода нагадала їй Роберта. Коли вона з огидою відвернулася, він кинув у неї рожен. Вдарившись об її ногу, він покотився по вулиці, а непросмажене м’ясо лишило в неї на стегні масну пляму.
Тут порівняно з площею крики немов погучнішали — мабуть, тому, що юрма обступала процесію дедалі тісніше. Найчастіше чулося «хвойда» і «грішниця», але в бік королеви летіли і «братова підстилка», і «піхва», і «зрадниця», а час до часу викрикували імена Станіса й Марджері. Бруківка під ногами була вся в болоті, а що було так тісно, то королева не мала змоги обминати калюжі. «Ніхто ще не помер, замочивши ноги»,— казала вона собі. Хотілося вірити, що в цих калюжах просто дощівка, але цілком можливо, що це кінська сеча.
З вікон і балконів полетіло сміття: гнилі фрукти, пиво з відер, яйця, які, падаючи на землю, вибухали сірчаним смородом. Далі хтось кинув дохлу кицьку, яка перелетіла і над бідарями, і над Воїновими синами. Вдарившись об землю, труп розлетівся, й на ноги Серсі бризнули кишки й личинки.
А Серсі не спинялася. «Я сліпа і глуха, а це хробаки»,— казала вона собі.
— Ганьба, ганьба,— виспівували септи.
— Каштани, гарячі смажені каштани,— кричав вуличний торгівець.
— Королева Піхва,— урочисто промовив якийсь п’яниця з балкона, піднімаючи за неї кубок у глузливому тості.— За королівські цицьки!
«Словеса — це суховій,— думала Серсі.— Слова мені не зашкодять».
На півдорозі з Вісеніїного пагорба королева вперше впала, послизнувшись на чомусь, що дуже нагадувало лайно. Коли септа Юнелла підняла її, коліно в Серсі було обдерте до крові. У юрмі прокотився нестройний смішок, а якийсь чоловік запропонував поцілувати подряпину, щоб швидше загоїлася. Серсі озирнулася. Й досі було видно велику баню й сім кришталевих веж Великого септу Бейлора на верхівці пагорба. «Невже я пройшла так мало?» Що було гірше, у сто разів гірше, це що з очей зникла Червона фортеця.
— Де... Де...
— Ваша світлосте,— підійшов до неї капітан почту. Серсі забула, як його звати.— Не зупиняйтеся. Юрма стає некерованою.
«Так,— подумала вона,— некерованою».
— Я не боюся...
— А треба,— і він, схопивши її за руку, потягнув за собою. Вона пошкандибала з пагорба вниз і вниз, кривлячись від кожного кроку, дозволяючи капітану підтримувати її. «Поряд зі мною мав би бути Джеймі». Він би зараз вихопив свого золотого меча й прорубав дорогу просто в натовпі, вирізаючи очі всім чоловікам, які мали нахабство дивитися на неї.
Бруківка була потріскана й нерівна, слизька й шорстка під її ніжними ніжками. П’ята наступила на щось гостре — на камінчик або черепок. Серсі скрикнула від болю.
— Я просила сандалії,— виплюнула вона в обличчя септи Юнелли.— Могли б дати мені бодай сандалії.
Лицар знову потягнув її за руку, наче якусь служницю. «Він що — забув, хто я така?» Вона — королева Вестеросу, він не має права торкатися її своїми грубими руками.
Ближче до підніжжя пагорба спуск став не такий крутий, а вулиця розширилася. Серсі знову бачила Червону фортецю, яка сяяла кармазином на верхівці Ейгонового пагорба. «Мушу продовжувати йти». Вона вирвала в сера Теодана руку.
— Необов’язково волочити мене, сер.
І покульгала далі, лишаючи на бруківці криваві сліди.
Вона брела через багно й лайно — спливаючи кров’ю, вкрившись сиротами, кульгаючи. Навколо вирували звуки.
— У моєї жінки цицьки кращі,— гаркнув якийсь чоловік. Вилаявся візник, коли бідарі звеліли йому прибрати з дороги фургон.
— Ганьба, ганьба, ганьба на грішницю,— виспівували септи.