Вмить усе перевернулося догори дриґом, і Бран знов опинився у власній шкурі, наполовину похований у снігу. Над ним нависав охоплений полум’ям блідавець — висока сильветка на тлі дерев у білих саванах. Цей був голий, устиг побачити Бран, поки з найближчого дерева не обсипався сніг, накриваючи хлопчика з головою.
А спам’ятався Бран уже на постелі з соснової глиці, попід темною кам’яною стелею. «Печера. Я в печері». В роті й досі відчувався присмак крові від прикушеного язика, але праворуч палахкотіло багаття, в обличчя пашіло жаром, і Бранові ще ніколи не було так приємно. Поряд сидів Літо — обнюхувався, і Годор, мокрий з ніг до голови. Міра поклала собі на коліна Джодженову голову. А схожа на Арію дівчинка стояла неподалік, стискаючи смолоскип.
— Сніг,— промовив Бран.— Упав на мене. Поховав.
— Приховав. Я тебе витягнула,— промовила Міра й кивнула на дівчинку.— Це вона урятувала нас. Смолоскип... вогонь їх нищить.
— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.
Голос був не Аріїн і взагалі не дитячий. Голос був жіночий, високий і приємний, на диво мелодійний — Бран такого ще в житті не чув, а від сумовитості того голосу краялося серце. Хлопчик примружився, щоб краще роздивитися істоту. Вона і справді нагадувала дівчинку, але меншу за Арію, а під листяним плащем її шкіра виявилася плямистою. Як у лані. Очі вона мала чудернацькі — великі й вологі, золотаво-зелені, з вузькими як у кицьки зіницями. «Не буває таких очей». У волоссі змішалися осінні кольори — каштановий, рудий і золотий, а ще в нього вплетені були лози, гілочки й пожухлі квіти.
— Хто ви? — питала вже Міра.
Але Бран здогадався.
— Дитина. Дитина пралісу.
Він здригнувся — і від холоду, і від зачудування. Вони провалилися в одну з казок старої Нан!
— Це перші люди прозвали нас дітьми,— мовила маленька жінка.— Велети кличуть нас «во дак наг гран» — людьми-вивірками, бо ми маленькі, прудкі й любимо дерева, але ми ані вивірки, ані діти. Правдивою мовою ми називаємося «співунами пісні землі». Ще до появи давньої мови ми вже тисячу років співали свої пісні.
— Але зараз ви говорите загальною мовою,— зауважила Міра.
— Це заради нього. Заради хлопчика Брана. Я народилася в часи дракона, двісті років мандрувала світом людей — спостерігала, слухала, вчилася. Я б і досі мандрувала, але ноги вже болять, а серце втомилося, тож я повернула свої стопи додому.
— Двісті років? — перепитала Міра.
Дитина всміхнулася.
— Люди зовсім як діти.
— А ви маєте ім’я? — запитав Бран.
— Коли мені потрібно,— сказала жінка й махнула смолоскипом на чорну тріщину в чорній стінці печери.— Нам сюди. Ходіть зі мною.
Бран знову затремтів.
— Розвідник...
— Йому не можна.
— Його вб’ють.
— Ні. Його вбили давним-давно. А тепер ходімо. Внизу тепліше, і там вас ніхто не скривдить. Він уже чекає на вас.
— Триокий ворон? — запитала Міра.
— Зеленвидець.
З цими словами жінка рушила, і їм не лишалося нічого, як попрямувати за нею. Міра допомогла Бранові знову вмоститися у Годора на спині, хоча кошик майже розвалився і весь намок від талого снігу. Далі вона, обійнявши брата, ще раз поставила його на ноги. Його очі розплющилися.
— Що таке? — запитав він.— Міро? Де ми?
Побачивши вогонь, він усміхнувся.
— Мені такий дивний сон наснився!
Прохід був тісний і покручений, а настільки низький, що незабаром уже Годорові довелося мало не повзком повзти. Бран зігнувся, як міг, та все одно чіплявся й бився головою об стелю. Від кожного такого дотику обсипалася земля, потрапляла в очі й волосся, а одного разу Бран втелющився чолом у товстий білий корінь, який проріс зі стінки тунелю; з нього звисали дрібні корінці, заплетені павутинням.
Дитина пралісу йшла попереду зі смолоскипом у руці, за плечима в неї шелестів листяний плащ, але коридор так багато повертав, що дуже скоро Бран утратив її з очей. Тепер видно було тільки завдяки світлу, що відбивалося від стінок. За деякий час коридор роздвоївся, але в лівому відгалуженні було чорним-чорно, тож навіть Годор здогадався, що повертати слід праворуч, за смолоскипом.
Тіні танцювали, і здавалося, стінки печери також рухаються. Бран побачив навколо великих білих змій — виповзали з-під землі й заповзали знову під землю, й серце в нього закалатало від страху. Чи не наскочили вони випадково на кубло молочних змій чи велетенських могильних хробаків, м’яких, білих і піддатливих? «Могильні хробаки мають зуби».
Годор теж їх побачив.
— Годор,— пискнув він, не воліючи рухатися далі. Та щойно дівчина-дитина зупинилася, даючи людям змогу її наздогнати, світло смолоскипа припинило танцювати — і Бран збагнув, що білі змії — то просто біле коріння, точно як отой корінь, об який він стукнувся головою.
— Це коріння віродерева,— сказав він.— Пригадуєш серце-дерево у богопралісі, Годоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево тобі нічого не зробить.
— Годор.
Годор поквапився за дитиною зі смолоскипом, пірнаючи в глибини землі. Проминули ще одне розгалуження, і ще одне, і вийшли в лунку печеру завбільшки з велику залу Вічнозиму; кам’яні зуби звисали зі стелі й випиналися з землі. Обминаючи їх, дитина в листяному плащі пішла далі. Час до часу вона зупинялася й нетерпляче змахувала смолоскипом. «Сюди,— немов підганяла вона,— сюди, сюди, хутчій».
Далі були ще коридори і ще печери, десь праворуч Бран чув крапання води. Поглянувши туди, він побачив очі — очі з вузькими зіницями, які ясно сяяли, відбиваючи світло смолоскипа. «Це ще діти,— сказав він собі,— дівчинка ж не єдина»,— але йому вмить пригадалася і казка старої Нан про Генделевих правнуків.
Тут усюди виднілося покручене коріння, випиналося серед землі й каміння, не пускало в деякі коридори й тримало стелю в інших. «Усі кольори зникли»,— зненацька усвідомив Бран. У світі лишилися тільки чорна земля й біле дерево. У вічнозимського серце-дерева коріння було завтовшки з велетову ногу, а тут навіть товстіше. Та й Бран ще ніколи не бачив його стільки. «Мабуть, над нами росте цілий гайок віродерев».
Світло знову потьмяніло. Хай яка була крихітна дитина-не-дитина, а коли хотіла, рухалася вона дуже швидко. Годор потупотів за нею, і під ногою в нього щось хруснуло. Він так нагло зупинився, що Міра з Джодженом врізалися йому в спину.
— Кості,— сказав Бран.— Це кості.
Земля в коридорі була встелена кістками птахів і звірів. Та були тут й інші кості: здоровезні, мабуть, належали велетам, а маленькі — дітям пралісу. Обабіч проходу в нішах, видовбаних у камені, згори вниз дивилися черепи. Бран угледів череп ведмежий і череп вовчий, а ще півдюжини людських черепів і стільки само — велетових. Решта були маленькі, дивної форми. «Діти пралісу». І крізь них, і навколо них всюди попроростало коріння. На кількох черепах сиділи круки, блискучими чорними очима спостерігаючи за людьми, які проходять повз.
Завершальний відтинок темного коридору був найкрутіший. Останній спуск Годор здійснив на дупі, врізаючись у стіни та ковзаючи на потрощених кістках, м’якій землі та дрібній ріні. Дівчина-дитина вже чекала, стоячи на початку природного мосту понад роззявленою пащею урвища. Внизу, в темряві, чулося хлюпотіння бистрої води. «Підземна річка».
— Треба переходити? — запитав Бран, поки Ріди з’їжджали слідком за ними. Його така перспектива лякала. Якщо Годор послизнеться на вузькому містку, тут падати й падати.
— Ні, хлопче,— сказала дитина.— Озирнися.
Вона піднесла смолоскип вище, і полум’я немов перемінилося. От щойно воно горіло жовтогарячим світлом, наповнюючи печеру червонуватими відблисками, а за мить усі кольори поблякли, залишаючи тільки чорний і білий. Десь позаду ахнула Міра. Годор розвернувся.
Білий лорд у чорному вбранні замріяно сидів серед плетива коріння — на троні з віродерева, яке обіймало його висохлі члени, як мати обіймає дитину.