Одяг і досі був мокрий після примусового купання, неприємно липнув до рук і ніг. Поки Гриф Молодший пішов із септою Леморою учитися премудростей Віри, Тиріон скинув мокре вбрання й одягнувся в сухе. Коли він повернувся на палубу, Качур розреготався. Важко було йому за це дорікати. В такому одязі Тиріон мав кумедний вигляд. Ліва половина камзола була пошита з фіолетового оксамиту з бронзовими заклепками, а права — з жовтої вовни, з зеленим квітчастим візерунком. Так само і бриджі: права холоша була зелена, а ліва — біло-червона, смугаста. Одна зі скринь Іліріо була натоптана дитячим одягом — затхлим, але добротним. Септа Лемора порізала костюми навпіл, перемішала й позшивала наново, щоб нагадувало блазенський костюм. Гриф наполіг, щоб Тиріон сам допомагав різати й шити. Без сумніву, хотів принизити, але Тиріонові сподобалося шити. В товаристві Лемори завжди було приємно, хай вона і шпетила його повсякчас за нешанобливі висловлювання щодо богів. «Якщо Гриф хоче виставити мене блазнем, я йому підіграю».
Але інше його завдання було зовсім не блазенське. «У Качура — меч, у мене — перо й пергамент». Гриф звелів Тиріонові записати про драконів усе, що відомо. Завдання грандіозне, але карлик працював щодня, сидячи схрестивши ноги на даху каюти і старанно шкрябаючи пером.
Багато років Тиріон читав усе можливе про драконів. Здебільшого то були казки, яким не можна довіряти, а книжки, які дав Іліріо, сам Тиріон не обрав би. Що він хотів би отримати, то це «Полум’я фрігольду» — історію Валірії авторства Галендро. Однак у Вестеросі ніде не було повного примірника: навіть у Цитаделі бракувало двадцяти сімох сувоїв. «У Старому Волантисі, понад усякий сумнів, має бути бібліотека. Може, там буде примірник, якщо мені вдасться проникнути за Чорні стіни в серце міста».
Отримати книжку «Дракони, полози й віверни: протиприродна історія» септона Варта він і не сподівався. Варт був коваленком, який за часів правління Джейгейриса Миротворця доріс до посади правиці. Його вороги вважали його не септоном, а справжнім чаклуном. Бейлор Благословенний, посівши Залізний трон, наказав знищити всі його праці. Десять років тому Тиріон прочитав уцілілий уривок з «Протиприродної історії», але мав сумніви, що праця якось потрапила за вузьке море і може там знайтися. А ще менше було шансів натрапити на политу кров’ю уривчасту анонімну працю, яка іноді називалася «Кров і вогонь», а іноді — «Кінець драконів», єдиний уцілілий примірник якої буцімто заховали в замкненому підземеллі під Цитаделлю.
Коли на палубі з’явився, позіхаючи, Недомейстер, карлик саме записував усе, що пам’ятав про парування драконів, а погляди Барта, Манкуна й Томакса з цього питання мали великі розбіжності. Гальдон пішов на корму відлити на сонячну доріжку, яка мерехтіла на воді, з кожним повівом вітру розсипаючись.
— До вечора маємо доплисти до злиття Нойни з Ройном, Йолло,— гукнув Недомейстер.
Тиріон відірвав погляд від письма.
— Мене звати Гугор. Йолло ховається у мене в штанах. Може, випустити його погратися?
— Краще не треба. Ще черепах налякаєш,— Гальдонові на вуста наповзла посмішка — гостра, як лезо кинджала.— Як, ти сказав, називалася вулиця в Ланіспорту, де ти народився, Йолло?
— Я народився у провулку. Безіменному.
Тиріон з болісним задоволенням вигадував яскраві подробиці життя Гугора Гілла, також відомого як Йолло, байстрюка з Ланіспорту. «Найкращі брехні — трішки присмачені правдою». Карлик усвідомлював, що в нього акцент західняка, ще й високородного західняка, тож Гугор має бути позашлюбним сином якого-небудь лорда. Місцем народження він обрав Ланіспорт, бо знав це місто краще за Старгород чи Королівський Причал, а більшість карликів зрештою опиняється у містах, навіть якщо їх народила добродійка Незграба на грядці ріпи. В сільській місцевості ні цирку потвор, ні балаганів... зате повно криниць, які проковтнуть і небажаних кошенят, і триголових телят, і таких діток, як Тиріон.
— Бачу, ти знову псуєш добрий пергамент, Йолло,— Гальдон зашнурував бриджі.
— Не всім пощастить бути недомейстром,— сказав Тиріон, у якого вже зводило руку. Відклавши перо, він попрацював короткими пальцями.— Не хочеш зіграти в сивас?
Недомейстер завжди перемагав, але за грою час збігав швидше.
— Увечері. Не приєднаєшся до нас із Грифом на уроці?
— Чом би й ні? Комусь же треба виправляти твої помилки.
На «Сором’язливій панні» було чотири каюти. В одній мешкали Яндрі з Ісіллою, в іншій — Гриф із Грифом Молодшим. По окремій каюті мали септа Лемора і Гальдон. Каюта Недомейстра була найбільша. Одна стіна була завішана книжковими полицями й заставлена кошиками, повними старих сувоїв і пергаментів; на іншій стіні були полиці з мастями, травами й зіллями. З жовтого хвилястого ілюмінатора косо падало золоте проміння. З меблів тут було ліжко, письмовий стіл, крісло, стільчик і Недомейстрів столик для сивасу, завалений різьбленими дерев’яними фігурами.
Навчання почалося з уроку мови. Гриф Молодший балакав загальною мовою так, наче знав її з народження; вільно володів валірійською і розмовними діалектами Пентоса, Тайроша, Мира й Ліса, а ще опанував торгову говірку моряків. Волантиський діалект був для нього такий самий новий, як і для Тиріона, отож щодня вони вивчали декілька нових слів, а Гальдон виправляв помилки. З мірінською мовою було важче: вона також походила від валірійської, але прищепленої на грубу, неоковирну мову Старого Гіса.
— Щоб добре говорити гіскарською, треба осу в носа запхнути,— пожалівся Тиріон. Гриф Молодший розсміявся, але Недомейстер лише сказав:
— Ще раз.
Хлопець слухняно повторив, закочуючи очі від усіх «з-з-з». «У нього кращий слух,— змушений був визнати Тиріон,— хоча можу закластися, що язик у мене більш повороткий».
За уроком мови йшла геометрія. Вона давалася хлопцеві важче, однак Гальдон був терплячим учителем, та й Тиріон допомагав. Премудростей прямокутників, кругів і трикутників він навчився від батькових мейстрів у Кичері Кастерлі, й зараз неочікувано легко пригадував свою науку.
Заки перейшли до історії, Гриф Молодший почав крутитися.
— Ми обговорювали історію Волантиса,— мовив до нього Гальдон.— Можеш пояснити Йолло відмінність між тигром і слоном?
— Волантис — найдавніше з дев’ятьох вільних міст, первісток Валірії,— знуджено почав відповідати хлопець.— Після Руїни волантисяни позиціонували себе як спадкоємців фрігольду й законних володарів світу, але не мали згоди в тому, яким чином досягти панування. Шляхта, «давня кров», вважала, що слід завоювати світ мечем, а купці й лихварі виступали за торгівлю. У боротьбі за владу в місті дві протиборчі фракції отримали назви «тигрів» і «слонів».
Майже століття після руїни Валірії владу тримали тигри. Деякий час справи йшли успішно. Волантиський флот узяв Ліс, а волантиська армія — Мир, тож протягом двох поколінь цими трьома містами керували з-за Чорних стін. Але кінець прийшов, коли тигри спробували проковтнути Тайрош. У війну на боці тайросян вступив Пентос, а з ним і вестероський король штормових земель. Браавос надав лісянським вигнанцям сто бойових кораблів, Ейгон Таргарієн вилетів з Драконстону на Чорному Жасі, а Мир і Ліс підняли повстання. Війна спустошила Спірні землі, але звільнила Ліс і Мир з ярма. Тигри зазнали й інших поразок. Флот, який вони вислали, щоб повернути Валірію, пропав у Курному морі. Їхню владу над Ройном повалили Когор і Норвос у битві вогняних галер на озері Кинджал. Зі сходу хлинули дотраки, виганяючи і простолюд з халуп, і шляхту з маєтків, і зрештою від Когорського лісу аж до верхів’їв Селору зосталися самі руїни та бур’ян. Після цілого сторіччя війни Волантис лишився зломленим, злиденним і знелюднілим. Отоді піднялися слони і з тої пори тримають владу. В якісь роки тиграм щастить і з них обирають тріарха, але тільки одного, в якісь роки — взагалі ні, отож уже триста років містом керують слони.
— Атож,— сказав Гальдон.— А теперішні тріархи?
— Малакво — тигр, Найесос і Доніфос — слони.
— І який урок можна отримати з волантиської історії?
— Без драконів не завоювати світу.