Тиріон не втримав сміху.
Пізніше, коли Гриф Молодший пішов на палубу допомагати Яндрі з вітрилами й жердинами, Гальдон заходився готувати столик для сивасу до гри. Спостерігаючи за ним своїми різнобарвними очима, Тиріон мовив:
— Кмітливий хлопець. Ви добре його вчили. Сумно це визнавати, але у Вестеросі половина лордів не така освічена. Мови, історія, співи, математика... непоганий рівень для сина якогось перекупного меча.
— У вправних руках книжка може виявитися не менш разючою зброєю, ніж меч,— озвався Гальдон.— Цього разу постарайся дати мені справжній бій, Йолло. У сивас ти граєш не краще, ніж колесом ходиш.
— Я намагаюся приспати вашу пильність,— відповів Тиріон, поки вони розставляли кісточки з двох боків різьбленої дерев’яної ширми.— Ви вважаєте, що навчили мене грати, але речі не завжди є такими, якими видаються. А що як я навчився грати в сироторгівця — такий варіант ви не розглядали?
— Іліріо в сивас не грає.
«Ні,— подумав карлик,— він грає у гру престолів, і в ній ви з Грифом і Качуром — тільки фігури, які він переставляє на власний розсуд і якими за потреби жертвує, от як пожертвував Вісерисом».
— Тоді це ваша провина. Якщо я граю поганенько, винні ви.
— Йолло,— хихикнув Недомейстер,— мені бракуватиме тебе, коли пірати переріжуть тобі горлянку.
— Та де ці славнозвісні пірати? Я вже починаю думати, що ви з Іліріо їх вигадали.
— Найбільше їх на ділянці від Ар-Ноя до Скорботи. Понад руїнами Ар-Ноя рікою правлять когоряни, а нижче Скорботи владу тримають волантиські галери, але ні ті, ні ті не контролюють відтинок річки поміж цими точками, тож його захопили пірати. На озері Кинджал повно острівців, де вони чаяться по прихованих печерах і таємних кріпостях... Ти готовий?
— До гри? Понад усякий сумнів. До піратів? Навряд чи.
Гальдон прибрав ширму. Обидва почали задумливо роздивлятися початкові позиції одне одного.
— А ти вчишся,— зауважив Недомейстер.
Тиріон був уже взяв у руку дракона, але передумав. Останнього разу він надто рано ввів його у гру — і дракона з’їла метавка.
— Якщо ми і справді стрінемося з цими легендарними піратами, може, я до них приєднаюся. Скажу їм, що мене звати Гугор Недомейстер,— він пересунув легку кавалерію в напрямку Гальдонових гір.
Гальдон у відповідь пішов слоном.
— Тобі краще підійшло б Гугор Недоумок.
— Щоб з вами зрівнятися, багато розуму не треба,— сказав Тиріон, пересуваючи важку кавалерію на підтримку легкої.— Не хочете поставити на те, хто виграє?
— Скільки? — звів брову Недомейстер.
— Грошей я не маю. Зіграємо на секрети.
— Гриф мені язика відріже.
— Боїтеся? На вашому місці я б теж боявся.
— Раніше в мене зі сраки полізуть черепахи, ніж ти у мене виграєш у сивас,— мовив Недомейстер, пересуваючи списників.— Приймаю ставку, коротуне.
Тиріон потягнувся до свого дракона.
Тільки за три години коротун нарешті виповз на палубу, щоб спорожнити сечовий міхур. Качур саме допомагав Яндрі опускати вітрило, а за румпель стала Ісілла. Понад прибережними заростями комишу низько висіло сонце, вітер став поривчастим. «Мені конче потрібен бурдюк вина»,— подумав карлик. Ноги судомило від довгого сидіння на стільці, а в голові так паморочилося, що він мало не вивалився в ріку.
— Йолло,— гукнув Качур.— Де Гальдон?
— Йому недобре і він пішов у ліжко. У нього зі сраки черепахи лізуть.
Залишивши лицаря розгадувати цю загадку, Тиріон по драбині виліз на дах каюти. На сході, за скелястим островом, уже збиралася темрява.
Саме на даху каюти і розшукала його септа Лемора.
— Відчуваєш у повітрі наближення бурі, Гугоре Гілл? Попереду озеро Кинджал, там рискають пірати. А далі вже Скорбота.
«Не моя. Свої скорботи я всюди ношу з собою». Згадавши Тишу, він знову подумав: а куди діваються повії? «Може, перебираються у Волантис? От знайду її там... Людина завжди чіпляється за надію». Він гадки не мав, що казати Тиші. «Вибач, що дозволив тебе зґвалтувати, кохана. Я ж бо думав, що ти — повія. Зможеш мене пробачити? Хотів би я повернутися в нашу хатину, до нашого родинного життя».
Проминули острів. На східному березі Тиріон побачив руїни: похилені мури й розвалені вежі, розбиті бані й ряди трухлявих дерев’яних колон, залиті мулом і зарослі фіолетовим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто, вдесятеро більше за Ґоян-Дроге». Тепер тут замешкали черепахи — великі костолами. Карлик бачив, як вони гріються на сонечку — брунатні й чорні горбики з зубчастими кілями на панцирах. Кількоро, побачивши «Сором’язливу панну», пірнули у воду, лишаючи по собі кола. Тут плавати точно не варто.
А потім крізь покручені напівзатонулі дерева на широких мокрих вулицях Тиріон угледів сріблясту пелену сонячного світла на воді. «Ще одна річка,— одразу здогадався він,— біжить до Ройна». Смужка землі вужчала, руїни вищали, й нарешті місто обірвалося на мисі, де ще стояли рештки велетенського палацу з рожевого й зеленого мармуру: над критими галереями височіли розвалені бані й поламані шпилі. У доках, де колись могло поміститися з півсотні кораблів, також спали костолами. І Тиріон здогадався, де він. «Це ж колишній палац Наймірії — усе, що залишилося від її міста, від Най-Сара».
— Йолло,— крикнув Яндрі, коли «Сором’язлива панна» проминула мис,— отепер скажи, що у Вестеросі є такі великі ріки, як матір річок Ройн.
— Я ж не знав,— відгукнувся Тиріон.— Нема в Сімох Королівствах і наполовину такої широкої річки, як ця.
В ріку, якою вони спускалися, впадала її близнючка, що завширшки майже дорівнювалася Мандеру або Тризубу.
— Це Най-Сар, де матір приймає в лоно свою дику дочку — Нойну,— сказав Яндрі,— але найширша вода буде після наступної притоки. Де озеро Кинджал, у Ройн впадає Койна, смаглява донька, повна золота й бурштину з Сокири та соснових шишок з Когорського лісу. Далі на південь у матір річок впадає Лорулу — усміхнена донька з Золотих полів. У місці їхнього злиття колись стояв Кроян, святкове місто з каналами замість вулиць і золотими будинками. Відтак річка тягнеться ще на багато льє на південний схід, поки нарешті її повільна течія не підхоплює Селору — сором’язливу доньку, чиє річище ховається в комишах і корчах. Там мати річок розливається так широко, що людина в човні на середині річища не бачить ні правого берега, ні лівого. Ось побачиш, мій маленький друже.
«Побачу»,— подумав карлик — і тут ярдів за шість від байдака угледів якесь збурення. Він саме збирався показати його Леморі, коли на поверхню щось випірнуло з такою силою, що аж гойднуло хвилею «Сором’язливу панну».
Це була ще одна черепаха — рогата, велетенська, з темно-зеленим панциром у брунатних плямах, порослим водоростями, до яких ліпилися тверді чорні річкові молюски. Піднявши голову, вона заревіла, і цей низький гортанний рик був гучніший за бойовий ріжок.
— Це благословення,— вигукнула Ісілла, й по щоках їй побігли сльози.— Це благословення, це благословення!
Качур улюлюкав, а з ним і Гриф Молодший. Гальдон вийшов на палубу дізнатися причину здійнятої бучі... але запізнився. Велетенська черепаха уже знову зникла у воді.
— Що за галас? — поцікавився Недомейстер.
— Черепаха,— відповів Тиріон.— Більша за байдак.
— Це він,— вигукнув Яндрі.— Річковий старий.
«А чом би й ні? — посміхнувся Тиріон.— Народження царів завжди провіщають боги і дива».
Давос
З кожним поривом вітру виляскуючи латаним вітрилом, «Потішна повитуха» прокралася у Білу Гавань з вечірнім припливом.
Це був старий ког, який навіть замолоду важко було назвати гарним. Носова фігура являло собою розсміяну жінку, яка за одну ніжку тримала немовля, але і щоки жінки, і дупцю немовляти вже поточив шашіль. Облавок вкривали численні шари жовтувато-брунатної фарби, а вітрила були сірі й подерті. На такому кораблі ніхто надовго не затримує погляд — хіба що з цікавості, як це він і досі тримається на плаву. В Білій Гавані «Потішну повитуху» добре знали. Багато років вона вела дрібну торгівлю з Сестритоном.