— Та що там Болтони знають про честь? — пирхнув господар «В’юна», доливаючи брунатне вино в кубки.
— Нікуди лорд Вайман не поїде. Він же ширший, ніж довший.
— Я чув, він слабує. Кажуть, тільки спить і стогне. З ліжка вилізти не годен — такий недужий.
— Такий тлустий, ти хотів сказати.
— Тлустий чи худий — це тут ні до чого,— мовив господар «В’юна».— У левів його син.
Ніхто не говорив про короля Станіса. Ніхто, здавалося, навіть не знав, що його світлість поїхав на північ допомагати обороняти Стіну. У Східній варті тільки й говорили про дикунів, блідавців і велетів, а тут, схоже, про них узагалі ніхто не думав.
Давос нахилився до вогню.
— А я думав, його сина вбили Фреї. Ми таке чули в Сестритоні.
— Вони вбили сера Венделя,— сказав господар.— Його кістки покояться у Скелястому Септі в оточенні свічок, можна подивитися. А сер Вайліс і досі в полоні.
«Усе дедалі гірше». Давос знав, що у лорда Ваймана двоє синів, але гадав, що загинули обоє. «Якщо Залізний трон має заручника...» Давос сам мав сімох синів, чотирьох з яких втратив на Чорноводді. Він добре знав: зробить усе, що вимагатимуть боги чи люди, щоб захистити решту трьох. Стефон і Станіс нині за тисячі льє від боїв, їм нічого не загрожує, але Деван у Чорному замку, він — зброєносець короля. «Короля, чиє піднесення чи провал залежать від Білої Гавані».
Присутні тим часом заговорили про драконів.
— Та ти в біса здурів,— казав весляр зі «Штормової танцівниці».— Король-жебрак уже кілька років як помер. Якийсь дотрацький комонник відтяв йому голову.
— Так казали,— озвався старий.— А може, збрехали. Він помер на другому кінці світу — якщо взагалі помер. Звідки нам знати? Якби король бажав моєї смерті, може, і я б слухняно прикинувся трупом. Ми його тіла не бачили.
— Я не бачив тіл ні Джофрі, ні Роберта,— прогуркотів господар «В’юна».— Може, вони також живі. Може, Бейлор Благословенний теж усі ці роки просто дрімав.
Старий скривився.
— Королевич Вісерис був не єдиним драконом, правда? Ви певні, що сина королевича Рейгара вбили? Немовлятко?
— А була же ще королівна, так? — запитала одна з повій — та, яка говорила, що м’ясо гниле.
— Дві,— відповів старий.— Одна — Рейгарова донька, а друга — його сестра.
— Дейна,— мовив моряк з приріччя.— Та, яка сестра. Дейна Драконстонська. Чи Дейра?
— Дейною звали дружину старого короля Бейлора,— сказав весляр.— Колись я веслував на кораблі, названому на її честь. «Королівна Дейна».
— Якщо вона була дружиною короля, мала б називатися королевою.
— Не було у Бейлора королеви. Він був святий.
— Тільки не кажи, що він не побрався з сестрою,— мовила повія.— Він просто в ліжко з нею не лягав, от і все. Коли його зробили королем, він замкнув її на вежі. І решту сестер також. Їх було троє.
— Данела,— голосно сказав господар.— Ось як її звали. Ну, я про доньку божевільного короля, а не про Бейлорову чортову дружину.
— Данерис,— виправив Давос.— Її назвали на честь Данерис, яка побралася з князем Дорнським за правління Дейрона Другого. Не знаю, що з нею сталося.
— Я знаю,— сказав чоловік, який і завів мову про драконів: браавоський весляр у темній вовняній безрукавці.— У Пентосі ми стояли на якорі біля торгової галери під назвою «Терноока діва», і я випивав зі шкіперовим стюардом. І він розповів мені цікаву байку про одну малу, яка приходила до них на корабель у Карті, щоб він перевіз її у Вестерос разом з трьома драконами. У неї були сріблясті коси й фіалкові очі. «Я сам відвів її до шкіпера,— присягався той стюард,— але він і слухати не захотів. Гвоздика й шафран приносять більше прибутку, сказав він, та й прянощі не зможуть підпалити вітрила».
Підвалом прокотився регіт. Давос не засміявся разом з усіма. Він знав, що далі сталося з «Терноокою дівою». Жорстокі боги іноді дозволяють людині переплисти півсвіту, а потім, майже вдома, посилають облудний маяк. «Той шкіпер хоробріший за мене»,— думав Давос, прямуючи до дверей. Одна мандрівка на схід — і до кінця життя можна розкошувати як лорд. Замолоду Давос мріяв про такі мандрівки, але роки кружляли, як мошва навколо світла, й ніколи не випадало слушної нагоди. «Колись,— сказав він собі.— Колись — коли закінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний трон і більше не потребуватиме цибулевих лицарів. Візьму з собою Девана. І Стефа зі Станні також, якщо вже встигнуть підрости. Побачимо драконів і всі дива світу».
Надворі зривався вітер, і в олійних ліхтарях, які освітлювали двір, тріпотів вогонь. Після заходу сонця похолодало, але Давос ще добре пам’ятав Східну варту — пам’ятав, як уночі виє під Стіною вітер, пронизуючи найтепліший плащ, аж кров стигне в жилах. Порівняно з цим Біла Гавань — тепла купіль.
Послухати плітки можна було ще в кількох місцях: у заїзді, відомому своїми пирогами з міногами; у пивниці, де пиячать торгівці вовною і митники; у балагані, де за кілька пенні можна подивитися непристойну виставу. Але Давос вирішив, що почув уже достатньо. «Я запізнився». Інстинктивно він потягнувся до грудей, де колись тримав у маленькому мішечку на шкіряному шнурку обрубки своїх пальців. Там нічого не було. Давос згубив свій амулет у полум’ї Чорноводдя — тоді ж, коли згубив синів і корабель.
«І що мені тепер робити?» Він щільніше загорнувся у манту. «Зі своїм марним зверненням піднятися на пагорб і постукати у браму Нового замку? Повернутися в Сестритон? Поплисти до Марії і синів? Купити коня й повернутися королівським гостинцем, аби розповісти Станісові, що в Білій Гавані не лишилося ні друзів, ні надії?»
У ніч проти відплиття королева Селіза влаштувала бенкет для Саладора і капітанів його флоту. До них приєднався Котер Пайк і ще четверо вищих чинів Нічної варти. Королівні Ширін теж дозволили прийти на свято. Поки подавали лосося, сер Аксель Флорент розважав стіл байками про Таргарієнського королевича, який тримав домашню мавпочку. Королевич любив убирати мавпочку в одяг свого померлого сина, вдаючи, що то дитина, запевняв сер Аксель, і підшукував йому наречену. Лорди, яким він пропонував таку честь, завжди дуже чемно відмовлялися — певна річ. «Навіть убрана в шовк і оксамит, мавпа залишається мавпою,— казав сер Аксель.— Був би королевич мудріший, розумів би, що від мавпи годі очікувати виконання чоловічих обов’язків». Вояки королеви реготали, а кількоро вишкірилося на Давоса. «Я вам не мавпа,— подумав тоді він.— Я такий самий лорд, як і ви, а як людина, я навіть кращий». Але на згадку про це йому й досі боліло.
Тюленячу браму замкнули на ніч. Давос до самого світанку не зможе повернутися на «Потішну повитуху». Ніч доведеться провести тут. Він окинув поглядом старого рибонога з його зламаним тризубом. «Я подолав зливу, кораблетрощу, шторм. Я не повернуся, не здійснивши того, для чого приплив, хай яким безнадійним це видається». Може, він загубив і свої пальці, і талан, але він не мавпа в оксамиті. Він — королівський правиця.
Замкові Сходи — східчастий узвіз — являли собою широкі білі кам’яні сходи, які вели від Вовчого Лігва понад водою до Нового замку на пагорбі. Дорогу освітлювали мармурові русалки, тримаючи в руках чашки з запаленим китовим лоєм. Видершись нагору, Давос озирнувся. Звідси було видно обидві частини гавані. У внутрішній гавані, відгородженій муром на молі, було тісно від військових галер. Давос нарахував двадцять три. Схоже, лорд Вайман хоч і товстий, але не ледачий.
Брама Нового замку була зачинена, але Давос погукав — і йому відчинили потерну, з якої з’явився вартовий поцікавитися, чого йому треба. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками.
— Мені негайно слід побачитися з лордом Мандерлі,— сказав він.— Моя справа стосується його і тільки його.
Данерис
Гладенько поголені, намащені тоненьким шаром олії, танцюристи аж поблискували. Під бій барабанів і трелі флейти крутилися запалені смолоскипи, перелітаючи з руки в руку. Щоразу як у повітрі схрещувалися два смолоскипи, між ними стрибала, кружляючи, оголена дівчина. Світло відбивалося від наолієних рук, ніг, грудей і сідниць.