У всіх трьох чоловіків була ерекція. Це їхнє збудження передавалося глядачам, хоча водночас воно здавалося Данерис Таргарієн трохи кумедним. Танцюристи всі були високі, довгоногі, з пласкими животами, з чітко окресленими, немов з каменю витесаними м’язами. Навіть на лице вони були дуже схожі... що вельми дивно, адже один мав шкіру темну, як ебенове дерево, другий був білий як молоко, а у третього шкіра відливала міддю.
«Вони вирішили мене розпалити?» Дані посовалася на шовкових подушках. Під колонами застигли, як статуї, незаплямовані в гостроверхих шоломах, їхні гладенькі обличчя були геть незворушні. Справжні чоловіки так не могли. Резнак мо Резнак, дивлячись танець, розтулив рота, і його вуста волого поблискували. Гіздар зо Лорак щось говорив до свого сусіди, але очей від танцівниць не відводив. Негарне наолієне обличчя Гирявого, як завжди, було суворе, однак і він уважно стежив за кожним порухом.
А от здогадатися, про що замислився почесний гість, було важче. Блідий, стрункий, довговидий чоловік з гострими рисами обличчя, з лисою головою, яка блищала у світлі смолоскипів, сидів разом з Дані за почесним столом, пишно вдягнений у багрові й злототкані шати, і маленькими шматочками їв інжир, кусаючи акуратно й елегантно. Коли він водив головою, стежачи за танцівницями, на носі у Заро Зоана Даксоса спалахували опали.
На його честь Дані вбрала картянську сукню — ошатну бузкову парчу, фасон якої залишав оголеним ліве персо. Сріблясто-золоте волосся легко спадало на ліве плече, майже дістаючи до пипки. Половина чоловіків у залі кидала на Дані скрадливі погляди, але не Заро. «Так само було і в Карті». Такі речі не могли розворушити купецького короля. «Але я мушу його розворушити». Він приплив з Карта на галеасі під назвою «Шовкова хмара», у супроводі тринадцятьох галер,— цей флот був відповіддю на молитви. Відтоді як Дані поклала край рабству, мірінська торгівля занепала, але Заро до снаги її відновити.
Під крещендо барабанів троє танцюристок перестрибнули полум’я, закрутившись у повітрі. Чоловіки-танцюристи спіймали їх за стан і насадили собі на прутні. Дані дивилася, як жінки вигинають спини, як обхоплюють ногами своїх партнерів, як під схлипи флейт чоловіки штовхаються в такт музиці. Дані вже бачила таке кохання: дотраки злягаються вільно, як жеребці з кобилами. Та оце вперше вона дивилася на хіть, покладену на музику.
У неї розпашіло обличчя. «Це від вина»,— сказала вона собі. Але зловила себе на тому, що думає про Дааріо Нагариса. Сьогодні від нього приходив посланець. Штормокруки повертаються з Лазара. Капітан нарешті їде назад, до Дані, забезпечивши їй дружбу ягнят-лазарян. «Це харчі й торгівля,— нагадала вона собі.— Він не підвів мене й ніколи не підведе. Дааріо допоможе мені врятувати місто». Королеві кортіло зазирнути йому в обличчя, погладити тризубу борідку, розповісти про свої біди... але штормокрукам ще їхати багато днів, вони ще за перевалом Хизай, а їй треба правити державою.
Поміж фіолетових колон висів дим. Танцюристи опустилися навколішки, похиливши голови.
— Ви танцювали неперевершено,— мовила до них Дані.— Нечасто побачиш таку грацію, таку красу.
Вона жестом покликала Резнака мо Резнака, і сенешаль поквапився до неї. Його лиса зморшкувата голова зросилася потом.
— Проведіть наших гостей до купелі, щоб вони освіжилися, і принесіть їм поїсти і попити.
— Матиму за честь, ваша препишносте.
Данерис простягнула свій кубок, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке й міцне, в букеті відчувалися східні прянощі,— не порівняти з ріденькими гіскарськими винами, які доводилося пити останнім часом. Заро оглянув фрукти на тарелі, який піднесла йому Джикі, й обрав хурму. Жовтогаряча шкірка пасувала до коралу в нього у носі. Відкусивши, Заро скривився.
— Терпка.
— Мілорд волів би чогось солодшого?
— Від солодкого може знудити. Смаку життю надають терпкі фрукти і норовливі жінки,— сказав Заро, відкушуючи ще і ковтаючи.— Данерис, солодка королево, не можу висловити, як приємно тішитися вашою присутністю. З Карта відпливала мала дитина, гарненька і розгублена. Я боявся, що на неї чекає погибель, а тут бачу її на троні — володарку стародавнього міста, оточену потужним військом, яке постало просто з її мрій.
«Ні,— подумала Дані,— воно постало з крові й вогню».
— Я рада, що ви приїхали. Приємно знову бачити ваше обличчя, друже.
«Я вам не довіряю, але ви мені потрібні. Потрібні ваші Тринадцятеро, потрібні ваші кораблі, потрібен ваш товар».
Багато століть Мірін і його міста-побратими Юнкай і Астапор були основою работоргівлі — місцем, де дотрацькі хали й корсари з островів Василіска продавали невільників, яких скуповувала решта світу. Без рабів Міріну особливо не було чого запропонувати купцям. У Пекарських горах чимало міді, але метал цей цінується уже не так високо, як за часів, коли світом правила бронза. Колись на узбережжі росли високі кедри, та вже не ростуть, порубані сокирами Старої Імперії й попалені драконовим вогнем у війні Гіса проти Валірії. Коли не стало дерев, земля спеклася на сонці й почала вивітрюватися — вітер розносив густі червоні хмари куряви. «Ці лихоліття перетворили мій народ на работоргівців»,— пояснила Галаза Галар у Храмі грацій. «А я — лихоліття, яке перетворить работоргівців назад на людей»,— подумки заприсяглася тоді Дані.
— Я не міг не приїхати,— ліниво промовив Заро.— Навіть у Карті, так далеко звідси, до моїх вух долітали страшні чутки. Я ридав, слухаючи їх. Подейкують, ваші вороги обіцяють багатство, славу й сотню юних цнотливих рабинь чоловікові, який зможе вас убити.
— Сини гарпії...— («Звідки він про це дізнався?»).— Ночами вони лишають свої карлючки на стінах і ріжуть уві сні горлянки чесним вільновідпущеникам. А зі сходом сонця вони ховаються, як таргани. Вони бояться моїх бронзових бестій.
Скагаз мо Кандак зібрав нову варту, як Дані й хотіла: нині охорона складалася порівну з вільновідпущеників і гирявих мірінців. Вони день і ніч патрулювали вулиці в чорних каптурах і бронзових масках. Сини гарпії заприсяглися вбити жахливою смертю кожного відступника, який наважиться служити королеві драконів, а разом з ним і всіх його рідних і родичів, тому люди Гирявого ховалися під личинами шакалів, сов та інших хижаків, не показуючи своїх справжніх облич.
— Мені варто боятися синів гарпії, тільки якщо я сама-одна опинюся на вулиці поночі, гола й неозброєна. Вони всі — боягузи.
— Ніж боягуза здатен убити королеву так само легко, як і ніж звитяжця. Я спатиму міцніше, знаючи, що втіха мого серця повсякчас тримає біля себе своїх комонників. У Карті у вас були кровні вершники, які ніколи від вас не відходили. Куди ж вони поділися?
— Аґо, Джого і Рахаро й досі мені служать...
«Він грається зі мною». Дані теж уміла гратися.
— Я ще молоденька дівчина й не розуміюся на таких речах, але люди старші й мудріші кажуть, що мені, аби втримати Мірін, потрібно контролювати всі околиці, які йому належать: усі землі на захід від Лазара й на південь аж до Юнкайських гір.
— Я за околиці не хвилююся. Я хвилююся за вас. Якщо з вами трапиться лихо, цей світ утратить для мене свій смак.
— Мені приємно, що мілорд так переймається, але я добре захищена,— мовила Дані, вказуючи на Баристана Селмі, який стояв, поклавши долоню на руків’я меча.— Баристан Безстрашний — ось як його називають. Він уже двічі рятував мене від найманих убивць.
Заро кинув на Селмі побіжний погляд.
— Баристан Вчорашній, ви сказали? Той ваш лицар-ведмідь був молодший, і щиро вам відданий.
— Я не хочу говорити про Джору Мормонта.
— Ну певна річ. Він був грубий і волохатий,— зронив купецький король, перехиляючись через стіл.— Поговорімо натомість про кохання, про мрії і надії Данерис, найчарівнішої жінки на світі. Я п’янію, дивлячись на вас.
Данерис уже звикла до перебільшених люб’язностей Карта.
— П’янієте ви від вина.
— Нема вина п’янкішого за вашу красу. Відколи поїхала Данерис, мій особняк здається порожнім, як могила, і всі задоволення царя міст лишають у роті присмак попелу. Чому ви мене покинули?
«Мене вижили з міста, я боялася за своє життя».
— Бо прийшов час. Карт волів, щоб я поїхала геть.