Заро не звернув уваги на цю шпичку.
— Данерис, дозвольте мені бути з вами відвертим, як і належить другові. Вам не зробити Мірін багатим, ситим і мирним. Ви просто його зруйнуєте, як зруйнували Астапор. Ви знаєте, що на Рогах Газату була битва? Король-різник утік до себе в палац, і його нові незаплямовані теж накивали п’ятами.
— Це я знаю,— озвалася Дані: Брунатний Вен Плам прислав їй звістку з поля бою.— Юнкайці найняли перекупних мечів, і разом з ними билися два легіони з Нового Гіса.
— Два легіони скоро перетворяться на чотири, а потім на десять. Юнкай відіслав посланців у Мир і Волантис — хоче ще найняти мечників. Котячий загін, довгосписів, звіяних вітром. Подейкують, що мудре панство найняло і золотий загін.
Одного разу брат Вісерис улаштував бенкет для капітанів золотого загону в надії, що вони підтримають його боротьбу. «Вони з’їли його частування, вислухали його заклики й посміялися з нього». Дані тоді була ще зовсім маленька, але вона все пам’ятає.
— У мене теж є перекупні мечі.
— Два загони. А юнкайці, якщо доведеться, виставлять проти них двадцять. І якщо вони вирішать іти на вас війною, то виступлять не самі. Толос і Мантарис уже уклали з ними союз.
Якщо це правда, то це погана новина. Данерис відіслала у Толос і Мантарис делегації у сподіваннях знайти собі на заході друзів, на противагу ворожому Юнкаю на півдні. Посланці так і не повернулися.
— Мірін уклав союз із Лазаром.
На такі слова Заро тільки хихикнув.
— Дотрацькі комонники кличуть лазарян вівцями. Коли їх ріжуть, вони тільки мекають. Вони не воїни.
«Навіть покірний, як вівця, друг — це краще, ніж ніякого».
— Мудрому панству варто брати з них приклад. Одного разу я пожаліла Юнкай, але вдруге я такої помилки не зроблю. Якщо вони наважаться напасти на мене, я зрівняю їхнє Жовте місто з землею.
— А поки рівнятимете Юнкай, люба, у вас у тилу підніметься Мірін. Не заплющуйте очей на ті загрози, які на вас чатують, Данерис. Ваші євнухи — вправні солдати, але їх надто мало — не порівняти з арміями, які виставить проти вас Юнкай, щойно впаде Астапор.
— Мої вільновідпущеники...— почала Дані.
— Курвалі, куафери й каменярі у війнах не перемагають.
Дані сподівалася, що стосовно цього він помиляється. Колись вільновідпущеники були звичайним набродом, але вона об’єднала чоловіків призовного віку в загони й наказала Сірому Черв’якові вишколити з них солдатів. «Нехай собі що хоче, те й думає».
— Ви не забули? У мене є дракони.
— Справді? В Карті вас рідко бачили без дракона на плечі... однак сьогодні ваші прегарні плічка білі й голі, як і ваше чарівне персо, як я бачу.
— Дракони мої підросли, а плечі — ні. Вони далеченько залітають на полювання.
«Пробач мене, Газеє». Цікаво, скільки знає Заро, які плітки він чув?
— Якщо маєте сумніви, розпитайте про моїх драконів у мудрого панства Астапора...— («Я навіч бачила, як розплавилися очі рабовласника й потекти йому по щоках»).— Скажіть по правді, старий друже, навіщо ви приїхали, якщо не збираєтеся зі мною торгувати?
— Я привіз дарунок для королеви мого серця.
— Продовжуйте.
«Це що за пастка?»
— Дарунок, про який ви благали в Карті. Кораблі. У бухті тринадцять галер. Ваших, якщо вони вам потрібні. Я привів флот, який доправить вас додому, у Вестерос.
Флот! Дані на таке й не сподівалася, отож неминуче стурбувалася. В Карті Заро пропонував їй тридцять кораблів... у обмін на дракона.
— І яку ціну ви правите за ці кораблі?
— Ніякої. Більше я не хочу драконів. Дорогою сюди, коли моя «Шовкова хмара» зупинялася поповнити запаси води, я бачив, якого лиха вони наробили в Астапорі. Кораблі ваші, солодка королево. Тринадцять галер з гребцями.
«Тринадцять. Ну певна річ». Заро був одним з Тринадцятьох. Без сумніву, він переконав усіх своїх компаньйонів віддати по одному кораблю. Вона занадто добре знала купецького короля, щоб повірити, що він пожертвує тринадцять власних кораблів.
— Я мушу поміркувати. Можна мені оглянути ці кораблі?
— А ви стали підозріливою, Данерис.
«І завжди була».
— Я стала мудрішою, Заро.
— Оглядайте, скільки заманеться. А впевнившись, присягніться мені, що повернетеся у Вестерос,— і кораблі ваші. Присягніться своїми драконами, і своїм семиликим богом, і прахом своїх пращурів — і забирайтеся.
— А якщо я вирішу почекати рік чи три?
На обличчя Заро набіг сум.
— Це мене дуже засмутить, моя солодка втіхо... бо хай яка ви юна і міцна, довго ви не проживете. Не тут.
«Однією рукою він пропонує мені пряника, а другою показує батога».
— Не такі вони страшні, ті юнкайці.
— Жовте місто — не єдиний ваш ворог. Стережіться людей з холодними серцями й синіми вустами. Ще й двох тижнів не минуло відтоді, як ви відпливли з Карта, а Піят Прі вже поїхав на ваші пошуки у Пентос разом з трьома своїми приятелями-чаклунами.
Дані не так злякалася, як здивувалася.
— Тоді добре, що я відхилилася від маршруту. Пентос далеченько від Міріна.
— Це правда,— погодився Заро,— однак рано чи пізно до них долетять чутки про королеву драконів з Невільничої бухти.
— Ви хотіли мене настрашити? Я чотирнадцять років жила в страху, мілорде. Щоранку я прокидалася в страху і щовечора лягала спати в страху... але всі мої страхи згоріли того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає тільки одне.
— І що ж воно таке, люба королево?
— Я ще молоденька дурненька дівчина,— сказала Дані, спинаючись навшпиньки й цілуючи його в щоку,— але не настільки дурненька, щоб ділитися з вами такими таємницями. Мої люди оглянуть кораблі. А потім я дам вам відповідь.
— Як скажете,— мовив він, легенько торкнувся її оголеного перса й додав,— дозвольте мені лишитися й переконати вас.
На мить вона відчула спокусу. Мабуть, танцюристи таки розбурхали її. «Можу заплющити очі та вдати, що це Дааріо». Намріяний Дааріо безпечніший за реального. Але вона відігнала цю думку.
— Ні, мілорде. Дякую, але ні,— Дані висковзнула з його обіймів.— Можливо, колись іншим разом.
— Колись іншим разом.
Вуста його сумно стиснулися, але в очах було більше полегшення, ніж розчарування.
«Була б я драконом — полетіла б у Вестерос,— подумала Дані, коли Заро пішов.— І не потрібна мені була б ані допомога Заро, ані його кораблі». Цікаво, міркувала вона, скільки людей поміститься на тринадцять галер. Щоб переправити увесь її халасар з Карта в Астапор знадобилося три, але тоді в неї ще не було ні вісьмох тисяч незаплямованих, ні тисячі перекупних мечів, ні незчислимих вільновідпущеників. «А дракони — з ними що мені робити?»
— Дрогоне,— прошепотіла вона,— де ти?
На мить вона немов навіч побачила його в небі — побачила, як під чорними крилами зникають зірки.
Вона відвернулася до Баристана Селмі, який мовчки стояв серед тіней.
— Колись брат загадав мені вестероську загадку. Хто слухає все, але нічого не чує?
— Лицар королівської варти,— серйозно озвався Селмі.
— Ви чули пропозицію Заро?
— Так, ваша світлосте.
Відповідаючи, старий лицар намагався не дивитися на її оголене персо.
«А сер Джора не відвів би погляду. Він кохав мене як жінку, а сер Баристан любить мене лише як королеву». Мормонт був шпигуном, який доповідав її ворогам у Вестеросі, але водночас він давав їй добрі поради.
— І що ви про це думаєте? Що думаєте про нього?
— Про нього я невисокої думки. А от про кораблі... Ваша світлосте, з цими кораблями ми б могли повернутися додому ще до кінця року.
Ніколи Дані не знала рідної домівки. Був у Браавосі будинок з червоними дверима — та це й усе.
— Бійся картян, із дарами прибулих, особливо ж Тринадцятьох купців. Тут якась пастка. Може, ці кораблі гнилі, або...
— Якби вони були такі гнилі, то не змогли би перетнути море і приплисти з Карта,— зауважив сер Баристан,— але ваша світлість мудро вчинила, наполігши на огляді. На зорі я візьму з собою на галери адмірала Гролео й чотири десятки моряків. Ми обдивимося кожен дюйм кораблів.