Це була добра порада.
— Так і зробіть.
«Вестерос. Рідний дім». Та якщо вона поїде, що буде з її містом? «Ніколи Мірін не був твоїм містом,— прошепотів у неї у вухах голос брата.— Твої міста за морем. Твої Сім Королівств, де на тебе чекають твої вороги. Ти народилася, щоб нагодувати їх кров’ю і вогнем».
Прочистивши горло, сер Баристан мовив:
— А той чаклун, про якого згадував купець...
— Піят Прі,— відповіла Дані, намагаючись пригадати його обличчя, але бачила тільки його губи. Від чаклунського вина губи синіють. Називається це вино «нічна імла».— Якби мене могло вбити чаклунське закляття, я б уже давно померла. Від їхнього палацу я лишила тільки попіл.
«Коли вони висмоктували з мене життя, мене врятував Дрогон. Дрогон усіх їх спалив».
— Як скажете, ваша світлосте. І все-таки... Я би постерігся.
Вона поцілувала його в щоку.
— Я знаю. Ходімо, проведете мене назад на бенкет.
Наступного ранку Дані прокинулася, уперше з самого прибуття в Невільничу бухту повна надій. Скоро біля неї знову буде Дааріо, і разом вони попливуть у Вестерос. Додому. Сніданок принесла одна з її маленьких заручниць — пухкенька сором’язлива дівчинка на ім’я Мезара, чий батько правив пірамідою Мереків, і Дані щасливо обійняла її і віддячила поцілунком.
— Заро Зоан Даксос пропонує мені тринадцять галер,— повідомила вона Іррі та Джикі, поки ті вдягали її до двору.
— Тринадцять — нещасливе число, халесі,— пробурмотіла Джикі дотрацькою мовою.— Усі це знають.
— Усі це знають,— підхопила Іррі.
— Тридцять було би краще,— погодилася Дані.— А триста — ще краще. Але й тринадцятьох може вистачити, щоб доправити нас у Вестерос.
Дві дотрачки обмінялися поглядами.
— Отруйна вода проклята, халесі,— сказала Іррі.— Її не можуть пити коні.
— Ніхто її пити і не збирається,— запевнила їх Дані.
Сьогодні вранці на неї очікувало тільки четверо прохачів. Як завжди, першим вийшов лорд Гейл, ще нещасніший, ніж зазвичай.
— Ваша ясновельможносте,— простогнав він, падаючи їй до ніг на мармурову підлогу,— війська Юнкая рушили на Астапор. Благаю вас, їдьте на південь з усією своєю потугою!
— Я попереджала вашого короля, що починати цю війну — безглуздя,— нагадала йому Дані.— Але він не послухався.
— Великий Клеон тільки хотів повалити лихих рабовласників Юнкая.
— Великий Клеон — сам рабовласник.
— Я певен, що матір драконів не покине нас у лиху годину. Позичте нам своїх незаплямованих, щоб захистити наші мури.
«Якщо позичу, хто захищатиме мої?»
— Чимало моїх вільновідпущеників було рабами в Астапорі. Можливо, хтось із них погодиться захищати вашого короля. Вони — вільні люди, це їхній вибір. Я дарувала Астапору свободу. Вам самим її захищати.
— Тоді ми всі небіжчики. Ви дарували нам смерть, а не свободу.
Скочивши на ноги, Гейл плюнув їй в обличчя.
Дужий Бельвас схопив його за плече й кинув на мармур з такою силою, що в Гейла зуби хруснули. Гирявий міг би з ним і гірше вчинити, але Дані зупинила його.
— Досить,— сказала вона, витираючи щоку подолом токара.— Ніхто ще від плювка не помер. Виведіть його.
Гейла поволочили ногами вперед, залишаючи слід з вибитих зубів і крові. Дані залюбки відіслала б решту прохачів геть... але ж вона і досі їхня королева, тож усіх вислухала і постаралася розсудити справедливо.
Ближче до вечора адмірал Гролео з сером Баристаном повернулися, оглянувши галери. Дані зібрала раду, щоб вислухати їх. Незаплямованих представляв Сірий Черв’як, бронзових бестій — Скагаз мо Кандак. За відсутності кровних вершників від імені дотраків виступав сухенький зморшкуватий джакаран на ім’я Роммо, косоокий і кривоногий. Вільновідпущеників представляли капітани трьох новостворених загонів — Молоно Йос-Доб з міцних щитів, Саймон Смугастий з вільного братства, Марселен з материних мужів. Резнак мо Резнак збоку нависав над Дані, а Дужий Бельвас стояв позаду неї, схрестивши велетенські ручища. Радників не бракувало.
Гролео став найсумнішим з людей відтоді, як розбили його кораблі, щоб збудувати облогові гармати, які допомогли взяти Мірін. Дані намагалася його втішити, пожалувавши йому титул лорда-адмірала, але то були порожні почесті: щойно військо Дані наблизилося до міста, мірінський флот відплив у Юнкай, тож старий пентосянин став адміралом без кораблів. Але нині він усміхався у свою кошлату просолену бороду давно забутою усмішкою.
— То галери міцні? — з надією запитала Дані.
— Міцні, ваша світлосте. Старі, так, але переважно їх підтримували в доброму стані. Облавок «Чистородної королівни» трохи поточений шашелем. Її я б не повів далеко від берега. На «Нараку» потрібні нові стерно і снасті, а на «Смугастій ящірці» кілька весел тріснуло, але вони витримають. Гребці — раби, та якщо ми запропонуємо їм гідну платню, більшість лишиться з нами. Вони ж уміють тільки веслувати. Тих, хто захоче піти, можна буде замінити моєю командою. Подорож у Вестерос довга й важка, але ці кораблі міцні, вони її витримають, я вважаю.
Резнак мо Резнак жалібно застогнав.
— То це правда! Ваша вельможність вирішила нас покинути,— він заломив руки.— Щойно ви поїдете, Юнкай поверне сюди велике панство, а нас за вірну службу вам візьмуть на мечі, наших любих дружин і цнотливих доньок зґвалтують і продадуть у рабство.
— Тільки не моїх,— буркнув Скагаз Гирявий.— Я їх власноруч заріжу.
Він ляснув по руків’ю меча.
Дані почувалася так, наче він ляснув її по обличчю.
— Якщо боїтеся того, що може статися після мого від’їзду, пливіть зі мною у Вестерос.
— Хай куди рушить матір драконів, туди ж рушать і материні мужі,— оголосив Марселен, уцілілий брат Місанді.
— Як? — поцікавився Саймон Смугастий, який отримав таке прізвисько за численні рубці, залишені йому на спині та плечах батогами в пам’ять про часи його рабства в Астапорі.— Тринадцять кораблів... Їх не вистачить. Навіть сотні кораблів, можливо, не вистачить.
— Дерев’яні коні нам не підходять,— мовив Роммо, старий джакаран.— Дотраки поїдуть верхи.
— Віддані вам можуть піти суходолом, уздовж узбережжя,— запропонував Сірий Черв’як.— А кораблі з припасами плистимуть повільніше, годуючи нас.
— Так можна дістатися тільки руїн Бораша,— сказав Гирявий.— Далі кораблям доведеться звернути на південь повз Толос і острів Кедрів, щоб обминути Валірію, в той час як піші підуть у Мантарис старою драконячою дорогою.
— Яку нині називають бісовою дорогою,— мовив Молоно Йос-Доб. Повнявий командувач міцних щитів, з його чорнильними долонями й чималим черевом, більше нагадував скриптора, ніж солдата, зате був страшенно розумний.— Чимало з нас загине.
— Ті, хто лишиться в Міріні, позаздрять вашій легкій смерті,— застогнав Резнак.— З нас зроблять рабів або кинуть у ями. Все стане як було, ба й гірше.
— Куди поділася ваша мужність? — не витримав сер Баристан.— Її світлість звільнила вас із ланців. А коли вона поїде, вже ви самі маєте гострити мечі й захищати свою свободу.
— Які хоробрі слова з вуст людини, яка сама збирається поплисти на захід,— огризнувся Саймон Смугастий.— Бодай озирнетеся на нас, коли ми помиратимемо?
— Ваша світлосте...
— Ваша препишносте...
— Ваша вельможносте...
— Годі,— Дані ляснула долонею по столу.— Ніхто тут не лишиться помирати. Ви всі — мій народ...
Її засліпили мрії про домівку і про кохання, але...
— Я не покину Мірін, щоб його спіткала доля Астапора. Мені прикро це казати, але Вестеросу доведеться зачекати.
Гролео був просто приголомшений.
— Ми мусимо прийняти кораблі. Якщо ми відмовимося від цього дарунка...
— Королево,— опустився сер Баристан на одне коліно перед Дані,— ви потрібні своєму королівству. Тут вам не раді, а у Вестеросі під вашими прапорами зберуться тисячі людей — і можні лорди, і шляхетні лицарі. «Вона прийшла,— радо гукатимуть вони одне до одного.— Нарешті повернулася сестра королевича Рейгара».