— Ось чому він ту голову так хоче,— мовив Гарвуд Фел.
— Цьому Морсові можна довіряти? — запитав Станіс.
«А Морс прихилив коліно?»
— Його світлість має примусити його дати обітницю перед серце-деревом.
— Я й забув, що ви, північани, деревам поклоняєтеся,— зареготав Годрі Велеторіз.
— Який це бог дозволяє, щоб його собаки обсцикали? — поцікавився кумпан Фаринга — Клейтон Саґз.
Джон вирішив не звертати уваги.
— Ваша світлосте, можна дізнатися: Амбери присягнули вам?
— Половина присягне, та й то якщо я пристану на Крукохарчеві вимоги,— роздратованим голосом озвався Станіс.— А він хоче зробити з черепа Манса Рейдера кубок, а ще хоче отримати прощення для свого брата, який поїхав на південь і приєднався до Болтона. Для отого Хвойдозгуба.
Сера Годрі розвеселило і це.
— Ну й імена в північан! А цей якійсь хвойді голову відкусив?
Джон кинув на нього холодний погляд.
— Можна і так сказати. Хвойді, яка п’ятдесят років тому в Старгороді спробувала його пограбувати.
Дивна річ, та колись старий Паморозний Амбер вирішив, що його молодший син має схильність до мейстерства. Морс обожнює розповідати байку про те, як крук вийняв йому око, а от історію Готера переповідають тільки пошепки... швидше за все, тому, що та хвойда, якій він випустив кишки, була насправді чоловіком.
— А решта лордів теж присягнула Болтонові?
Червона жриця ковзнула ближче до короля.
— Я бачила повне людей місто з дерев’яними стінами й дерев’яними тротуарами. Над стінами маяли прапори: лось, бойовий топір, три сосни, увінчані короною схрещені барди, кінська голова з полум’яними очима.
— Горнвуд, Сервин, Толгарт, Рисвел і Дастін,— розтлумачив сер Клейтон Саґз.— Усі зрадники. Лакузи Ланістерів.
— Рисвели й Дастіни пов’язані з домом Болтонів шлюбними узами,— пояснив Джон.— Решта втратила в боях своїх сюзеренів. Не знаю, хто нині ними командує. Але Крукохарч — точно не лакуза. Вашій світлості варто прийняти його умови.
Станіс скреготнув зубами.
— Він повідомив, що Амбери не воюватимуть проти Амберів за жодних обставин.
Джон не здивувався.
— Якщо дійде до мечів, просто дивіться, де майорить прапор Готера, і ставте Морса з іншого флангу.
— Його світлість таким чином виявить слабкість,— не погодився Велеторіз.— А я вважаю, треба показати силу. Спалити вщент Останнє Вогнище й піти війною далі, нахромивши на спис голову Крукохарча,— буде урок наступному лордові, який вирішить присягати тільки наполовину.
— Гарний план, якщо хочете, щоб уся Північ повстала проти вас. Половина — це краще, ніж нічого. Амбери не люблять Болтонів. Хвойдозгуб приєднався до Байстрюка тільки тому, що Ланістери тримають Великого Джона в ув’язненні.
— Це привід, а не причина,— заявив сер Годрі.— Якщо племінник помре в ланцях, дядьки накладуть лапу на його землі й титул.
— У Великого Джона є і сини, і доньки. На Півночі будь-які законні діти йдуть по лінії наступництва перед дядьками, сер.
— Якщо не помруть. Мертві діти будь-де йдуть останні.
— Зробіть таке припущення у присутності Морса Амбера, сер Годрі, й дізнаєтеся про смерть більше, ніж вам хотілося б.
— Я зарізав велета, хлопче. Не мені боятися північанина, в якого велет на щиті.
— Велет тікав. А Морс не тікатиме.
Здоровань-лицар спалахнув.
— Щось ти розпускаєш язика в королівській світлиці, хлопче. У дворі ти іншої співав.
— Облиш, Годрі,— мовив сер Джастин Масі, повнявий граційний лицар, завжди усміхнений, з кучмою лляного волосся. Масі був одним з «розвідників не в той бік».— Ну звісно, ми всі знаємо, що в тебе велетенський меч. Зовсім не обов’язково знову вимахувати ним у нас перед носом.
— По-моєму, це ти тут язиком вимахуєш, Масі.
— Тихо! — гаркнув Станіс.— Лорде Сноу, послухайте мене. Я тут довго сидів, сподіваючись, що дикуни здуру влаштують ще одну атаку на Стіну. Та оскільки вони не квапляться, час зайнятися іншими ворогами.
— Зрозуміло,— обережно озвався Джон. «Чого він хоче від мене?» — Я не маю теплих почуттів ні до Болтона, ні до його сина, але Нічна варта не має права здіймати проти нього зброю. Наші обітниці забороняють...
— Я добре знаю ваші обітниці. Не читайте мені мораль, лорде Сноу, в мене сил достатньо і без вас. Я вирішив іти війною на Страхфорт,— сказав він — і усміхнувся, побачивши шок на Джоновому обличчі.— Ви здивовані? Це добре. Те, що здивувало одного Сноу, може здивувати й іншого. Болтонів Байстрюк рушив на південь, забравши з собою Готера Амбера. Це підтвердили і Морс Амбер, і Арнольф Карстарк. А це може означати одне: він хоче напасти на Кейлінський Рів, щоб відкрити дорогу на Північ своєму лорду-батькові. Байстрюк, певно, вважає, що я надто заклопотаний дикунами, щоб турбувати його. От і добре. Хлопчина відкрив мені свою горлянку. І я збираюся її перегризти. Руз Болтон, може, й отримає Північ, але, повернувшись, виявить, що його замок, отари та збіжжя належать мені. Якщо нападемо на Страхфорт несподівано...
— Не вдасться,— випалив Джон.
Зчинився такий ґвалт, наче він розворушив осине гніздо. Хтось із людей королеви засміявся, хтось плюнув, хтось стиха вилаявся, а всі решта заговорили водночас.
— У хлопця молоко в жилах тече,— заявив сер Годрі Велеторіз. А лорд Світ зареготав:
— Цьому боягузові за кожною травинкою беззаконник ввижається.
Станіс підніс руку, вимагаючи тиші.
— Поясніть.
«З чого почати?» Джон підійшов до карти. По кутках стояли свічки, щоб шкура з намальованою на ній картою не скручувалася. На Тюленячу затоку наповзав калюжею теплий віск — повільно, наче льодовик.
— Щоб дістатися Страхфорту, вашій світлості доведеться спуститися королівським гостинцем попри Останню ріку, повернути на південний схід і перетнути Самотні гори,— показав він.— Це землі Амберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець тягнеться вздовж їхніх західних кордонів на сотню льє. Морс порубає вашу армію на шмаття, якщо ви не пристанете на його умови й не перетягнете його на свій бік.
— Чудово. Скажімо, я так і зробив.
— Тоді ви таки зможете дійти до Страхфорту,— мовив Джон,— та якщо ви не в змозі обігнати крука й випередити низку сигнальних вогнів, у замку дізнаються про ваше наближення. Ремсі Болтон легко відріже вам шляхи відступу, й ви залишитеся далеко від Стіни, без харчів і прихистку, в оточенні ворогів.
— Тільки якщо він покине облогу Кейлінського Рову.
— Кейлінський Рів упаде ще до того, як ви досягнете Страхфорту. А щойно лорд Руз з’єднає сили з Ремсі, їхнє військо за чисельністю вп’ятеро перевищуватиме ваше.
— Мій брат і за гірших обставин перемагав у боях.
— Ти припускаєш, що Кейлінський Рів швидко впаде, Сноу,— зауважив Джастин Масі,— але залізні — відважні вояки, та й кажуть, що Кейлінський Рів ще нікому не вдавалося взяти.
— З півдня. Невеличка залога здатна влаштувати пекло війську, яке наближається гаткою, але з півночі й зі сходу руїни дуже вразливі,— сказав Джон і знову повернувся до Станіса.— Сір, це хоробрий крок, але ризик...— («Нічна варта не пристає ані на чий бік. Баратеон чи Болтон — мені повинно бути однаково»).— Якщо Руз Болтон зі своїми основними силами заскочить вас під його мурами, вам усім кінець.
— Війна без ризику не обходиться,— заявив сер Ричард Горп, стрункий лицар з рябим обличчям, на підбитому камзолі якого виднілося три метелики «мертва голова» на полі попелу й кісток.— Будь-яка битва — азартна гра, Сноу. Навіть нічого не роблячи, людина теж ризикує.
— Ризик буває різний, пане Ричарде. А тут поставлено на карту надто багато, надто рано, надто далеко. Я знаю Страхфорт. Це міцний замок, повністю кам’яний, з товстими мурами й великими вежами. З наближенням зими він добре запасся харчами. Багато століть тому дім Болтонів повстав проти короля Півночі, й Гарлон Старк узяв Страхфорт в облогу. Два роки пішло на те, щоб заморити замок голодом. А якщо ваша світлість сподівається взяти замок силою, знадобляться облогові гармати й рухомі башти, тарани...